— Ну, я ж по-простому, а ти — в нетрі. Знаєш же, що я книжок не читаю. Як сказав герой: слова, слова, слова! Ти думаєш, Савочка взяв би мене заступником, коли б я читав книжки?
— Не взяв би.
— Отож. А думаєш, тримав би в заступниках, коли б я так, як ото ти, зарився в бібліотеках?
— Я нікому не заважаю, здається.
— Го-го, йому здається! Скажімо, про мене Савочка знає точно: назавтра після того, як я став його заступником, побіг до магазину іграшок, купив дитячу лопатку і почав підкопуватися під нього, щоб сколупнути і стати на його місце. Чому дитячу? Бо велику лопату одразу запримітять. Але дитячою копати треба довго, а Савочка терплячий, мовляв, хай там Нечиталюк гребеться. А став би я читати, тут — стоп! Нащо читає? Щоб знайти ходи й виходи. Кому й проти кого? Суду ясно. Тип підозрілий, треба негайно усунути.
— Ну, гаразд. А про що ж ви з Савочкою говорите цілих десять років? Ходите, мало не обнявшись, один без одного жити не можете...
— А я йому про князя Потьомкіна.
— Про якого Потьомкіна?
— Про Тавричеського.
— Звідки ж ти про нього знаєш?
— А чорт його маму знає! Десь щось чув, от і перебріхую Савочці, а він наставляє свої шановні вуха. А то ще — як я на похорон Сталіна їздив. Савочка дуже Сталіна любить. Каже, тоді порядок у всьому був. Ну, я йому й заливаю. Хочеш — і тобі щось розкажу. Ось приїдемо, сядемо, і викладу. В мене, старий, пригоди були ой-ой!
— По-моєму, я вже чув про це разів сорок або й сто сорок.
— Не все, не все! Є там пунктик, про який навіть Савочці я — ніколи.
— Для мене беріг?
— Ну, старий! Ти ж знаєш, як я до тебе...
— Слухай,— сказав Твердохліб,— ми з тобою слідчі чи хто?
— Ну?
— А слідчі найбільше не люблять чого?
— Ну, брехні.
— Отож давай і ти без брехні. Нечиталюк засміявся полегшено.
— Скинув ти мені каменя з душі. Каюсь: хотів підняти твій тонус. Подзвонив тобі додому, Мальвіна твоя, мов зміюка...
— Вже казав про це...
— Забув! Голова забита, знаєш як... Ну, подумав: Київ великий, а чоловікові притулитися ніде. А в чоловіка душа яка! Ти думаєш, ми не бачимо, яка в тебе велика душа?
Твердохліб насмішкувато продекламував:
— О боже! Моя велика душа вмістилася б у горіховій шкаралупці, і я вважав би себе володарем безмежного простору, але мені сняться погані сни, погані сни... Це сказано чотириста років тому Шекспіром. А зовсім у іншому кінці світу і в інший час мусульманським мудрословом сказано так: "Всевишній, коли дасть повеління, може всі тварі, які складають і цей видимий світ, і інший, небесний, совокупити разом і вмістити їх у куточку горіхової шкаралущі, не зменшуючи величини світів і не збільшуючи об'єму горіха". Так незбагненно поєднуються часи, змикаються знання — і наповненість душ, поруч з якою людська дурість здається поганим сном... Це я думав сьогодні. З запізненням на десять років. На жаль. На превеликий жаль. Думав про себе, про нас усіх, а найперше, зрозуміло, про нашого Савочку.
Нечиталюк недбало поляскав по керму автомобіля.
— Старий, це вивих мозку. Я тобі відкрию секрет. Хочеш? Ти можеш читати цілу тисячу років, проковтнути всі бібліотеки світу, та однаково ніколи не знатимеш того, що знає Савочка сьогодні і що він знатиме завтра. В цьому вся заковика! Моя помилка в чім? У тім, що я тебе везу, як на волах! А треба — отак!
Він додав газу, "Жигулик" рвонув, мовби мірячись злетіти в нічний простір. Власне, Твердохліб не мав би нічого проти. Хай би розсипалася ця машинка абощо. Фантюриста б сюди — той би вигадав спосіб перейти в інший стан, щоб позбутися цього враження гнітючого, ніби заздалегідь кимось продуманого кошмару.
— Повертаємо! — весело загукав Нечиталюк.— їро-план прибуває в їропорт! Зараз ми з тобою, Федю, культурно "відпочинемо!
— Пізно,— сказав Твердохліб.
— Боїшся, що ресторан зачинено? Для мене ніколи не пізно!
— Взагалі пізно,— сказав Твердохліб і замовк до самого аеропорту.
Мовчав і тоді, коли ставили машину, коли пробиралися між напівсонними пасажирами, коли тинялися на другому поверсі біля позачинюваних дверей. Нечиталюк кудись зник, довго пропадав, тоді за одними зачиненими дверима блиснуло світло, розсунулися складки щільної тканини, чиєсь око знайшло Твердохлібову постать, чийсь палець поманив його.
— Ну, не я казав! — зустрів його Нечиталюк, потираючи руки.— Вмощуйся отут, вибирай, що випити, що закусити, тепер можемо хоч до ранку...
— Не хочеться нічого,— сказав Твердохліб.
— А ми через "не хочеться"! — підморгнув Нечиталюк до чорнявої офіціантки, яка непомітно виникла у них за спинами і спокійно чекала.
— Зробимо так,— вголос думав Нечиталюк.— Дамо начальству виявити ініціативу. Все вже зачинено, плити погашено, робочий день закінчений. Не станемо порушувати законів про працю! Несіть, дорога, все, що зможете принести. Домовились?
Офіціантка так само непомітно зникла, аж Твердохліба взяв сумнів: була вона тут чи не була? Дивився туди, де вона щойно стояла, не міг відірвати погляду. Нагадувала Мальвіну, чи що. Але яке це має значення?
Нечиталюк перехопив Твердохлібів погляд.
— Хочеш, я тобі її організую?
— Не будь циніком.
— Вона ж так і стриже очима! Не кожний день тут хлопці з прокуратури!
— А ти вже розпатякався?
— Треба ж було створити враження? Я їм сказав, що до ранку маємо сидіти в ресторані, бо стежимо за міжнародним злочинцем. Поспішати ж нам нікуди! А ця дівчина... На твоєму місці після того, як ото твоя зміюка, та кожен би чоловік... Як ото ми в школі колись учили: "Будеш мені знати, як я тобі повішуся!" Ну, досі пам'ятаю!
— Не слід так про літературу,— осудливо зауважив Твердохліб.
— А як же слід? Я застосовую її в мирних цілях.
— Літературу треба шанувати, може, понад усе.
— Це ж чому?
— Як тобі сказати? — Твердохліб трохи подумав.— Хоча б тому, що вона беззахисна. Все дає нам, а вимагати від нас не може нічого. Але, незважаючи на свою беззахисність, вона виявляється найстійкішою. Скажімо, нині все у світі піддається спрощенню: будинки, в яких ми живемо; транспортні засоби, з допомогою яких пересуваємося; одяг, який носимо; ліхтарі, якими освітлюємо свої ночі. Література не підкорилася спрощенням — вона ускладнюється, багатшає, як і людський дух у його найвищих виявах.
— Закрутив! — поцокав язиком Нечиталюк, помагаючи офіціантці розташувати на столику тарілочки з закускою, пляшки, келихи.
— Пробач,— дочекавшись, коли вони лишилися самі, тихо промовив Твердохліб.— Я, здається, говорю зовсім не те.
— А коли ми говоримо те і хто говорить? — нахилився до нього Нечиталюк.— Всі хочуть чути тільки приємне, чи то правда, чи істина — це нікого не обходить. Вип'ємо трохи?
— Ти ж за кермом.
— До ранку далеко.
— Однаково я з тобою не сяду. Це злочин. Поїду автобусом.
— Ага! І скоїш злочин подвійний! Ну, до ранку далеко. Вип'ємо, щоб вдома не журились! Алкоголь — запорука дружби.
Горілка була тепла і вкотилася в шлунок, мов напалм. Твердохліб скривився, бридливо відсунув од себе чарку.
— Та ти закусюй, закусюй! — смачно обсмоктуючи хвіст оселедця, порадив Нечиталюк.— Огірочок ось, цибулька, оселедчик, ковбаска.
— Не хочеться.
— Може, ще по одній?
— Пий сам, коли хочеш.
— Хто б її хотів, таку гірку,— так треба ж! Нечиталюк вихилив ще одну чарку і чимдуж запрацював щелепами.
(Продовження на наступній сторінці)