Хлопчики Нюсик і Дусик, набігавшись за день і після гостинців чудернацького дядька в офіцерській шинелі, якого мама чомусь раз у раз називала студентом, вже давно спали, на круглому столі під шовковим абажуром з довгими китицями майже неторканими стояли тарілочки, де змагалися дари чорноземного степу — сало, ковбаси, вишкварки, цибуля, часник, квашена капуста, солоні огірочки й помідори — і гастрономний харч у вигляді вічних оселедців, копченої грудинки, темних шпротів, схожих на єгипетські мумії, незвично голих для українського ока рожевих крабів, видобутих з консервних бляшанок, цих універсальних могил двадцятого віку, заморських фруктів, від самого вигляду яких мимоволі згадувалася українська пісня: "Ой, вишенько–черешенько, чом рясно не родиш?". У жахливій повоєнній руїні, в безнадійному розбитті і ще безнадійнішому убозтві ці білі тарілочки мимоволі нагадали Шульзі той бюргерський німецький добробут, що панував у домі Ульріки, хоч насправді були залишками довоєнної радянської цивілізації, її, сказати б, побутово–мистецьким продуктом і свідченням, бо виготовлені були тарілочки не з благородної сніжно–білої порцеляни, а з тьмавого фаянсу, і плямувалися не золотом, а брудно–синьою, майже чорною фарбою, і здобилися не химерним цвібельмустером, а грубо мальованими зображеннями маслакуватих робітників у цупких синіх комбінезонах і литкастих колгоспниць у ще цупкіших спідницях, серпами й молотами, греблею Дніпрогесу, трибками й ковадлами і навіть колісними тракторами ХТЗ. Наштрикуєш оселедця з кришеником цибулі, а на виделку наштрикується ще й колісний трактор. Оля пояснила: тітка Килина зберегла. Тепер он усі з алюмінієвих мисок, з алюмінієвими ложками й виделками, наче солдати, у них у больниці так само, ну, ще, може, там емальовий кухоль, а так же ніде нічого, а тітка Килина перебула тут усю окупацію, і хоч оце в неї зосталось. Дядько Єгор пропав безвісти. Нічого й досі не чути. А вони ж оце вдвох ліпили оцю хатку. Дядько Єгор кочегаром був у больниці Мечникова, а тітка Килина в професора Дардика санітаркою; дуже її професор уважав, на війні він був генералом, а як вернувся, то знов став завідувати травматологією і взяв тітку Килину, хоч вона й була в окупації, а тоді в сорок сьомому, в голод, взяв і мене без усяких документів, бо голова колгоспу довідки на паспорт не дав, а в селі ж хоч вмирай, а в мене двоє малих діток… А голод же, щитай, в сорок сьомому в степах був, як і в тридцять третім, тоді наш тато вмерли, і дідусь, і обидві бабусі, а нас з мамою троє зосталося, я і Нюсик та Дусик, мені одинадцять, а хлопцям по дев’ять, вони з двадцять четвертого, близнята, як і оце в мене, в нашім роду жінки знай близнят приводили, а наша далека прабаба Юлька так аж тричі близнят народжувала, шість козаків, відтоді нас і прозвали Юльченками, може, відтоді й у голоді жили безперестанно, бо як подивишся, то я й народилася в голод двадцять первого року, а тоді голод тридцять третього, а за ним сорок сьомий, та й тепер воно хіба не голод, в колгоспі ж на трудодні й досі ні грама не дають, якби я оце тут по дві зміни не брала, аби хоч трохи заробити, то й не знаю, як би воно було. Нюсика й Дусика, як прийшли наші в сорок третім, забрали в армію, і вони десь у степу й полягли, мамі за них двадцять рублів платять, а мені за мого Грицька нічого не платять, бо на нього ні похоронки, ні безвісти пропащий, ні слуху ні духу, як пішов у сорок первім, так наче крізь землю провалився, а в мене Нюсик і Дусик знайшлися вже, як Грицька забрали в армію, він і не знав нічого, бо ми поженилися в маї сорок первого, він тоді з автоколоною вугілля з Донбасу до нас в район возив, я його як побачила, так у мені все й зайнялося, а він і собі, і вже на свій Донбас не вернувся, зостався в Покровськім, а тоді й до нас перейшов, а де він тепер і що з ним, казали, ніби бачили його на Донбасі, одні кажуть: без ноги, другі: без руки, а я б же його прийняла, як він є, аби лиш знати, де він оце і чи він є, чи живий, бо й хлопці ж допитуються: де наш татко? А я кажу їм: погиб геройською смертю, а сама плачу і жду, жду і плачу, а тут же таке життя прокляте…
Вона, здається, нічого й не пила, пив Шульга, горілку впереміш із шампанським, і не п’янів, а просто втрачав чутливість, ставав сплячою лялечкою, надійно захованою в кокон, обмотаною безконечним плетивом тонких нитей, обмотаною і замотаною, його теж мовби м’яко обмотували м’якими сувоями, зітканими з жіночих слів, — з безконечного безладного мовлення, з щирої розповіді, з жалів і скарг… Та ні, жінка не скаржилася — вона просто розповідала. В цій нещасній державі переможців нікому було скаржитися. Єдине, що зоставалося людям, — це терпіти й надіятися.
Шульга, наосліп поблукавши по столу, знайшов м’яку Олину руку, накрив її своєю великою долонею.
— Може, я тебе знайшов, щоб помогти?
— Кому?
Він мав би бути чесним і сказати: "Собі", але, як усі чоловіки перед жінками, сказав сущу неправду:
— Тобі.
— Як же ти поможеш?
Він не знав, що відповісти, розгублено промимрив:
— Ну… Ось я тримаю твою руку… А тепер дай ще й другу…
Вона не хотіла втрачати незалежності.
— Не треба.
— Але ж чому?
— Ну, так. Не треба. Я не звикла. Нікому отак… Ні рук, нічого… і з тобою оце… Якби не той прокурор, чи хто він там, то я б же тебе і не… А так вийшло тепер… Та я ж нічого про тебе й не… Чи ти офіцер, чи студент… Всі вчорашні офіцери тепер студенти і всі п’яні, бо якого не привезуть у травматологію з поламаними ногами, то студент і п’яний… Ось слухай сюди: я, як тебе тоді побачила вночі п’яного, то аж злякалася, — не дай Бо, поламає щось у собі, бо такий же великий та маслакуватий! У нас в травматології всі отакі. Поламані ноги, поламані руки, ребра, шиї, спини, черепи… Я й не думала, щоб і черепи в людей ламалися… Це ж уже смерть, а воно живе, і як ото тебе тоді тут побачила, то…
— Злякалася, що в мене зламана голова? А в мене душа поламана… і тільки ти її зцілиш…
— Мені й Грицько такої виспівував: і серце в нього, і душа, і — я там знаю? — все розбите, і вже як оце я не спасу, то не спасе й сам Господь Бог!.. А тоді пішов — і хоч би ж тобі словечко!
— Може, загинув. Ти знаєш, скільки вбитих на війні? Цього ніхто не знає, і ніколи про це не скажуть. А я все те бачив.
— Аби ж він знав про дітей, то… Жінка до своїх дітей і з могили подасть голос…
— Ти ж сама сказала: він не знав про дітей.
— Він не знав, а душа йому нащо? Душа ж повинна знати! Чи, може, в чоловіків немає душі?
Шульга злякався: а може, й справді в нього нема ніякої душі, а саме тіло і все його життя — лиш здригання протоплазми, конвульсії примітивних насолод від зовнішніх подразнень? І він ось уже мало не цілу вічність шукає свою незабутню жінку з ташкентської глиняної ночі не заради ж її найрозкішнішого на світі буйного тіла? Любити жінку легко і просто, бо це означає любити себе. Чоловічий світ узаконив це в державних утвореннях, філософіях, мистецтвах, навіть у релігіях, і ми вже народжуємося з цим чоловічим синдромом у крові і ціле життя ждемо вдоволення тільки наших пристрастей, забаганок, а то навіть збочень. По війні вони, переможці, підняті над Європою і над усім світом у своїй моральній чистоті й незаплямованості, принизливо, ганебно товпилися в холодних кінотеатрах, щоб бодай краєм ока побачити "дівчину моєї мрії", фашистську кінозірку Маріку Рокк, зневажуване, але яке ж привабливе фашистське жіноче шпокане м’ясо, запаморочливу, недосяжну для злиденних азіатів пещену плоть, про яку згодом поет напише гіркі слова: "Крутит задом и бюстом иноземка, крупнотела, дебела, хоть не немка, вожделение рейха и застенка — почему у нас в цене она? Или то, что с экрана нам туготела, было впрямь восполнением пробела? Или вправду устала, приболела раздавившая врага страна?"[3]
— Ти бачила кінофільм "Дівчина моєї мрії"? — спитав Олю Шульга.
— Разів з десять, — сказала Оля.
— А ти знаєш, що ти в мільйон разів краща за ту Маріку Рокк?
— Таке й скажеш! У мене ж ні такої одежі, ні такого отого всього…
— Чого "всього"? Чого? Про що ти кажеш?
(Продовження на наступній сторінці)