Ще лежали непоховані Морозенко й Бурляй, а мої полковники рвалися до нової битви, що принесе нові смерті, може й полковницькі. Діти нерозумні, а я, їхній батько, так само нерозумний! Привів сюди мало не всю Україну, щоб спливала вона кров’ю на цих високих валах під шляхетськими кулями й гарматами? Проти Януша Радзівілла, який спускався по Дніпру з верхів’їв, щоб добратися, може, й до Києва, послав свого давнього рятівника Кричевського та Іллю Голоту, але не порятували вони ні Києва, ні самих себе. Голота загинув лід Загалем коло Мозира в битві з корогвами Вінцента Госевського, а Кричевський нефортунно сточив битву з самим Радзівіллом під Лоєвом на Дніпрі, козакам довелося відступати, вони кинулися вплав через річку, було їх так багато, що за головами не видно було й води, і великий канцлер литовський, родич Янушів Альбрихт Радзівілл, сидячи далеко від полів битовних, напише, смакуючи, про той страшний відступ: "Ті голови брали за ціль наші піхури, стоячи на березі так, що ледве триста з трьох тисяч їх вирятувалося з того погрому. Приємне то було видовисько оглядати стільки плаваючих, а водночас тонучих".
Тяжко поранений Кричевський дістався до рук самого Януша Радзівілла. Той спитав, чи не хоче пан Станіслав Міхал для сповіді руського попа. Кричевський відповів по — козацьки: "Сорока не стачить!" Тоді спитали його про католицького, та він тільки простогнав: "Бардзей зичив би собі кубок води". І вмер не так од ран, як од прикрості, що не Радзівілл попав йому до рук, а він сам у неволі, та ще й занапастивши військо.
Мені ще стояв перед очима страшний день нинішній. Коли гармати рикали, мов дикі звірі ненажерні. Коли гук голосів людських пересилював гриміння мушкетів і пищалей затинних. Коли навіть дерева вили, ніби з них здирали шкуру. Коли тільки смерть володарювала над величезним простором. Коли люди падали на землю, як вода небесна, якої вже ніхто не візьме назад. Коли козаки виливали з взувачки піт і кров, кров і піт. Коли навіть одвага заламувала руки в розпачі. Коли трупи стелилися, моя трава потоптана.
І ніякі покаянні ридання не поможуть.
Діти мої!
Вони ляжуть у братських могилах під великими дубовими хрестами, і на тих хрестах розпеченим залізом козацькі писарі—самоуки виведуть, звертаючись чи до гетьмана, чи й до самого Бога: "Ми жили, бо ти хотів. Ми вмерли, бо ти звелів. Тепер спаси нас, бо ти можеш".
Чи ж я міг?
Далі слухав своїх полковників, які змагалися в хоробрості тепер уже на словах, бо вдень мали змогу показати це на ділі. Були справді мужні й дико відважні, належали до вельми міцної породи людей, з якої дивувалася вся Європа, про що писав колись Рейнгольд Гейденштейн, що був поперемінно секретарем особистим у Яна Замойського, а тоді й у королів польських Стефана Баторія і Зигмунда Третього, Вже ніхто тепер не мав сумнівів у нашій міцності, і відав я вельми гаразд, що й тут, під Збаражем, доведеться виказати її повною мірою, та чи ж досить самої міцності?
— Де моя люлька? — спитав я не знати й кого, може згадавши з болем, що немає коло мене Мотрони, яка так любила натоптувати мені люльку тютюном і обдаровувала щоразу щедрим усміхом своїх сірих очей, які ставали ще глибшими в сяянні коштовностей, якими обнизана була гетьманша.
Хтось подав мені люльку натоптану й запалену, я окутався цілою хмарою диму, заховався від своїх полковників, які домагалися моїх слів і моїх велінь ддя нових смертей, для нової мужності й твердості.
Було превелике здивування, коли я пообіцяв не вікторію, якої від мене всі ждали, мов благословення Господнього, а вимовив черстві слова погрози:
— Кожен з полковників заплатить мені головою, — сказав я з своєї димової хмари, — горлом мені приплачуватиме кожен, хто пустить бодай одного чоловіка з свого полку на грабунки або насильства. Стояти на сім полі доведеться не день і не два, шляхта від нас тепер не втече, миша звідтам не проскочить і птах не вилетить, дійдемо панів і додавимо, та не за одним нападом. Треба терпіння, а не сліпої відваги, та треба нам і гідності належної. Стиснути й затиснути Вишневецького з регіментарями— се вже ми доконали. Не можемо занадто довго тут стояти, бо король, хоч і поволі, але йде сюди, збираючи військо, яке дарують йому магнати. Звідусіль шле універсали до шляхти, щоб ставилася на війну. Всюди йдуть до нього війська. Буде він колись і тут, тож маємо використати свій час.
— То кого ж в облозі маємо тримати — панів чи своє козацтво? — невдоволено муркнув Нечай.
— І панів, і козацтво, коли хочеш, Нечаю, — спокійно відмовив йому я.
— Може, ти й орду втримаєш, гетьмане? — посміявся мій непокірливий брацлавський полковник.
— І орду втримаю.
— Яким же побитом?
— А ось поїдемо з паном Виговським до хана Іслам — Гірея та й станемо про се бесідувати. Поїдемо ж, пане Йване? Чи ждатимеш, поки хан пришле за мною, як ти казав?
— Знаєш же, гетьмане, мою відданість, — тихо мовив Виговський. — Коли треба, то готов і крізь цей дощ пробиватися.
— Що козаку дощ? Божа роса, та й годі. Вода хай тече, на те вона й вода. Коли ж військо наше почне розтікатися, тоді лихо. Та найперше лихо буде для вас, полковники. Затямте собі! Підніміть сотників, осавулів, кожен десяток козацький, припильнувати слід за кождим козаком, чернь тримати і самим ні руш звідти — каратиму нещадно й страшно! Годі розбалакувати, годі непослуху! Покажемо силу свою, та покажемо й гідність високу!
Поночі, під чорними потоками води, підняв я полк свій охоронний, взяв з собою Тимоша й Виговського і поскакав до далеких горбів, де була ханська ставка. Оточений шатрами вельмож, ханський намет із золотистої парчі сяяв і в темнощах. Жаль брав, що мокне під зливою така дорога тканина, про це й сказав я Іслам — Гіреєві, коли нас після замотанини й незичливих перемовлянь з великим візиром Сефер — казі впущено до хана.
Іслам — Гірей сидів на товстих килимах, підібгавши ноги, кутався у велику соболину шубу, мерз від нашої сирості, бгав свої покривлені губи немилостиво, в червоному світлі турецьких бронзових каганців вигляд мав відлякуючий і зловорожий.
— Не ти дарував мені намет, не тобі й жаліти його, — мовив хан неприязно, мабуть лютячись, що так пізно потривожив його, та ще й прибув без дарунків.
— Відаю, що се дарунок самого його величності султана твоїй ханській милості, — спробував я розм’ягчити сувору ханську душу. Хотів ще додати, що соболі на ханові — то теж дарунок, та ще й од самого царя московського, та вчасно стримався, не знаючи, як те сприйме Іслам — Гірей.
— Ти ж даруєш мені саму ганьбу! — скривився хан. Він ляснув у долоні. Перед нами запарувала кава у золотих фельджанах.
— Твої слова лунають образливо, великий хане! — не втримався я на таку його мову.
— Чом не здобув сьогодні табору польського? — крикнув хан, гріючи пальці об фельджан з гарячою кавою.
— Бачив сам, як боронилися відважно польські лицарі.
— Вони вороги, а не лицарі!
— І ворогів слід шанувати, коли вони виказують високий дух. Козаки билися мужньо й запекло, але й супротивники незгірш. Лягло багато хоробрих. Втратив двох полковників своїх, може, найдорожчих для мене. Облога може виявитися затяжливою. Тому й прибув до тебе в такий час недогідливий. Хочу просити тебе, великий хане.
— Про що можеш просити після такого ганебного бою?
Я трохи помовчав, розмірковуючи слушно, що за хвилі
моєї мовчанки гнів ханський або ж прочахне, як кава у фельджані, або ще побільшиться, досягнувши такої міри, коли чоловік уже нічого не чує, крім самого себе, отож тоді й ти можеш виливати власний свій гнів як захочеш.
— Пам’ятаєш, великий хане, — мовив я доволі спокійно, — як, приймаючи мене милостиво в своєму палаці в Бахчисараї, частував щедро й пишно, а тоді вичитував мою долю з отакого золотого фельджана? Казав тоді, що досягну величі, та буде вона похилою і скакатимуть на неї різні люди.
— Ниці люди, сказав я тоді, — нагадав хан, дивуючи мене своєю колючою пам’яттю.
— Не хотів уживати того слова, але ти сам його вимовив. Справді сказав ти тоді: "Ниці люди". Перше твоє пророкування вже збулося. Здобув я великі перемоги над своїм ворогом і досягнув величі. Чи ж має збуватися й друге пророкування? Поки можу, не хочу його допустити. Дбаю вже й не про власну велич, а про велич свого народу. Дав тобі для стояння найвищі місця незайняті, тож міг гаразд бачити моє військо. За день битви, хоч і невдоволений її наслідком, міг ти бачити й великий дух мого народу. Не хочу допуститися його применшення і відсікатиму кожну руку, яка замахнеться на нього.
— Що тобі? — неспроможний простежити хід моїх думок, поспитав Іслам — Гірей нетерпляче.
— Щойно відбулася в мене рада велика. Мовилося там не так про завтрашню битву, яку розпочнемо знов, щойно засвітиться на день Божий, — мовили ми про те, аби втримати своє величезне військо в порядку, не даючи йому розтектися або пуститися в здобичництво й грабунки.
— Прибув про це сказати нам?
— Прибув просити тебе, великий хане, щоб ти так само втримав свою орду.
— Орда — це не отара слухняної черні, яку ти маєш під своєю рукою, Хмельницький. Орда не може довго стояти на місці. Знудиться, розсиплеться в чамбули, піде на здобич, ніяка сила її не втримає.
— Ти великий хан і володар — коли захочеш, то зможеш утримати свою орду.
(Продовження на наступній сторінці)