Ми ходили й на Володимирську гірку. Сиділи біля пам’ятника Драгомирову, що вмер чи вбився там. Відвідували панораму Голгофи, таємничу, в широкому освітленні, з майже живими постатями Христа, розбійників, Пілата. Я гаразд знала євангельську епопею і дужо переживала за Христа. Біля панорами, вулицею від костьолу стояли ятки. Там продавалися срібні персні "від святої Варвари", червоні хрестики, в яких крізь скло було видно Миколу-чудотворця, дрібні срібні хрестики на шию, воскові писанки, барвисті разки намиста, скляні буси, ікони, вінчальні свічки, ладан, якісь загадкові пляшечки. Усе це купували прочани на спогад. Коло панорами стояв тир. Хлопці стріляли в химерні фігури і коли влучали, десь починала грати дивна музика, фігури ворушилися, танцювала балерина, хлопала крильми чайка, кланявся, скидаючи капелюха, тірольський стрілець. А коло бар’єра тиру стояла скринька і в ній мальована бляшана квочка. У щілину підставки треба було кинути п’ятака, тоді квочка піднімала бляшані крила і голосно квоктала, а до скриньки біля хвоста випадало бляшане пофарбоване яєчко з препоганими яєчками.
Святого Володимира з величезним хрестом я помітила якось лише згодом. Він ніяк не міг змагатися щодо популярності з бляшаною квочкою.
Уклад нашого життя порушувався на контракти. Я ждала цієї події цілий рік. Батько возив мене на контракти сам. Ми їхали візником. Це був Петро, що постійно стояв на розі і був батьковим придворним. Коли він їв, коли спав, де жив і чи взагалі десь жив, опріч своєї прольотки, — я не знала. Він завжди стояв на розі, як пам’ятник, і мені часто здавалося, що стоїть він там лише задля того, щоб повезти мене на контракти. А там був славетний фонтан Самсон, за яким уже кипів буйний Контрактовий ярмарок, і все там шаленіло, люди ставали мовби несамовиті, щось дзвеніло, бубоніло, гримало, ляскало, крутилася карусель з білими й гнідими кониками, запряженими в яскраво помальовані візочки, пронизливо скрикували надуті гумові чортики з чорно-зеленими мармизами, пищали глиняні коники й півники, яким малеча дула попід хвостики, а продавався, здавалося, там увесь світ. Барвисті стрічки, намиста, коралі, дукачі, тисячі й тисячі див, щороку інша крамниця, щороку купують і продають, торгуються, жартують, лаються, сміються. Ноги не чують втоми, очі розбігаються, а маленька душа розпливається від щастя бачити все те, дихати запахом жовтого казанського мила, халви, шкіри, барвистих сап’янців, килимів. А тоді — пряники. Лишечко! Хто тільки вигадав усі ці медівники, м’ятні, горіхові, тульські, вяземські, ці незабутні ласощі, що й серед ночі навпомацки вгадала б їх за пахощами й смаком! Пастила: рожева, біла, фісташкова, шийна, пухка. Горіхи в цукрі, халва, мигдаль, фісташки, купи горіхів... Години чи вічність спливають непомітно в цьому раю серед гарячих пахучих хвиль?
А над Києвом, над Дніпром справді пливе хвилями вічність, та тільки я неспроможна осягнути її, побачити, відчути, до решти поглинута цим привабливим земним світом, в якому стільки краси, що, може, вистачить мені на все життя, хоч величі й немає. Бо велич не належить простій людині. Вона судилася хіба що пророкам, апостолам та поетам, які пливуть по життю в золотих човнах.
Із сивої-сивої Давнини причалюють
Човни золотії.
Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!
І засміялись гори,
Зазеленіли...
І ріка мутная сповнилася сонця і блакиті —
Торкнула струни...
(Сонячні кларнети")
Явилася ясна неуявленно...
— Гм, кажете, поет. Але ж поетом ще треба стати...
— Я стежила за вами, пане Павле, всі ці роки. Читала все ваше...
— Ет! Що там читати! П’ять віршиків. Та й що поет сьогодні? Салон у модної губернської дами. Повно гостей. Гомін. Жіночий сміх. Господиня вводить молодого поета. Йому назустріч вискакує прямоспинний молодик, схожий на перевдягненого жандармського офіцера.
Господиня рекомендує поета гостям. Мовляв, їй рекомендували його як окрасу літератури. Майбутню, але окрасу. Молодик хапає поета, веде до всіх.
— Панове! З-поміж невеликої плеяди багато обдарованих і нещоденних особистостей нашої тоскливої сучасності одною з найяскравіших і виокремлених за своїм надзвичайним талантом є, безсумнівно, особа нашого Поета. Він сяє, мов метеор, в сірому осінньому тумані нашої понурої щоденності.
Поет невміло цілує дамам руки, вітається з чоловіками. Його приймають до гурту, саджають на стілець, оточують з шанобливістю нерозуміння. Вусатий пан, у фраку, підсідає до Поета, пропонує йому випити.
— А в мене, знаєте, в Херсонській губернії маєток, і там, уявіть, зненацька бунт... Ну, схопили бунтівників. Що ж виявляється? Заводіякою серед строковиків був якийсь сочинитель. З різночинців, з поповичів чи дяковичів... Найнявся в строк, а сам — у революцію! Припровадили до мене цього сочинителя, став я з ним бесідувати. І що ж? Європейська освіченість! Можете собі уявити? За пояс мене заткнув... Ну, ми ж не проти Європи. Дав я грошовий заклад, доволі значний, скажу по секрету, випустили цього сочинителя. Мало того: купив я йому квиток до Парижа, їдь собі до Європії, роби там революцію! Не хоче! Можете собі уявити: не хоче! Але ж чортзна-що! Я кладу за нього свої гроші, купую йому квиток до самого Парижа, а він... Бунтувати! Невже сочинителі не можуть не бунтувати, пане Поет?
Якась дама, пускаючи очі під лоба, читає Мережковського:
Если розы тихо осыпаются,
Если звезды меркнут в небесах,
Об утесы волны разбиваются,
Гаснет луч зари на облаках, —
Это смерть, но без борьбы мучительной,
Это смерть, пленяя красотой,
Обещает отдых упоительный, —
Лучший дар природы всеблагой.
— Оцо добре, — каже вусатий поміщик. — "Лучший дар природы всеблагой" — це дуже добре. Це ваші вірші, пане Поет?
— Ні, ні, — злякано махає руками Поет.
— Ну, однаково. За це треба випити. Вип’ємо, пане Поет?
Похмурий пан підходить до них, надуває руса.
— П’єте-с? А між тим Росія гине. Всюди запановує хаос. Чернь бунтує.
— А я що кажу? — скрикнув поміщик. — Я й кажу: треба випити, бо ж однаково: хаос!
Хтось читає вірші вже українського поета:
Всьому під сонцем — край один,
Всьому земному — тлін і тлін.
Хто розгада останній час.
З землі — хто жде, хто візьме нас?
— То це ваші вірші, пане Поет? — допитується поміщик.
— Ні, ні, — заперечує Поет.
— А які ж ваші?
— Мої? Не знаю. Хіба що такі, як ото: "Вічний революціонер, дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя, волю..."
Поміщик злякано відсовується від Поета. Похмурий пан грізно наставляє свої бакенбарди. Але тут підскакує до них п’яненький вертун, посміюючись, шепоче:
— А що я вам розповім, пане Поет, що я вам?.. Панове, паризька штучка, пальчики обсмокчете... І про кого ж? Не про міністрів, і не про мідінеток, і не... Уявіть собі: про сочинителів... Славетний психолог професор Бруардель відвідав якось приватну психіатричну лікарню під Парижем. У кінці візиту директор спитав ученого, як йому сподобалася установа. "Все чудово! — вигукнув професор. — Я зустрів надзвичайно цікаві випадки. Особливо зацікавив мене в саду один невисокий пан, в сірому костюмі й кумеднім солом’янім капелюсі. Своїми дивувакуватими запитаннями він страшенно розважав мене. Це найбожевільніший суб’єкт, якого будь-коли доводилося мені зустрічати. Ви не знаєте, хто це?" — "Як же? — відповів директор. — Знаю. Це письменник Поль Бурже. Він вивчає в нас типи для свого нового роману".
За чверть години до директора прийшов Поль Бурже. "Сьогодні я просто щасливий, — з захватом промовив він. — Я зустрів тут такого шаленця, що неодмінно зроблю його героєм свого роману. Худий, в пальті, в циліндрі, а що він говорить — це просто грандіозне божевілля! Не знаєте, хто це?" — "Знаю, — сказав директор, — це професор-психіатр Бруардель".
Як історійка, пане Поет?
— Панове! Панове! Хвилиночку уваги! — заляпав у долоні прямоспинний молодик. — Ми хотіли б з допомогою чарівного ліхтаря показати вам кольорові діапозитиви... Прикрасити нашу похмуру дійсність... З коментарями і без коментарів... До речі, панове, чи відомо вам, що днями обранець світової літератури індійський поет Рабіндранат Тагор одержує за вірші Нобелівську премію?.. А наш молодий поет... Але де ж наш пан Поет?..
Ходять по квітах, по росі,
Очима чесними
Христовоскресними
Поеми тчуть.
А сонця, сонця в їх красі —
Не чуть.
Царства.
Під спів кров і — без пісень —.
Вмер чорнобривий день,
О лицарі безумного "лицарства",
З прокляттям вас на перегній!
— Трояндний!
— Молодий!
— Бій!
("Сонячні кларнети")
Сидить в Бенгалії Рабіндранат:
"Нема бунтарства в нас: людина з глини..."
("Вітер з У прагни")
(Продовження на наступній сторінці)