Виговський присунувся перед очі, без слів показав самими очима своїми безвиразними, білими: час, гетьмане.
Я вийшов у дощ, коноводи підвели коней, Демко спитав, куди тепер їдемо.
— Куди ж? — сказав я. — До полків передових. Треба будити панство, а то боки позалежують. Та ще й дощ — Попідпрівають.
— Підкріпитися б тобі треба, гетьмане, — нагадав Виговський.
— Кому страва, а кому слава, пане Йване, — кинув я йому через плече. — Як сказано в Екклезіасті: горе тобі, земле, як князі твої їдять від самого ранку. Мертві воліють, чуєш, пане Йване! Вимагають помсти!
Я кинув на шляхетський табір усю свою силу, вдарив одразу звідусіль, знов рвався сам у всі пекла битви; в дикому натиску, в стрілянині, галасах і запеклості минув той день, а за ним ще день і ще. Дощ лив безугавно вдень і вночі, і люди мокли у воді, як конопля. Сухарі бралися цвіллю навіть у дерев’яних бочках, порох замокав і не вистрілював, гармати потопали в багнюці, трупи стелилися густо, але дух козацький не вмирав, і ще густіше сипалися жарти, насміхи летіли на той бік валів разом з кулями й стрілами, вогнистіші за кулі й гостріші за стріли,
— А що наш дощик — не докучає?
— Води хоч вмийся!
— Не переймайтеся, панове, занадто: чому висіти, те не втоне!
— А хто й випливе, того повісимо гарненько!
— Оддасте вже нам свої сап’янці, свої саєти, адамашки й кармазини!
— А ми вам — хоч і свої кобеняки заханлюджені122!
— Гей, пани! — гукали козаки. — Годі вам по шанцях лазити, дорогі кунтуші нівечити!
— Ідіть уже в ясир до Криму, там хоч конини пожуєте!
— А То ж у вас тут три пани на один сухар припадає!
— Коли ж ви, панове шляхта, чинш на Вкраїні одбиратимете?
— От уже рік єсть, як ми нічогісінько не платили!
— Ото вам, панове, рогове очко!
— Ото вам оренди, ставщизни, панщини, пересуди й сухомельщини!
— А чи не загадаєте якої панщини?
— От і з бидла досі десятини не брали!
— Коні ржуть, і бидло пошаліло, на ярмарок хоче!
— Що ж ото Ви так поховалися за вали, що й України не бачите?
— Очі більші живота!
— Пани на цілі сани, та ще й ноги висять!
Тиждень цілий щодня, щогодини тривали наші безнастанні штурми і галаси, так що шляхта й витримати не могла такого натиску. Дієписець шляхетський гірко мовитиме згодом: "Даремно мудрі шукають пекло in centro terrae123. В Україні — там справжнє ііекло людської злоби". Я гнав на табір ворожий тисячі волів, щоб до них обложенці вистрілювали свої порохи, страхав усякими несподіванками, фортелями, криками, а тим часом козацтво сипало й сипало свої вали, які дедалі щільніше затісняли облогу. Під ослоною дерев’яних щитів, гуляй — городин, ворків із землею козаки копали шанці, рови, сипали вали, виставили такі високі шанці, що в таборі шляхетськім забивали й собаку. За тиждень панство стиснуло свій табір, вивівши набагато коротший внутрішній вал, і потиху перебралося туди. Козаки миттю зайняли перші їхні укріплення і повели далі своє невтомне копання. Чотири рази в міру того, як маліло шляхетське військо, гинули коні, зникали припаси, Вишневецький зменшував і свій табір, підібравшись з ним уже впритул до Збаразької кріпості, і вже тепер козаки, вивівши свої шанці висотою на два коня, закидали вниз на довгих вірьовках гаки, зачіпали польські вози з припасами, а то й самих шляхтичів, і тягли до себе. Пани рили нори, як кроти, від голоду були ізсохші й близькі к єгипетським муміям, відбивалися з останніх сил, а я вже не посилав козаків на марну смерть, сподіваючись узяти Вишневецького й товариство голими руками.
Страшне діялося по той бік валів. Голод, сморід од трупів, їли коней, мишей, собак, чоботи й реміння з возів, гризли зубами спеклу землю. Не один пан заплатив мито головою на шляхетськім базарі і води, бідний, не напився без кривавої заплати, та й ту пив з черв’яками й сукровицею з трупів.
З шляхетського табору щодня перебігали цілі хмари втікачів, хоч регіментарі й рубали для страху руки й ноги упійманим. Я знав усе, що діється по той бік валів, знав, що вже й сам князь ясновельможний Ярема жує дохлу конину, і терпляче ждав своєї години. Мав бути терпеливим, як земля.
І хто ж захотів випробовувати моє терпіння? Писар мій генеральний Виговський. Демко, повідомляючи мене про щось важливе, мав звичку говорити мовби в простір, знудьговано й недбало. І що важливіше була вість, то більше знудьгованості малювалося на його спокійному лиці. Я щойно повернувся до свого намету після цілоденних сутичок з полків, які вперто добувалися до обложених. Сидів похилений за столом, руки мені тяжко звисали, вичерпаність у кожній жилочці. День цілий був з козаками, заохочував їх словом і обіцянкою, сам рив з ними землю, мокнув під дощем так, що не мав на собі сухої нитки, однак не мав сили й перевдягтися в сухе, а джуру, який поткнувся був з переміною одягу, погнав Геть.
— Там наші роз’їзди посланця перехопили, — Недбало мовив Демко, ввійшовши до намету і дивлячись кудись у куток, так ніби саме там був той перехоплений посланець.
— Чийого? Де? — стрепенувся я, вмить скидаючи з себе втому й нехіть до всього на світі. Воїн загорівся в мені, воїн і гетьман, вже я знов був діяльний, готов до вирішень і відсічі, хотів мата ворога перед собою, нетерпеливився, як мале дитя. — Що за посланець? Чом мовчиш?
— Думав, знаєш уже, гетьмане. Князь Ярема з табору вислав шляхтича з листом до короля. Відчайдух якийсь. Проскочив аж за Львів.
— Як же видобувся з табору?
— А чорти ж його маму знають. Вже якось виповз. Може, як кріт або як ящірка. Опинився аж за Львовом. Коли б не наші роз’їзди, які Богун порозсилав, то бачили б ми його, як торішній сніг. Такий жвавий. Відбивався, як чорт. Не одцав того листа, поки й голови не позбувся.
— Де лист?
— Та де ж? У писаря пана Виговського.
— Клич Виговського!
Козак, якого послано за генеральним писарем, повернувся швидко, однак сам.
— Ну? — нетерпеливо поглянув я на нього.
Козак був немолодий, воїн досвідчений і чоловік бувалий. Він прискалив око й пустив усміх під вуса.
— Пан писар заживають ванну під своїм наметом.
— Ванну? — Я не повірив почутому.
— Еге ж, — покашляв козак вже з одвертою насмішкою.
— Тягніть його сюди з його ванною! — затупотів я ногами, так ніби козак був винний у шляхетських норовах мого писаря.
— Гетьманське веління! — крутнувся козак, і вже його не було, кинувся скликати товариство, аби мерщій виконати наказ.
Пан Іван спершу й не второпав, на що воно тут заноситься. Коли влетіло до його намету з дюжину козаків, він, мабуть, гадав, що то його численні пахолки, які носили йому гарячу воду, підливаючи в шляхетську ванну, щоб напарити та поманіжити біле тіло пещене писареве. Та коли козаки дружно вхопилися за краї ванни й схитнули її разом з Виговським, він змахнув своїми короткими руками, гнівно гукнув:
— Гей, що за жарти!
Козаки мовчки цурпелили ванну з писарем надвір. Там уже збіглося чимало люду, так що Виговському, щоб закрити свій сором, довелося по саму шию зануритися в воду. Козаки ж підняли ванну вище й понесли її довкола писаревого намету, мовби в такий собі хресний хід на глум і наругу над генеральним писарем. Звідусюди бігло козацтво, аби потішитися таким видовищем, Виговський пускав бульки у ванну, мочив вус у змилках, пінився з люті на тих, що тягли його не знати й куди:
— Лайдаки! Голови повідриваю!
— Не дбай, пане писарю, за наші голови! — добродушно віджартовувалися козаки. — Ти повідриваєш, а пан гетьман назад поприставляє. Ще міцніше сидітимуть на в’язах.
Я стояв перед своїм наметом і дивився, як наближається до мене цей чудернацький похід.
— Що, пане писарю, чи тепла водичка? — поспитав глузливо, коли ванну з Виговським поставлено переді мною. Пан Іван не міг вимовити слова. Збагнув уже, що це не простий жарт п’яних козаків, що тут заноситься на щось інше, може й страшне.
— Де лист Вишневецького? — тихо мовив я. — Маніжишся в купелі, а гетьман має тебе чекати! Де лист, питаю!
— Лист у мене. Але ж, гетьмане… таке поводження…
— Якого ж хотів ще поводження! Чого сидиш у своїй ванні? Лист!
— Я ж незодяшений… Не можу так… Образа маєстату…
— Вилітай з своєї ванни, як є, і одна нога там, а друга тут! Шкода говорити про якісь маєстати! Ну!
Виговський вистрибнув з ванни, прикриваючи долонею сором, під регіт і свисти козацькі метнувся до свого намету. Не мав часу зодягатися, загорнувся в якусь кирею, одразу й прибіг назад із своєю писарською шкатулою, де зберігав найважливіші листи.
Я впустив його до свого намету, ввійшов слідом за ним, сказав спокійно:
— Сідай і читай.
— Пане гетьмане, я ж незодяшений.
— Читай.
— Негаразд учинив зі мною, гетьмане. За мою вірність і…
— Чув уже.
— Хто ще такий відданий тобі?
— І це чув.
— Оберігаю тебе, як можу…
— Читай! — закричав я на нього, готовий кинутися на Виговського з кулаками. — Чого світом нудиш?
(Продовження на наступній сторінці)