А незнайомий знов запрацював своїм червоним пальцем — мель-мель-мель! Аж дивно було: звідки така гнучкість у нього в пальцях? Гнатко тицьнув себе в груди: "Я?" Незнайомий кивнув і знов зробив пальцем "мель". Позадкував, не спускаючи очей з Гнатка, наказуючи йому поглядом іти слідом.
— Хлопчики-мальчики, гра в кота-мишку починається! — жартома кинув Гнатко своєму товариству і, дурнувато озираючись на всі боки, став скрадатися за товстим.
Той задкував і задкував коридором, покивував пальцем. За поворотом коридора була маленька кімнатка, де факультетські художники писали заклики до свят і готували художнє оформлення колон. Там завжди було накидано старого дикту, замальованого якимись дикими фарбами, подертого полотна з різноколірними плямами літер, якісь рами, якісь бляшанки, пляшки з залишками гуаші. Невідомий, видно, перед цим уже вивчив топографію інститутського коридора, бо, не перестаючи задкувати, спиною штовхнув двері художницької кімнатки і майже впав туди, встигнувши зробити останній закличний жест рукою до Гнатка, щоб той теж увійшов до кімнати. Гнатко увійшов. Незнайомець миттю зачинив двері, підпер їх якимсь шматком рами, задихано спитав:
— Косар-Косаревич?
— Ого! В точку!
— Син професора Косар-Косаревича?
— Ні, син Гусака-Гусаковича.
— Оки-доки, я серйозно!
— Як ви сказали?
— Як, як! Як у південній Каліфорнії!
— Го-го, це вже трохи веселіше. Каюсь: я таки син покійного професора Косар-Косаревича, доктора архітектури ецетера ецетера.
— Оки-доки...
— Але ви добряче вивчили географію, що знаєте про існування південної Каліфорнії і вмієте знаходити професорських синів аж на третьому поверсі нашого інституту. На жаль, мене кличе дзвінок. Звичайно, це трохи архаїчно і не так, як у південній Каліфорнії...
— Моє прізвище Жеребило.
— Це вже річ зовсім реальна.
— Сідай і слухай, оки-доки!
— Ви професор архітектури? Хочете прочитати мені лекцію? Вам відомі всі таємниці спорудженая храмів і палаців спорту?
— Я знаю все.
— О-о! Тоді я сяду. Отже, як називатиметься цей наш колоквіум? Лекцією чи допитом? Допит почнемо відразу тут? Не ждучи трьох годин ночі? Ви маєте папір для протоколу чи, може, у вас у кишені портативний магнітофон?
— Студент!
— Я захоплений! Ви справді знаєте все: південну Каліфорнію, прізвище мого покійного батька і навіть моє соціальне становище, Так, я студент. Це звучить гордо!
Жеребило (а це, звичайно ж, був він) спітнів. Ніколи не доводилося йому мати справи з таким балакучим йолопом.
— Слухай, оки-доки...
— Тільки без погроз, тепер це не модно. Часи культу минули, про це пишуть усі газети. Мене можна пройняти тільки чимось суперінтелектуальним.
Жеребило навіщось визирнув за двері, знов щільно причинив їх, підпер власним плечем, нахилився до Гнатка: потер у нього перед носом пучками пальців.
— Петі-меті хочеш?
— Фе! — скривився Гнатко. — Я просив вас що-небудь інтелектуальне, а ви свої вульгарні гроші. Гроші відмирають. Вам це повинно бути відомим.
— Добряче заробити хочеш? Більше, ніж на твоїй стипендії і персональній мамашиній пенсії!
— Ого, сфера вашого пізнання потроху ширшає. Переходячи на підлий штиль, дозвольте поцікавитись: скільки?
— На три носи — по триста.
— Новими?
— Визнаю тільки нові.
— Хай живе високовартісний новий карбованець! Але чому на трьох?
— Складна робота.
— І ви вірите, що саме я — той, хто її може достойно виконати?
— Оки-доки...
— Ясно. Диплом?
— Стріляй далі!
— На кандидата архітектури?
— Далі.
— На доктора?
— Стріляй ще!
— Куди ж стріляти? На академіка?
— Бери ближче.
— Тоді що ж?
— Проект експериментального кварталу. Останній крик науки й техніки!
— Ясно. Компіляція першого сорту. Черьомушки в погіршеному варіанті.
— Чому в погіршеному?
— Бо компіляція — це завжди гірше. Коли краще, тоді пахне академіками ецетера. А я ж тільки скромний син професора.
— Оки-доки...
— Який строк?
— Місяць.
— Мало.
— Нема часу.
— Помічники мої чи вже маєте?
— Вибирай сам.
— Останнє запитання жертви сліпого випадку: звідки таке високе довір’я моїй персоні?
— Партизанське око!
— То ви — не з контррозвідки?
— Оки-доки, що за ідіотизм?
— Тоді я відмовляюся.
— Та ти що — смієшся? Такий приварок!
— Скушно. Проза. Ви відстали від життя. Не знаєте запитів молодого покоління.
— Та якого ж тобі біса ще?
— Романтика потрібна, романтика!
— Ну добре, ще сотню на трьох накину...
— Своїм ганебним торгом ви вбиваєте навіть ті жалюгідні елементи романтики, які були у вашій пропозиції!
— Оки-доки! Півтори сотняги ще!
— Ясно. Вам відпущено на асигнування цієї афери тисячу двісті, але ви хочете зекономити...
— Но-но, оки-доки...
— Не треба пояснень і виправдань, вони завжди звучать фальшиво і недостойно. З висоти своєї незакінченої вищої освіти я можу вас зрозуміти: сім’я, старі партизанські рани і такі інші прозаїзми. Устосунковуючись до цього, як висловлювалися колись адвокати, ми не візьмемо з вас більше нічого, але...
— Але, — повторив Жеребило, мимоволі підпадаючи під владу цього молодого базікала.
— Але — два банкети! Один, так би мовити, установчий, другий завершальний, останній мазок, як казали імпресіоністи. Ви ж знаєте, хто такі імпресіоністи?
— Слухай, не мороч голови! Давай своїх хлопців, і пішли.
— Так відразу й пішли?
— Вмент! У мене є все; приміщення, матеріали, папір, рейсшини...
— А банкет?
— Спершу я вас введу в курс, а ввечері зробимо вам і банкет...
— Але зараз лекція, треба ждати до перерви, щоб я міг домовитися з хлопцями.
— Давай. Куриш?
— Навіщо? Це ж шкідливо! Я гігієніст. Ви знаєте, що таке гігієністи?
— Не мороч голови своїми імпресіоністами-гігієністами!
Жеребило вже не радий був, що попав на цього телепня.
І вигадав же Кошарний зв’язатися з професорським синком! Так наче не міг знайти в Києві тихих хлопців-креслярів, навіть скверненьких архітекторів, які не мають доброго замовлення і раді були б підробити. А той осел затявся на своєму Косар-Косареняті, хоч ти йому кілок на голові теши! Сам у кущі, а ти тут викручуйся!
ХМІЛЬ
Коли виходили з лісу, то бачили похилі тички і на них буйний хміль. Хміль дерся по невидимих щаблях мало не до неба. "Варитимемо пиво по війні!" — сміявся Жеребило, забігаючи з своїми хлопцями-партизанами в зелені пахучі нетрі.
Кінчилася війна, вже скільки років минуло, а він так і не згадав ніколи про хміль. А пиво ж варять, і десь стелються між землею й небом чорно-зелені батоги хмелю, як і тоді, коли він був молодший на двадцять літ.
Ех, з’їсти б оце свинячих реберець та запити кухлярою пива!
— Машину продаси, — шепотів Жеребило до дружини, яка сиділа коло ліжка, — тобі за неї добре ще дадуть, машина нова. Поклади на книжку, на проценти. Квартиру здай, попроси меншу, нащо тобі три кімнати. Та чого це я за тебе ламатиму голову! — раптом сердито зашепотів він. Хотів крикнути, як колись, але не вдалося. Відвернувся до стіни, видавив ще: — Ненавиджу вас усіх... живих...
Сам уже вважав себе мертвим. Нічого не було, були тільки якісь розокремлені шматки спогадів.
...Дині під дощатим полом у дідовій хаті. Качали малі Жеребиленята дині з-під дощатого полу по глиняній долівці на середину хати, де сидів на стільчику коло низенького столичка сивобородий дід Ярема. Дід розрізав диню. Вона пахла як... життя... Мамо рідна!
До війни він був заврайшляхвідділом у своєму районі. На всіх засіданнях у нього був найкоротший виступ: "У мене містки справні".
Старі кадри вимирають, як зубри. Невчений? ЦПШ? Всі вважають, що то Центральна партійна школа, а воно ж — церковноприходська. Що ж, до всього доходив природним розумом. Хотіли навіть зробити заступником міністра. Торгівлі або культури, і потяг би, а що!
Хотілося каятися. Перед ким, у чому, — не знав, але бажання каятися було таке непереборне, що він повернувся до дружини, сказав:
— Набери мені телефон мого командира...
— Якого?
— Дурепище! Партизанського, якого ж ще! Героя нашого!
Сам дотягся до телефону, довго влучав тремтячим пальцем у вічка цифр, насилу прокручував диск. Попав на секретарку.
— Скажіть: Жеребило. Дуже треба поговорити.
Колишній командир відразу взяв трубку.
— Ти що там, скоро гопки будеш вибивати? — спитав бадьоро. А був же старший за Жеребила год на десять, а то й на п’ятнадцять!
— Покаятися хочу, — сказав Жеребило, важко дихаючи.
— Ну-ну, ти кинь, Жеребило, хай попи каються, а ми партизани!
— Обдурив я вас, — тяг своєї Жеребило.
(Продовження на наступній сторінці)