Вдома панували кривди й погноблення. Здирства були такі, що навіть гетьманові Конецпольському, найтяжчому своєму ворогові, заносили козаки скарги на чигиринського шляхетського полковника Закревського за великі кривди й несправедливості, котрі терпіли від нього незгідно з своїм рицарським станом. Закревського усунено, поставлено, перевівши з Переяслава, мого кума Кричовського, чоловіка доброго й справедливого, але саме тоді замість прихильного до козаків королівського комісара Зацивільковського прислано Шемберка, який купив собі в короля комісарство за тридцять тисяч злотих, а тепер всілякими здирствами хотів вернути собі з лихвою ті гроші.
Продавалися уряди сотництва, осавульства, отаманства, в реєстри старшина не вписувала половини козаків, а плату королівську відбирала на всіх і ділилася між собою.
Багатство і влада — ці найбільші вороги людської природи — несподівано ставали приступними нікчемним людям, незграбним, нездарним, смішним, повільним, але водночас нетерплячим і жадібним, тому що більшало довкола несправедливості й марнослав’я.
І я мав бути серед цих людей, ще більше: вдавати свого, кумотерствувати з ними, виказувати Шанобу і до товстов’язого осавула генерального Барабаша, і до підступного осавула військового Ілляша Караїмовича, і до чигиринського осавула Романа Пешти, того самого, що втратив тяму, забачивши в шатрі погромця нашої вольності Микола? Потоцького, і, мабуть, губив свої памороки щоразу, як бачив шляхетський чобіт.
Терплячість моя перевершувала все знане. Я схожий був на отшельників, які твердо й безумно вірять, що в печерах своїх рано чи пізно узрять Бога.
Страждати можна тяжче не від самого зла, а від думок про це зло. Може, я несвідомо рятувався від надмірного тягаря сих думок, линучи душею до краси, хоч і знав уже на той час, що красі передує або ж пітьма людської долі, або безмежні розливи крові.
Я нічого не робив із ненависті, а тільки з честі. Мов Одіссей, я насолоджувався співом сирен, але не приставав до їхнього берега. Може, тому, що вже мав у своїй душі сирену, і берег, і красу?
Зима впала люта, з великими снігами, які загорнули Суботів так, що годі було й сподіватись добутися до Чигирина, а далі — то страшно й подумати. В покоях моїх вдень і вночі палили дубовими дровами грубки, дрова носив знадвору син Тимко, топити ж груби викликалася Мотронка, і мені миле було це бажання її, тільки Тимко виказував своє невдоволення, з гуком і тріском жбурляючи важке поління до ніг дівчині, а я не смів на нього нагримати, бо почувався в душі винним і знав, що не гніватися маю на своїх близьких, а всіляко очищатися в каятті, хоч і не вмів цього робити.
Я сидів за столом то з книжкою, то з бандурою, то в задумі й зажурі, не знаючи куди себе подіти, а то брав восьмикутну тахлю смарагдову, давній дарунок мого стамбульського товариша Бекташа, ставив той смарагд перед очі, вдивлявся поперед себе, розглядав світ і його минуле.
А тим часом легесеньке дівча, присівши біля грубки, тоненькими своїми рученятами кидає у вогонь важкі поліна, вогонь жадібно гоготить і регоче, з дикої стихії полум’я рветься щось наче живе: загублені душі, стомлені голоси, непроголошені мови, ніби клич мужності й гордості, жадоби діянь і добра, нестаріючої жаги, величі й краси. Що є краса і що є істина, окрім сеї дівчини, її зваби і ніжності?
Бачу її ніжну шию у широкому вирізі гаптованої (може, Ганною!) сорочки, високу брову над сірим оком, що могло б просвітити не тільки ті світи, які я марно намагався розгледіти крізь свій смарагд, а навіть тяжкий непрозорий камінь і мою стару зболену душу.
Ах, якби світ став такий прозорий, щоб крізь нього побачити будущину і той берег, де тебе жде щастя. Натомість клубовиська хмар налягають дедалі важче й щільніше, звалища темряви, розпач і неміч обступають тебе. Зненацька я усвідомлюю, що вже обома ногами стою на порозі старості, а Мотронка ще тільки входить у життя, ще тільки придивляється до нього своїми чистими очима з — під високих брів і, мабуть, вельми дивується, не бачачи нічого, окрім тяжкоплечого старого чоловіка зі звислими вусами, схожого на мокрого вовка, похмурого, часом несамовитого в своїм незбагненнім гніві, і в своїх примхах, і в своїх безкінечних мандрах.
І тоді негадано й неждано для самого себе я розповідаю Мотронці, як молодим, коли мав стільки років, як вона нині (а це ж так мало!), то був сновидою. І не в колегії Львівській, бо там отці—наставники своїми молитвами відлякували дияволів, а вже згодом, коли ходив з батьком серед охочих козаків молодих. Не брала мене втома після багатоденних переходів, і коли всі засинали мертво, я блукав по табору ночами, притискаючи до грудей кульбаку, наступав на сплячих, спотикався об лежачих коней, падав там і пробуджувався вранці, дивуючись, яка сила мене туди занесла. Тоді навчився чути крізь сон і обминав усі перешкоди, керуючись слухом чи якимись потаємними змислами (бо ж очі мав заплющені й мозок снулий). Так заблукував у степ або в ліс і прокидався десь у байраку, на березі струмка або навіть на дереві. Вилікувався від сеї дивної немочі в Стамбулі, може, тому, що невірним чи й знана вона, а може, то й не зі мною все було, а з моїм побратимом — писарем Самійлом або ще з кимось. Мабуть, коли я вмру, то дух мій теж не вспокоїться, як колись тіло, і літатиме по всій землі нашій, опиняючись то там, то там, то в Києві, то в Чигирині, то в Суботові, то на хуторі Жуки, то в Гадячі, скрізь, де пробуджуватиметься пам’ять, ця володарка людських діянь, ця байдужа реєстраторка людських вчинків і гріхів, всемогутня володарка наших вчинків, велика Цариця вічності, звитяжниця безодні небуття.
Налякано й довірливо оберталося до мене личко, таке маленьке, що накрив би його своєю важкою долонею, як теплу пташку, так ні ж — сила в ньому незбагненна і обезвладнює тебе, мов найбільша потуга. Таке лице не старіє і не вмирає ніколи, і житиме в моїй пам’яті вічно, а коли згасне моя свідомість, тоді лишиться пам’ять про пам’ять, і триватиме те вічно, бо так мені хочеться, а відомо, що воля людини — дужча за смерть і минущість.
Я готовий був заплатити за це личко всіма скарбами землі приступними мені й неприступними, бо поставало воно переді мною, як всемогутність природи, данина ж природі, що платиться темною жагою, не гріховна й не. принизлива, коли вона осяяна ореолом любовної жертовності й очистительного покаяння.
Але слова каяття завмирали на моїх устах, щойно я чув її тихий і водночас настирливий голос:
— Батьку, коли ж повезете мене кудись?
— Куди ж тебе повезти, дитино моя?
— Хіба я знаю? До Варшави, а може, ще й далі!
— До Варшави далеко.
— Тоді хоч до Києва.
— До Києва? Ох, не знаю, не знаю. Повезу тебе до Чигирина.
— Чигирин? А що — Чигирин? Це ж так близько, батьку!
Вона вибрала хвилю, коли ми були самі, і опинилася біля меіге, горнулася до мене своїм витким тілом, обвивала Мене Щепотом, як знемогою, лащилася й зваблювала.
— Батьку, повезіть, я так знудилася вже…
— Чигирин, — прошепотів я їй. — Чигирин, Мотронко люба…
Може, вона й згоджувалася, а може, хотіла від мене чогось небаченого, бо обійняла своїми тонкими руками мою тверду шию і попросила знеможено й безсило:
— Поцілуйте мене, батьку.
І, не розправляючи свого звислого вуса, не вміючи скинути своєї похмурої тяжкості, я поцілував її в молоді уста і не міг відірватися від неї, коли ж відірвався, то побачив у відблисках полум’я таємничий усміх на її лиці. Що він обіцяв світові й мені? Що заповідалося в тому усміхові?
Я ошалів од любові. І це в п’ятдесят літ!
10
Доля не ласкавила зо мною. Коли людей дорогих мені й вірних мав до часу приховувати від світу, то з тими, що ачей зневаги варті були, змушений і далі триматися купи, мало не впадаючи в обійми.
Початком березня наступного року (1646) прибув з Варшави до Києва таємний посланець королівський, староста ломжинський і маршалок торішнього сейму Гієроним Радзієвський, який мав лист до козацьких старшин, і кожного з перелічених у тім листі осібно покликано до Києва із заповіданням дороги ще дальшої.
Знов прощався я з рідними і з Суботовом, не відаючи того, що жде цю мою тиху оселю, де я мав стільки щастя і де нещастя виростало непомітно й зловороже, може, й спричинене моєю нерозважливістю і надмірною буйністю душі, що не втишувалася з літами, а мовби набирала сили і нестями.
У Києві опинився я разом з осавулом генеральним Іваном Барабашем, осавулом військовим переяславським Ілляшем Караїмовичем, осавулами полковими Романом Лештою і Яцьком Клишею, писарем військовим Іваном Нестеренком, панами вельми поважними, як на моє сотниківське достоїнство, так що доводилося немало дивуватися і їм, і панові Радзієвському, тільки я не здивувався, бо листом королівським кликано всіх нас до Варшави, куди вже я, казати б, проклав козацьку дорогу, а тепер ці старшини мали б її зміцнити — вже як там воно вийде.
Радзієвський, хоч діяв в ім’я короля, не забував нагадувати про вольності шляхетські, повторюючи, що Річ Посполита ладна втратити приязнь будь з ким, але не потерпить диктаторства, нам така мова видавалася приємною, бо вважали себе найперше людьми вільними від народження і за звичаєм предківським, а вже тоді підданцями королівськими, то пан Радзієвський не забув нагадати, що одна справа — вольності шляхетські, а зовсім інша — козацька своєволя.
(Продовження на наступній сторінці)