— Шульга! — побачивши його, сплеснула долонями Люда. — Що з тобою? Ти ж як з хреста знятий? Хворий? Голодний? На лекції не ходиш. Не склав заліку своєму обожнюваному доценту Чаплі. На квартирі тебе немає. Ночей не спиш? Де ти і що з тобою?
— Я тут, — сказав Шульга, — ось перед вами, живий і здоровий. А решта — суєта.
— Коли так, цілуй мене в щоку, а тоді Регіну! Ні, спершу Регіну, бо це вона стривожилася за тебе, а я вже підключила полковницькі резерви…
— Схоже, що ти пограбувала цілий гарнізон, — засміявся Шульга.
— Вже й гарнізон? Тут же ні чорта немає! Бачив би ти, коли збираються на сабантуйчики наші генеральші… Хоча тебе, мабуть, нічим не здивуєш. Перед тобою ж була вся Європа, лежала голою, як я перед своїм полковничком…
— Може, як в епіграмі на Семена Гудзенка? "Я всю Европу перешел, идя в огне атак, два раза вширь, три раза вдоль, четыре просто так. На всех перинах спал, — ей–ей! — вот так я, братцы, жил, поил духами лошадей, пирожными кормил…"
— А ми шампанського не взяли. Регіна сказала: тільки горілку. З Шульгою щось тяжке, треба горілки.
— Це сказала ти, Людо, — подала голос Регіна.
— Шампанське в мене тепер у необмеженій кількості. Можу принести хоч дюжину, — недбало зронив Шульга. — Відтоді, як ми поховали Андрушу, і після тої нашої шаленої ночі я щодня купував дві пляшки, а пити не мав з ким… не виходило, ну і…
— А ти знаєш, який сьогодні день? — спитала Люда. — Сьогодні ж дев’ять днів Андрушиних. Забув?
— Забув.
— Спасибі хоч Регіні: вона мені нагадала, бо на тебе надій ніяких. Ви ж на фронті дев’ять днів не відзначали…
— Ми й не ховали. Похоронна команда займалася цим, а ми те й знали, що "вперьод на запад!" і "дайош Берлін!".
— То ми сядемо чи не сядемо? — вигукнула Людмила, наближаючись до Шульги на відстань, що суперечила всім знаним і незнаним правилам безпеки. — Шульга, твоє місце ось тут, ми з Регіною по боках, не заперечуєш?
Шульга мляво усміхнувся. Який би з чоловіків не підкорився диктатурі двох молодих прекрасних жінок?
Вони випили, щоб земля була Андруші пухом, тоді за вічну пам’ять Андрушину, за всіх невинно убієнних. Чарочки були маленькі, горілка холодна й пекуча, щоки в жінок спалахнули рум’янцями — тільки б цілувати, — але Шульга сидів між ними, мов дерев’яний, присутньо–неприсутній, був тут і не був, був тим, що він любив, і любив те, чим був він, і був завжди там, де був він, і любив те, чим був, і був тим, що любив.
— В мені мовби все перевернулося, — обережно поскаржився Шульга, — як почалося тоді біля кладовища, так і досі…
— Ти ніяк не можеш забути ангела, який пролетів над тобою? — кольнула його Людмила.
— А коли я скажу, що знайшов того ангела?
— Так ми тобі й повірили! Скажи йому, Регіно!
— Ну, чому ж? Я вірю в ангелів, — сказала Регіна.
— Навіть незважаючи на марксо–ленінське вчення? — Людмила вже відверто знущалася з обох: і з Шульги, і з Регіни.
— Навіть незважаючи. І на доказ цього я б хотіла вам, Романе, подарувати одну річ…
Регіна відкрила свою жіночу торбинку, дістала звідти невеличку, розміром не більше книжкової сторінки, мідну пластину, потемнілу від часу, з нанесеним на ній чорною фарбою загадковим зображенням.
— Що це? — спитав Шульга, відчуваючи, як його збентеженість одразу побільшала, щойно він лиш поглянув на цей малюнок.
— "Меланхолія" Дюрера, — пояснила Регіна. — Звісно ж, копія, але виконана надзвичайно талановито. Дісталася мені в спадок від дідуся. Я подумала чомусь, що вона повинна бути у вас. Меланхолія… Саме це слово вже так багато промовляє… Мені здається, це глибинна суть вашого характеру, Романе. Або й взагалі українського характеру. Може, я помиляюся…
— Та ні, — охоче погодився Шульга, — мабуть, так воно і є. Хіба що до меланхолії додати горілки — і вже національний характер.
— Ти б йому краще подарувала тарілочку з портретом товариша Сталіна, — засміялася Люда. — У мого полковничка дванадцять подяк від Генералісимуса з його портретами, пообвішував ними всі стіни в квартирі.
— В мене теж сім подяк, — сказав Шульга, — але Верховний забув подарувати До них квартиру, щоб мати стіни для розвішування.
— А в Регіни квартири не вимагатимеш?
— Про якісь вимоги не може бути мови. Ще ж невідомо, чи я взагалі маю право на такий дарунок.
— Ні, ні, — запротестувала Регіна, — це вже вирішено. Це для вас і тільки для вас, Романе. Ця гравюра створена ніби самим тільки розумом, хоч душа художника була в сум’ятті. У вас так само точний розум і душа…
— Безладна, безпритульна, — підказала Люда.
— Ні, — не згодилася Регіна. — Душа збунтована. Тепер погляньмо на гравюру. На ній зображено увінчану лавровим вінком самотню жіночу крилату постать, що сидить посеред хаотичного нагромадження живих і неживих предметів. На боці в жінки низка ключів і гаманець, на колінах загорнена книга, в правій руці циркуль, символ геометрів і точних знань, біля ніг у жінки спить зібганий в клубочок собака, довкола розкидано будівельні й вимірні інструменти, геометричні тіла — куля і великий багатогранник, позаду жорна і драбина, приставлена до фортечного муру, на жорнах прилаштувався амур з грифельною дошкою, на стіні висять терези, пісковий годинник, дзвін і магічний квадрат з шістнадцяти клітин, в яких записано числа Від одного до шістнадцяти з таким розрахунком, що їхня сума в рядах, стовпцях і по діагоналях дорівнює тридцяти чотирьом, ліворуч вдалині — морський берег, на небі райдуга і світло комети в падінні, тут же летюча миша, що несе напис: "Меланхолія". Як бачите, все так чи інакше замикається, знаходить своє завершення або й кінець на землі з її точними вимірами і невизначеними болями й муками: і неземні крилаті істоти, і небесне сяйво, і навіть посланці далеких міжзоряних світів…
— Це вона все про себе, — прошепотіла на вухо Шульзі Людмила. — І ота жінка з крилами — то ж вона, ти тільки придивися уважніше! Регіна хоче бути ангелом! Та, може, вона вже і є. А я не хочу! Я хочу бути чортицею і не приховую цього! А Регіна удає з себе святу та божу. Ти думаєш, вона мені сказала, що хоче подарувати тобі оцю мерихлюндію? Чорта лисого! Вона вмовляла мене, щоб я… Казати, Регіно? Чи не треба? Ти ж ангел, а вони не фотографуються, їх тільки малюють на іконах. А Регіна просить твоєї згоди, Шульга, разом сфотографуватися.
— Сфотографуватися? Зі мною? — розгубився Шульга. — Та хто я такий? Хіба що пригвинтити всі свої ордени та медалі? Але он у Васі Юбкіна їх удвічі більше…
— Мені не треба ніяких орденів, — тихо сказала Регіна. — Тільки ваше мужнє обличчя, Романе, і згадка про те, що я мала щастя бути знайомою з таким чоловіком…
— Чув? — зітхнула Людмила. — Я так не вмію. Не навчена. Може, тому й не вдається тебе охмурити, Шульга. То як: підеш з нами до фотоательє? Біля університету, всього три квартали звідси.
— Коли просять такі жінки…
Так зване "фотоательє" містилося в одноповерховому примітивному будиночку, що втулився між важким сірокам’яним кубом обласної прокуратури і університетом. Фотографія займала частину мізерної споруди, в другій був буфет з оселедцями, гарячими сосисками, пивом і горілкою нарозлив, цю установу Шульга знав досить добре, бо їм з Андрушею Супруном доводилося не раз і не двічі "відмічатися" тут, фотоательє в коло студентських зацікавлень не потрапляло. Одноосібним господарем, розпорядником і виконавцем усіх робіт в ательє був старенький єврей, єдиним знаряддям виробництва — старовинна фотокамера на високій тринозі, для відвідувачів кілька покалічених гнутих стільців, що колись називалися віденськими, круглий столик, накритий витертою плюшевою скатертиною, схожою на зношену кавалерійську попону, на столику альбом з найкращими взірцями фотопродукції; доблесні воїни в орденах по самі вуха; пронозливі ферти в габардинових макінтошах і велюрових капелюхах; парочки з наолієними від щастя лицями; дурнуваті селянські дівчата, які, втікаючи з колгоспу до міста, забувають на вибоїстих степових шляхах не тільки українську мову, а навіть власні імена…
Дві такі подружки саме вмощувалися перед камерою, щоб ощасливити своїми знімками покинутих у невеселих селах родичів, отож Шульзі з його вишуканими дамами хочеш не хочеш довелося сідати до столика і вивчати альбом.
(Продовження на наступній сторінці)