Приготування зроблено в такій мірі, що гроші одразу й одлічено, йшлося лиш про те, хто з нас має їх прийняти, король мовби повів плечем на мене, мабуть, не маючи сумніву, що всі повноваження слід перебирати тепер мені, але наперед висунув свою грубу тушу пан Барабаш, і ніхто не став заперечувати, бо ж був тут найстарший за своїм становищем.
Тоді король повів мову далі. Сказав, що, окрім дозволу йти війною на море, милостиво дає козакам привілеї збільшити удвічі своє військо, себто до 12 тисяч, обирати гетьмана й старшин, про все це записано в королівських листах, які зараз видадуть панам старшим, однак він просить до часу не оголошувати цих листів, а тільки коли надійде слушна хвиля, окрім того, взяти до уваги, що вони попечатані королівською мирною печаттю, бо велика коронна печать і печать Великого князівства Литовського можуть бути прикладені до універсалів лише після того, як війна стане стверджена сенатом і сеймом, а він, король, не може чекати так довго.
Грамоти королівські опинилися в загребущих Барабашевих руках, так само, як і таляри, і я вже знав, що там вони позостануться на час вельми затяжливий, коли й не навіки. З усієї королівської мови зачепило за живе пана осавула генерального і полковника колишнього хіба що нагадування про гетьманство, і вуха Барабашеві вмить стали сторч од тої вісті, але Владислав тільки сказав про повернення привілею Козацького, про саме ж обрання гетьмана змовчав і номінацію, з усього видати, полишив за собою до якоїсь знаної лиш йому пори.
З шанобою й поклоном брав з рук королівських привілеї Барабаш, та я надто гаразд знав свого кума, щоб не вичитати з його спини широкої мовчазний крик упертий: "Коли не я, то й ніхто!"
Так і виходило, що вся ця високо закроєна акція королівська здається на ніщо, бо не вміли ні сам Владислав, ні його найближчі радці твердо визначити, хто з козацьких старшин має першість у всьому, не розпізнали ще тоді в простому сотнику Хмельницькому того, ким він мав стати невдовзі, ще вони вагалися, перебирали:, не вірили, хоч, може, й передчували, недарма ж мене вже втретє прикликувано до столиці.
На одпуск нам звелено, не мозолячи нікому занадто очей, почекати у Варшаві, поки приїде гетьман польний Миколай Потоцький, який мав тим часом заміняти вмерлого Конецпольського, і справу козацької війни на морі узгодять з ним, як з нашим високим довідцею.
В кінці місяця ховали в Бродах Конецпольського. Похорон був пишний (обійшовся на сто тисяч злотих) і вийшов кривавий, бо за звичаєм в костьол, де стояла труна з тілом небіжчика, в’їхав рицар на коні і мав зламати свою подобизну, Поставлену там. Кінь злякався і поніс, багатьох зранив копитами вже в костьолі, тоді вирвався в місто, топтав людей, насилу його спіймано. Може, то кривавий і дикий норов гетьмана коронного переселився в коня і шаленів наостанку?
Як завжди, смерть можного відкривала безліч вакансій, які король без загайки й розділив, щоб прихилити до себе більше сердець. Каштелянію краківську віддано воєводі руському Якубу Собеському, а воєводство перейшло князеві Вишневецькому, який уже давно запобігав цієї королівської ласки, посилаючись на те, що воєводою руським був ще його батько. Роздано й окремі міста. Так Буськ дістався підчашому коронному Миколаю Остророгу, Плоскирів — конюшому коронному Олександру Любомирському, воєводі познанському Криштофу Опалінському дісталося староство Ковельське. Само ж гетьманство коронне тим часом не було надане нікому й мало надовго позостатися в деліберації, бо велику булаву король хотів оддати лише своєму спільникові в надуманій війні.
Спільників же, як виходило, у Владислава в королівстві не було зовсім. Канцлер великий литовський Альбрихт Радзівілл заявив, що радше дасть собі відтяти руку, аніж дозволить прикласти до королівських універсалів про війну? печать Великого князівства Литовського. Новоназваний каштелян краківський Собеський і маршалок литовський Януш Радзівілл на аудієнції в короля тільки те й робили, що відраджували Владислава від заміру війни. Воєвода чернігівський Марцін Калиновський визнав перед королем, що готов йому служити аж до втрати всіх своїх добр і крові до останньої краплі, та коли король захоче Перейти кордон, ляже перед ним валом і не дасть цього зробити.
Маршалок коронний Лукаш Опалінський сказав, що він уже старий і вмре, як лебідь, аби лиш вільно йому було мовити королеві правду згідно з власним сумлінням.
І коли король заявляє, що не може вольному народові заборонити воювати де захоче, то він, Опалінський, хотів би нагадати, що вольний народ може заборонити це королеві. Владислав прогнав його з — перед очей, не бажаючи слухати.
Підканцлер коронний, біскуп холмський Анджей Лещинський допитувався у маршалків двору, чому досі сидять при столі королівськім посли французький і венеціанський, нема звичаю, щоб у Польщі такі якісь резидували, та ще й намовляли до війни несприятливої.
Навіть королева збунтувалася, хоч попервах і пристала на королівські намовляння. Двісті тисяч дукатів, які Владислав позичив у королеви, вже були витрачені, і найманці німецькі цілими купами прибували до Польщі, плюндруючи місцевості, де проходили, але цих грошей було не досить. Владислав звернувся до королеви за новою позичкою, однак вона покірно освідчила, що навіть здійме з своєї шиї перла, які вважалися в Європі чи не найкоштовнішими, коли треба послужити королеві, але для Венеціанської республіки не дасть і шеляга, хіба що під реальну заставу.
У червні король нарешті покликав до себе гетьмана польного Миколая Потоцького і новономінованого воєводу руського Вишневецького, сподіваючись мати їх своїми прихильниками, бо ж перший зазіхав на велику булаву і готовий був, отже, не ставити опору королеві ні в чому, а другий мав виявити належну вдячність за воєводство, найважливіше в короні.
Та Вишневецький в очі виказав королеві своє невдоволення його воєнними приготуваннями і в гніві вийшов із зали, а Потоцький, попри свою жадобу великої булави, не міг побороти нехіть до козацтва, і коли почув про привілей козакам для війни на морі та ще й довідався, що між старшинами, яких приймав король, був і сотник чигиринський Хмельницький, то став кричати, що знає того Хмельницького як ніхто і що той Хмельницький добивається не того, щоб іти на море (бо й так ходив упродовж усіх цих років потаємно й злочинно!), але щоб жити в стародавній своєволі, а святі постанови Речі Посполитої, для котрих ним, гетьманом польним, стільки було положено труду і крові шляхетської пролито, — аби шию собі зломили.
Король не захотів його слухати.
Нас більше ніхто не затримував у столиці, хоч ніхто й не наглив од’їздити, старшини мої м’ялись — терлись, мабуть, плекаючи в душі сподівання, що будуть запрошені на коронацію королеви до Кракова, але я посміявся з їхніх марних запобігань, мовивши, що козака хіба що на погреб королеви можуть прикликати, та й то тільки тоді, коли хочуть з нього ще крові пустити, хоч вже й так її пущено моря Цілі.
Ще не відав тоді, як той жарт обернеться на мене самого, і, як два роки тому квапився на погреб королеви Цецілії Ренати, так летітиму стрімголов тепер уже на погреб власний тихого свого життя, Домашнього затишку і родинних радощів. Мав випити ще одну чашу з гіркою цикутою, звідати до кінця малість людську, безсилля і безнадію.
11
Прибув до Варшави з Черкас знайомий шляхтич, довго не міг знайти мене, врешті знайшов і повідомив, що на хуторі моєму в Суботові вчинено погром. Підстароста чигиринський пан Чаплинський з своїми людьми налетів на хутір наїздом, розметав чотириста кіп збіжжя, зібраного на гумні за декілька літ, повитоптував усе засіяне на нивах, позабирав худобу, коней і овець, ще й грозився домашнім, Що вижене їх геть силоміць і не чинить того без господаря, бо хоче виганяти всіх з самим паном дому Хмельницьким.
Так блукала лиха доля по моїй землі і приблукала й до мене самого. Що є доля? Промисел Божий, гра сил дияволічних? Люди бувають страшніші за Дияволів. Вони і є твоєю долею одноконечно і, може, й не самі люди, а лиш їхня захланність і ненажерливість. На схилі віку пущено мене старцювати. Мій хутір лежить у грузах, як лежав колись тихий хутір Золотаренків над Россю, як лежала мало не вся моя земля.
Коли прийшло таке лихо на неї, чи справді, шукаючи порятунку від монгольсько-татарської сили, прихилялася добровільно то до литовських великих князів, то до королів Речі Посполитої? Що шукала, і що знайшла, і що ми знаємо про початки? Відаємо все про греків, відомо, що принагідно казав той чи той римський імператор, а історія землі рідної лежить занедбана, заростає будяками та чортополохом, тільки вітри свистять над віками, мов татарські шаблі. І вже не простежиш тепер тої грані, де зіткнулася голуба кров шляхетська і наша кров, чорна, як земля, на якій живемо справіку; не назвеш того дня чи року, коли потягли вельможні зайди в препишну трав’яну чорноземлю, яка була, мовляв, нічия — res nullis, неміряна й дика, і як стали здобувати собі багатства й гідність після слів короля: "Бив нам чолом імость і просив, щоб його Обдаровано, а ми, пам’ятаючи його послуги, даємо…" І краялися споконвічні козацькі займища, називалися пустинями краї, залюднені ще при скіфах, обставлені городами при великих князях київських, на сеймах пани гукали: "Як то, що лузитани й нідерляндяни посягали антиподів і Новий світ, а ми й досі не здолаємо залюднити такого близького і плодючого краю і знаємо сей край менше, ніж знають нідерляндяни Індію".
(Продовження на наступній сторінці)