Коли я закінчила гімназію, постала проблема дальшого навчання. Батько вперто стояв на Києві, до того ж обстоював дуже рішуче і жорстоко: я вчився на Україні, нічого тобі їхати до Петербурга. Я рвалася до столиці, бо там були найкращі наукові сили. Батько стояв на своєму: поїдеш — ти не дочка мені, допомагати не буду. Мамі було дуже шкода нас обох. Поскільки батько не боронив мені їхати, а тільки одмовив у допомозі, то за це взялася мама. Вона поїхала зі мною до київського генерал-губернатора, щоб одержати необхідне для вступу свідоцтво благонадійності, тоді дала мені грошей па перший час і відвезла мене до Петербурга. Там ми зупинилися в нашого колишнього вчителя літератури, дружина якого, в минулому бестужевка, схвалила наш намір і допомогла нашим першим урокам. Жили ми спершу в них на Забалканському проспекті, протії інституту шляхів. Господиня поїхала з намп на Васильєвськіїй острів, де на Десятій лінії були Бестужевські вищі Жіночі курси, знайшла на Сімнадцятій лінії, вже на краю острова, де жили лише студенти та візники-вантажники, кімнатку в родині крамаря, дрібного ярославського "лавошника". За цю кімнатку з самоваром я мала платити двадцять карбованців на місяць і карбованця за доглядання служниці. На тих же сходах домовилися з старенькою сусідкою, що я в неї обідатиму, а вечерю братиму додому разом з склянкою молока на сніданок. Це мало коштувати двадцять п’ять карбованців місячно. На баню, трамвай, театр мені лишалося чотири карбованці. Отак на петербурзькому горищі почалося для мене самостійне життя.
(А в нього в комерційному ще й за навчання — по п’ятдесят карбованців за кожний семестр. Заліків можеш не здати, а гроші — Дай!)
Зранку бігла я на лекції. З побожністю слухала славетних професорів: Тарле, Введенського, Сперанського, Турган-Барановського, відомого історика, вихователя цесаревича, Платонова, Венгерова, Овсяинко-Куликовського, Бодуена де Куртене.
(Ач які імена, ач! А в нього ж у семінарії що? Лебедев — по літургії. 90 років дідуганові, вже ум за розум: "да... облачается в алтарь и входит в стихарь... да..." Викликає одразу по двоє: "Господин Солунский, господин Воскресенский, придите и объясните..." Одного відсилає до вікна, де лежить купа книг, а другого — до себе. Про першого й забуває одразу, а другого починає "істязати" й ставить йому "коляку", аж той благає: "Поставте три — в мене отець сирота... отець сирота... отець сирота...").
Ми, першокурсниці, ще побоювалися брати участь у заборонених сходках, але ж кортіло страшенно, тому забиралися на хори, звідки добре було видно весь зал, чути промовця з кафедри, що постійно там стояла, видно, як метушилися служителі, які сполучали роботу курсових "шпіонів", як з’являлися для вмиротворіння студентів професори або й сам директор Булич. Мамі я дала обіцянку принаймні перший рік навчання не втручатися в політику, яка неодмінно приведе мене до Сибіру, але почуття колективізму, спільності з студентством, захоплення сміливістю ініціаторів, співчуття — не давали спокою. І на першу ж сходку я не просто пішла, а побігла. Відбувалася вона якось метушливо, виступив невідомий "чужий", не курсовий промовець, і зразу ж зник, промовляв хтось із наших — в голові в мене лишилася метушня. Але вже добре пам’ятаю сходку з нагоди отруєння робітниць па фабриці "Треугольник", на якій було оголошено страйк солідарності. Коли почали збирати підписи на протесті проти смертної кари, я підписала не тільки добровільно, але й з захопленням.
А смертей же, смертей по всій Росії!..
...Візник стояв коло губернської друкарні. В прольотці — Поет. Два прикажчики винесли з дверей дві стопки перев’язаних, щойно віддрукованих книжечок і поставили біля ніг Поета. Хазяїн друкарні з порога кланявся Поетові:
— Пане Поет, ваша книжка...
— Вельми вдячний, — сказав Поет і ледь кивнув візникові.
Зацокали підкови, прольотка покотилася по вулиці.
На Архієрейській башті годинник одбив чверть. У Богоявлепському соборі кінчалася заутреня. Біля криласа богомільні баби показували священикові якісь папірці. Священик налякано шепотів: "Ізиди, сатано!" Відтручував прокламації, які пхали йому до рук неписьменні прихожанки.
Слідом за прольоткою біг молодий робітник і кидав прокламації Поетові. Поет читав прокламацію, а мовби чув голос священика з собору: "Це глас сатани... Проти віри, царя й отечества піднімається стоглава гідра..."
Візник завернув до площі. Там повно люду. Студенти, мастерові, дітлашня. Одразу гурт людей набігає на прольотку, хапають коня за вуздечку.
— Розпрягай!
— Злазь!
— До барикади!
Візник зіскакує на землю, метушиться зі збруєю.
— Але ж, панове-добродії, — каже Поет, — я везу... нові книжки... Це для вас...
— Для барикади! — кричать йому.
Прольотку перевертають. Книжки летять на бруківку. По них топчуться чиїсь ноги.
— Осліпли, чи що! — кричить молодий робітник, який розкидав прокламації. Він бере стопку книжок, дбайливо ставить її під стіну будинку.
Поет опиняється серед людей. Він стиснутий з усіх боків. Його проштовхують у перші ряди. І тут він бачить, що на другому кінці площі стоять жандарми. Їхні гвинтівки націлені на демонстрантів. Дві стіни стоять одна проти другої. Розклекотана беззбройна стіна демонстрантів і мертво-непорушна стіна жандармів. Дула гвинтівок видаються Поетові ширшими за розтруби дзвонів, що віддзвонюють заутреню.
Зненацька розпачливе: "Козаки!" — і всі починають утікати. Не знаючи куди і як, але втікати. Хоча не всі. Дехто виколупує булижника з бруківки. Хапають кілки. Десь пролунав револьверний постріл.
Жандарми кинулися на безоружних. Жандармський офіцер, в якому Поет упізнав прямоспинного молодика з салону пані Н., побачив Поета.
— О, пан Поет! Як же і яким чином, дозвольте спитати?
— Де б’ються за свободу...
— Ви стали жертвою насильства, як я розумію.
— Ні, ні. Я цілком свідомо і навіть закономірно. Прошу взяти до уваги...
Жандарми вже тягли до свого офіцера молодого робітника.
— Ентот, вашскородь!
— Особо, вашскородь!
— Тек-с, — звертаючись до жандармів і Поета, каже офіцер. — А чи знаєте, пане Поет, що цей... гм... хотів вас убити?
— Мене? — обурився Поет. — Нісенітниця. Наклеп! Він... мої книжки...
— Саме так, — суворо сказав офіцер. — Саме ваші книги і вас він хотів убити. А ось тепер ми його розстріляємо. Ось і буде гаразд.
Жандарми штовхають робітника до стіни, де він склав книжки.
— Але ж дозвольте, — кричить Поет. — Але ж це!.. Людське життя... Найдорожче... Панове, невже ви? Я протестую! Я...
— Стій! — гукнув офіцер. — Ви куди його поставили, бевзі?
Жандарми не зрозуміли.
— Там мистецьке ліплення, ідіоти! Попсуєте! Он туди його! Ось так. Тепер можна. Хоча стій! Ей ти, відвернися! Не розумієш? Спиною стань.
— Не хочу, — сказав робітник.
— Що-о?
— Не хочу?
— Це... Це... — Поет ухопив офіцера за обшлаги мундира. — Ви не посмієте! Чуєте?
— Його справа, — спокійно мовив той. — Не хоче, то й хай. Ну!
Поет затулив очі долонею...
Розшалілий світ неминуче котився до війни. І скотився. Бунтівливий московський поет Маяковський писав:
Сегодня ликую!
Не разбрызгав, душу
сумей,
сумей донесть.
Единственный человечий,
средь воя,
средь визга,
голос
подъемлю днесь.
. . . . . . . . . . .
Россия!
Разбойной ли Азии зной остыл?!
В крови желанья бурлят ордой.
Выволакивайте забившихся под Евангелие Толстых!
За ногу худую!
По камню бородой!
. . . . . . . . . . .
Милостивые государи!
Понимаете вы?
Боль борешь,
растишь и растишь ее:
всеми пиками истыканная грудь,
всеми газами свороченное лицо,
всеми артиллериями громимая цитадель головы —
каждое мое четверостишие.
Поет був молодий, самотній і розгублений. Щойно привітав його дар великий Коцюбинський, але невдовзі жорстока смерть забрала його. Ще вчора мовби те було: після одної з субот у Михайла Михайловича біг він уночі в семінарію, тулячи до грудей схованого за пазуху подарованого Коцюбинським Франкового "Мойсея", лякаючись, щоб книжка не випала, коли він перелазитиме через огорожу семінарського двору.
Як не горю — я не живу,
Як не люблю — я не співаю,
Але цього я ще не знаю.
Бо завжди я — як полум’я!
Читав Коцюбинському "Розкажи, розкажи мені, поле...". А тоді Михайла Михайловича не стало. Жандарми заборонили семінарському хору співати над труною письменника. Тоді невтомний Василь Елланський, який хоч сам не співав, але завжди приходив на поміч Павлові, домігся дозволу утворити зведений хор з робітників, гімназистів і семінаристів (і пильнував потім, щоб не пролізли шпики), і хор співав "Вічную пам’ять" і "Козака несуть...". Керував тим хором Тичина.
(Продовження на наступній сторінці)