— Дементій Хомич забрав свою рецензію, — зауважив спокійно Кукулик. — Ви могли б утриматися від її аналізу, раз вона перестала існувати як документ у справах журі.
— Рецензія перестала існувати, але думки, висловлені в ній Дементієм Хомичем, вже пролунали тут, і я вважаю за свій обов’язок висловитися з приводу тих думок. Бо навіть сам Дементій Хомич не спростував їх, а тільки відмовився. Відмовитися ще не означає...
— Чи вже так потрібно аналізувати те, чого, власне, не існує? — втрутився Кошарний.
— Я вважаю за свій обов’язок...
— Надто багато обов’язків ви сьогодні берете на себе, — зауважив Кукулик, — аж занадто багато...
— Коли так, то я можу нагадати, що маю ще й права. Як член журі...
— Продовжуйте, — втомлено промовив Кукулик. — Використовуйте свої права до самого дна.
— От, наприклад, Дементій Хомич стверджує, що проект "Сонце для всіх" чомусь здається йому "перелицьованим кварталом Чандігарха, Бразіліа або Каракаса". Враження ну рішуче нічим не підтверджене. Хіба тільки тим, що автор проекту виявив себе досить обізнаною в справах світової архітектури людиною? Що загальний малюнок майбутнього району сягає в нього справжніх ліричних і філософських висот архітектурної думки, будить глибокі чуття? Але чому всі ці речі повинні бути притаманні лише іноземним авторам, лише Корбюзьє, Німейеру, Саарінену? Похмурим бетонним масам і безликому склу автор зумів надати той неповторний відтінок лагідності, такої характерної для Києва, — до чого ж тут "перелицьовані іноземці"?
Дементій Хомич впевнений, що проект цей "досить-таки сильно нагадує проекти західних архітекторів". А на мою думку, проект дуже далекий від робіт західних архітекторів. Дементію Хомичу надзвичайно подобається "динамізм" в роботах Корбюзьє і Німейєра, і він шкодує, що невідомий наш автор втратив саме цей "динамізм" у своєму проекті. Я не заперечую поняття "динамізму", але хотів би нагадати, що на Заході "динамізм" часто трактують як цілковите зникнення стилю взагалі, як абсолютну втрату традицій. А коли ми зовсім пориваємо з традиціями, тоді починається трюкацтво, ми забуваємо про людину, ми будуємо ради самого процесу будування, творимо споруди ради самого процесу творення. Проектам західних архітекторів часто бракує глибини, художнього узагальнення, як це особливо виразно видно у Міес ван дер Рое, даному ж проекту цього аж ніяк не бракує.
Дементій Хомич не вірить у доцільність деяких елементів проекту, скажімо, він категорично проти того, щоб споруджувати дитячі заклади з скла, вбачає в цьому якийсь формалістичний трюк, якусь архітектурну головоломку, якийсь ритмічний код прозорості, який на папері може видаватися досить цікавим і привабливим, а насправді тільки дискредитуватиме наші урбаністичні ідеї. Я сам проти того, щоб тулити скло де треба, де й не треба, але коли я уявляю посеред майбутнього району прозорі, як гірський кришталь, куби й паралелепіпеди дитячих споруд, то мені якось відразу стає радісно на душі. Вдень це буде окраса всього району, вночі — величезні, не бачені досі ліхтарі, які осяватимуть район зсередини. Комбінації різнобарвного скла дадуть змогу створити всі необхідні вигоди для маленьких мешканців дитячих садків і ясел і водночас дадуть максимум естетичної насолоди при спогляданні на них зовні.
Дементію Хомичу здається, що розташування житлових будинків в проекті зроблено аж надто свавільно, що автор повівся з загальноприйнятими в архітектурі правилами забудови міських районів так само, як поводиться композитор з правилами гармонії, коли пише музичну гумореску. Гадаю, що розташувати будинки в сучасному місті, дотримуючись правил столітньої давності, — це вже якщо й гумор, то дуже сумний. Мені ближче до душі справжній гумор автора "Сонця для всіх", бо він нарешті відійшов від догматичного шнуркування, як це вже зрештою зробили досить давно в Москві, в Ленінграді, Ризі та й подекуди в нас, у Києві. Колись міста будувалися з того розрахунку, що по вулицях котитимуться тільки колісниці, запряжені парою чи там четвериком коней. Так виникла стрічка будинків уздовж вулиці, архітектура "під шнур". Сьогодні на вулицях міст — тисячі автомашин. Уявіть собі, що ви одержуєте квартиру в одному з нових будинків на новому бульварі Лесі Українки. Бульвар пролягає під кутом нахилу близьким до тринадцяти градусів. Машини, які йдуть нагору, страхітливо виють моторами й викидають з вихлопних труб цілі хмари спрацьованих газів. День і ніч повз ваш будинок котиться залізна орда ревучих, виючих, чадних машин, ні вдень ні вночі не мають спокою мешканці величезних багатоповерхових будинків тільки тому, що якийсь премудрий архітектор виставив ці будинки фасадами вздовж бульвару, щоб було "красиво". Це вже не архітектура, а злочин. До такої архітектури потрібні два ряди начищених ґудзиків і шинелі, бо будинки нагадують дві солдатські шеренги.
Дементію Хомичу здається, що в проекті дуже багато зайвих деталей, навіть зайвих споруд, що житловий район переобтяжений непотрібними архітектурними вигадками. Очевидно, така думка склалася у Дементія Хомича тому, що він сприйняв проект, знову ж таки під настрій, як проект житлового району в давньому, звичайному, я б сказав догматичному розумінні: аби було житло, а все інше колись буде. Коли б ми мріяли про такий район, тоді справді ні до чого всі оті басейни, тенісні корти, камери схову речей, для яких немає місця в квартирах, гаражі й інші речі. Та в тому-то й справа, що все це не так, що ми хочемо спорудити район майбутнього, квартал, у якому житимуть люди не вчорашнього, а завтрашнього дня.
Я гадаю, що автор правильно зрозумів основний дух і основні завдання нашого конкурсу і правильно їх втілив у своєму проекті.
Проект "Сонце для всіх", на мою думку, є найкращим проектом з усіх, поданих на конкурс. Це глибокий, талановитий, змістовний проект, це справді нове слово в нашій радянській урбаністиці, — я, не вагаючись, відзначив би проект "Сонце для всіх" першою премією.
Діжа сів, знесилено провів рукою по чолу.
— Все у вас? — спитав Кукулик.
— Поки що все.
— Нашого молодого друга заїдає скромність, — криво всміхнувся Кошарний. — "Поки що все".
— Товаришу Кошарний, — офіціально звернувся до нього Кукулик. — Ви хотіли взяти слово?
— Ні, я просто так...
— Просто так у нас сьогодні не балакають. Це відповідальне засідання, я просив би вас не забувати.
Кукулик поглянув на годинника.
— Маємо за п’ять хвилин дванадцять. Вже день, а ще нічого не зроблено.
ВЕСНЯНА СТАТТЯ
Секретар міськкому читав у газеті статтю. Наведемо її повністю, щоб подальші події були для нас зрозумілими. Стаття в газеті "Вечірній Київ".
"Отже, весна. В запеклих боях між теплом і холодом сонце, нарешті, — на нашому боці. Колись весна — це приліт лелек і ластівок, це пучечки несміливих фіалок і перші тюльпани на київських базарах (не в магазинах квітів, ні!). Тепер весна — це повідомлення міської автоінспекції про техогляд машин, В місті жодного зайвого акумулятора і... жодної зайвої пари білих дитячих черевичків.
Всі матері шукають тільки білі черевички для своїх дітей, щоб повести їх на Першотравневу демонстрацію, всім хочеться яскравих кольорів, бо це радість, а радості в нас цієї весни дуже багато.
Велика місія нашої країни, великі завдання, які стоять перед нашим народом, покладають велику відповідальність на кожного з нас. "Що ти зробив для народу? Що ти зробив для будівництва комунізму?" — ось питання, які повинен ставити сьогодні кожен з нас.
Ми запускаємо ракети в космос. А в людську свідомість? Чи не слід щодня, щогодини всіма можливими засобами пробивати всі знані нам сім шарів байдужості, лінощів, зла, заздрості, користолюбства, боягузтва і нездарності! І хай у ті пробивини загудуть вітри оновлення, всеочищаючі потоки живого, прекрасного.
Серед мас дедалі менше залишається байдужих (не хочу сказати, що їх уже нема). Мешканці великого міста, ми п’ємо молоко і цікавимося, скільки одержав колгосп літрів на фуражну корову і скільки центнерів на сто гектарів орної землі, і справа не тільки в тому, що всі ми якоюсь мірою з діда-прадіда пастухи, бо пращури наші пасли й доїли колись овець і кіз. Річ у тім, що в нашій країні нема справ чужих, кожен з нас дбає за державу, кожен бере участь в житті всієї країни. Тому для киянина цікаво знати і про нову зміну на заводі "Арсенал", і про вихід першого номера газети Київського міжрайонного територіального управління.
Ми всі навчилися будувати, дізналися про переваги крупнопанельного будівництва, з зацікавленням стежимо за монтажем будинку в Краснодарі, який монтують з цілих кімнат, де на балконах уже висаджені квіти і монтажники поливають їх, щоб не зів’яли, поки закінчено буде спорудження будинку, і щоб новосельці мали квартиру з усім, навіть з живими квітами. Нам радісно дізнатися, що київські будівельники в першому кварталі здали 121 тисячу 564 квадратних метри житла, з них більша половина за рахунок роботи наших нових домобудівних комбінатів. Київ виходить на перше місце в країні по індустріалізації спорудження житла! Хіба це не приємно? Ясна річ, ще приємніше було б, якби всі ці будинки здавалися з оцінкою "відмінно", як це робиться, скажімо, в Ленінграді.
(Продовження на наступній сторінці)