Запасні двері? Немає. Вікна всі зачинено. Та й восьмий поверх — не полетиш з вітрами. Замкнена кімната, а в ній уже не вбивство, а зникнення одразу двох людей! Ну! Едгар По й Агата Крісті! Я туди, я сюди — нема й сліду! Фантюреска! Підняв я там усіх, перетрусили, передивилися, переворушили — нема!
Так я й поїхав, а вже в тролейбусі ляснув себе по лобі. Секретарка ж сама сказала: тридцять років сидить у приймальні. Розумієш, що це означає?
Він перебіг кімнату сюди й туди, підняв палець, закликаючи Твердохліба до зосередженості і зацікавленості. Твердохліб не виявляв ні того, ні другого.
— Не там шукав! — радісно зареготав Фантюрист.— Діяв примітивно, а треба було включати екстрасенс і йти по лінії вищого класу бюрократизму! Перескочив я на зворотний тролейбус, бігом назад, заскакую до дирекції, до кабінету. Точно! На столі папка "К докладу", в ній єрунда собача, а зверху два розкішні аркуші. Зелений і жовтий. Ясно? Директор — зелений, секретарка — жовтий. Кафка! Ти б міг здогадатися? Що — не віриш? Та це ж як два по два! А випадок з допитуваним, який ускочив у слідчого? Не чув? Хочеш, розкажу? Заліз у слідчого, як у комбінезон. Ніякі лікарі не могли врятувати. Хірургія виявилась безсила. Фантюреска.
— Слухай,— втомлено поглянув на нього Твердохліб.— Ти б сьогодні міг заткнутися?
— Як ти сказав? Заткнутися? Ну, ти даєш! Ніколи не чув од тебе. Зять самого Ольжича-Предславського і така лексика. Це вже ціла фантюреска. Виганяєш?
— Йди, йди!
Фантюрист зник, а Твердохліб підвівся і спробував ходити по кімнатці. Тіснота, покинутість, відчуження, неволя. Все, чим він щедро обдаровував своїх злочинних "клієнтів", поверталося до нього з щедрістю, сказати б, зловісною. Іронія долі? Комплекс Немезіди, якого так лякалися древні греки? Де ті греки і де ті немезіди в нашому скаламученому світі? Колись злочинність була мовби сільською, чи що. Тому довкола городів насипалися високі вали і вибудовувалися міцні мури. Грабіжники нападали на багаті каравани, карети вельможних мандрівників, що переїздили з міста в місто. Коли міста розрослися, сваволя перемандрувала на їхні вулиці і стала проблемою міською. Крадіжки, пограбування, навіть убивства щодалі стають анахронізмом, а на перший план виходить злочинність великих груп, білих комірців, цілих кланів і прошарків. Савочка, попри свою недовченість (а може, саме завдяки їй), тонко вичув ці зміни в суспільстві і вчасно перекваліфікував свій відділ. Брав тільки справи, які не попадали під статті кримінального кодексу. Приписки до виконання планів, розкрадання державного майна в особливо великих розмірах, зловживання службовим становищем (хабарі, нескромність на посаді, покровительство), виробничі злочини, господарський маразм, службова тупість. Слідчий мав розплутувати павутину цих злочинів, не віднотованих ніяким кримінальним правом, і вже сам так чи інакше класифікувати їх, як висловлювався Савочка, "підсортировувати" під ту чи іншу статтю. А як же з святою святих усіх криміналістів: Nullum crime sine Lege1. Гай-гай! Яка наївність згадувати всі ці ветхі висловлювання в епоху жорстокого диктату економіки! Коли щастя людям може забезпечувати тільки економіка (а в цьому їх переконують щодня і щогодини), то поняття правди і кривди не мають ніякого значення. Економіка не може бути ні доброю, ні злою, а тільки успішною або невдалою, нікчемною, злочинно зіпсутою. І ось з таким зіпсуттям економіки мають боротися юристи. Що може бути благородніше?
Досі Твердохліб, здається, втішався цим благородством і заплющував очі на всі видимі вади свого начальника, а сьогодні демони незлагоди налетіли на нього, як на гоголівського Вія, і підняли йому повіки. Втішав себе думкою, що завжди діє самостійно і самочинно, без спонукань і нагляду, не має над собою ніяких начальників, як Порфирій Петрович? Йому пошкодила надмірна зачитаність книжками. Коли опинився в квартирі Ольжича-Предславського і побачив цілі піраміди книжок, то накинувся на них з жадобою і мало не відчаєм у сподіванні подолати почуття покинутості, яке носив у собі після того каламутно-жовтого досвітку, коли загинули в куренівській катастрофі його батьки. Чужі слова, чужі думки, чужа краса, а де своє, і що своє, і коли, і кому?
Він метався по кімнатці, не наважуючись поглянути на відчинений сейф, де лежала тонюсінька папочка з заявою Масляка. Скільки зла, несправедливості, ворожнечі може містити нікчемний аркуш паперу! Хоч що там думали всі, кого Твердохліб виводив на чисту воду, його сумління досі ніколи не тьмарилося, він знав, що діє заради добра і належить до людей добрих, бо справедливі завжди добрі.
*1 Жодного злочину поза законом. (Латин
А зло пожирає їх невпинно і невотленно. Як той злий титан у поета: "Живые ткани ел, а тело было звук". У поетів і суддів бог той самий — Аполлон. У греків він вважався найвищим захисником справедливості і карав тих, хто порушував закон Зевса, стрілами, які пускав зі срібного лука. Прекрасні баєчки. Надто для чоловіка, який не має притулку в місті на два з половиною мільйони жителів і тисячу п'ятсот років історії. Можна б подзвонити черговому старшині і попросити чаю. Слідчі часто затримувалися допізна, коли треба було пришвидшити ту чи іншу справу, і тоді старшина ставив електричний самовар і заварював у склянках міцнющий чай аерофлотівськими пакетиками. Але сьогодні не хотілося дзвонити навіть до старшини, цього доброго духа нічних їхніх тривог і неспання.
Тоді, мовби випробовуючи Твердохлібову стійкість, телефон задзвонив сам. Дзвонив так довго й уперто, що в Твердохліба мимоволі зродилася квола надія: а раптом Мальвіна? Та одразу й відкинув ту надію. Чого не може бути, того вже не буде ніколи. Кожному відмірюється щастя або нещастя за незнаними законами, таємничими, як сама смерть. Може, в цьому незнанні найвища привабливість життя? І тоді як же людині не зламатися під страшним тягарем несподіваних відкрить і безнадії? Може, цей телефон несе йому ще одне тяжке відкриття, може, доля вирішила випробовувати його стійкість безжально і до кінця?
Твердохліб зняв трубку. Дзвонив Нечиталюк.
— Старий,— закричав він майже радісно.— Я тебе вичислив! Знав, що ти сидиш там. Хвалю за сумлінність!
— До чого тут моя сумлінність? — невдоволено муркнув Твердохліб.
— Сидиш же над справою...
— Маю право сидіти над чим хочу.
— Та хто ж проти, хто? А я оце подумав: що, коли нам з тобою гайнути кудись у кущі?
Твердохліб мовчав.
— Ти мене чуєш, Федю?
— Чую.
— То як?
— Нікуди я не поїду. І взагалі...
— Суду ясно. Жди — за півгодини я там.
І вже десь біжить, заводить свої куплені на батьківські гроші "Жигулі" і мчить сюди. Утікати від Нечиталюка? Безглуздо. Та й нікуди.
Твердохлібові лишалося покірливо ждати. Нечиталюк убіг до його кімнатки, потираючи руки.
— Старий, придумав! Рвонемо в якийсь аеропорт! Краще Бориспіль. Далі від центру, від жінок і начальства. Ресторан там хоч і до трьох ночі. А тоді — стрічати і проводжати літаки. І схід сонця — в Борисполі. З самої Полтави сонце — уявляєш! Ти киянин, тобі воно то й нічого, а я полтавець! Видно шляхи полтавськії... То як, їдемо?
Він торохтів і на сходах (ліфтом уночі користуватися не хотілося), і в машині. Типовий комплекс людини з нечистим сумлінням.
— Я тебе вичислив. Подзвонив до Ольжичів, твоя зміюка як засичить: "Можете забрати його собі!" Мовляв, немає тут ніяких Твердохлібів, ну і так далі... Тут суду все стало ясно: сидиш у відділі і сушиш голову над професурою. Думаю: а чом би нам не посушити голови вдвох!
— Ти б у машині краще прибрав,— порадив Твердохліб.— Свинюшник на колесах. А ще хвалишся, що зваблюєш жінок і без кінця возиш їх своїм "Жигулем",
— Саме для жінок, саме для жінок! — радісно закричав Нечиталюк.— Бо коли жінка побачить чистоту в машині, та ще килимки, лялечки, чортики й фінтіфлюшки всякі — зненавидить умить! Справжні жінки терпіти не можуть чистюль і педантів. Для них головне — широка душа. А в мене вона — бачиш? — Він розкинув руки, мовби охоплюючи весь нічний простір.
— Тримай краще кермо.
— Старий, стопроцентна гарантія безпеки! П'ятнадцять років за кермом, жодної дірки в правах!
— Тицяєш щоразу своє посвідчення, мабуть?
— Може бути, все може бути. Кожен відповідальний працівник повинен мати в кишенях півтора кілограма посвідчень. А в нашого Савочки цілих два! До речі, тобі привіт від Савочки.
— Він же в реанімації!
— Привіт з реанімації! Там, з одного боку, банки-склянки, а з другого — телефон. А де є телефон, туди Нечиталюк додзвониться! Навіть до мертвого, коли він мій начальник.
— А як ти думаєш,— несподівано спитав Твердохліб,— хто був начальником у Порфирія Петровича?
— У Порф... у кого-кого? В якому він відділі?
— У Достоєвського.
— Ну, старий, ти даєш! В які нетрі заліз.
— А що? Ти б не захотів стати приставом слідчої частини? Контора, службова квартира при ній, ще одна, вже власна, квартира в місті. Всі справи веде, як суцільне художество, психологію, політ фантазії. Трам-та-та-рам, струна дзвенить у тумані. Ну, як?
— Ти не даєш мені зосередитись. Знаєш правило: за кермом не розмовляти. Давай я тебе довезу до Борисполя, а там поговоримо.
— Сам же завів балачки.
(Продовження на наступній сторінці)