— Ви сьогодні зранку мов подуріли. Невже не ясно, що в номер до дівчини заходити, та ще зранку, не годиться? Антоне Кузьмичу, я просто вас не впізнаю.
Кошарний скривився: вона назвала його Антоном. Це все Діжині штучки. Смикнув Жеребила за руку:
— Гайда до шефа, ждатимемо його там!
Вломилися до люкса, де порядкував Брайко. Тепер обидві постелі вже були складені, але Кукуликова все ж таки відрізнялася своєю недоторканістю. Чесучевий піджак сумовито звисав з стільця. Кошарний сів на той стілець, щоб не дати Брайкові прибрати речовий доказ.
— Де ж це Василь Васильович? — спитав байдуже.
— Приймає ванну.
— Він миється, як римський диктатор Корнелій Сулла, — зареготав Жеребило. — Годину цілу сидить у ванній. А ми без нього просто гинемо! Нудьга без начальства. Дай хоч музику послухаємо.
Він клацнув приймачем, став ловити музику, очима показав Кошарному під ліжко. Той нагнувся.
— Гм, а чиї це черевики? — спитав недбало.
Запитання було дурне. Раз чоловік у ванній, то черевики можуть бути в кімнаті. Але Брайко, застуканий зненацька, не збагнув відразу, розгубився від того запитання, почервонів і квапливо промовив:
— Мої.
— А у тебе на ногах?
На ногах у Брайка були чорні черевики максимум сорокового розміру, під ліжком стояли жовті великі черевики, розтоптані широкими ногами Кукулика.
— Суду ясно, — нарешті надибавши на якусь мелодію, підсумував Жеребило. — Наш патрон дременув від тебе — і босий! Чудасія! Куди ж то він? До Тані? Ах, старий собацюра!
Брайко зблід більше звичайного, зціпив зуби.
— Не смійте!
— Та кинь, — примирливо сказав Кошарний. — Ну, пішов, то й пішов, діло чоловіче. Василь Васильович знає, що робить.
— Чуєте, ви обидва! — тонко закричав Брайко. — Не смійте, кажу!
І вилетів з кімнати, лишивши там здивованих Жеребила й Кошарного. Хряпнув дверима, підпер їх плечем, опинився віч-на-віч з Кукуликом, який тільки-но увійшов до передпокою, обережно ступаючи широкими ногами, на яких були тільки шкарпетки. Сорочка на ньому була розстебнута, галстук звисав з кишені.
— У ванну! — скомандував повним ненависті шепотом Брайко. — Ви берете ванну. Ви ніде не були, ви у ванній!
Кукулик збагнув, що в кімнаті хтось є, миттю прошмигнув до ванної, відкрутив усі крани, запирхав водою.
Брайко широко розчинив двері, став на порозі, кивнув у бік ванної кімнати, звідки чулося бегемотяче сопіння Кукулика.
— Чуєте?
Жеребило, щоб переконатися, підійшов аж до самих дверей ванної, притулив вухо.
— Він. Так більше ніхто не вміє вмиватися.
— Ну, не будемо вам заважати, — підвівся Кошарний, — привіт Василеві Васильовичу!
А в коридорі сказав Жеребилові:
— Все так, але чому Таня не відчинила нам дверей?
— Суду ясно — чому. Суду все ясно! — крутнув кулаками Жеребило. — Потупали замовляти тим часом снідання.
Тетяна Василівна нічого не знала про ранкову пригоду. До неї дійшов тільки незвичайний відголос. Жеребило по обіді, обговорюючи з нею якесь питання, зовсім недоречно розреготався і сказав:
— А наш Василь Васильович сьогодні не ночував удома!
В неї все помертвіло від тих слів. Не могла ні заперечити Жеребилові, ні звеліти замовчати, ні просто прогнати його від себе. А той, витлумачивши її мовчанку як цікавість, нахилився ближче, забурмотів:
— Уявіть собі: вночі, без черевиків, без піджака, дременув від Брайка. Навіть постелі своєї не розстеляв. От вам і старі кадри! Та й молоді рота не роззявляють — ловлять рибку велику та превелику!
Тепер її обпекло жаром. На неї навіть ніхто не подумав! Усі відразу подумали на ту, молоду, вродливу, привабливу! О боже, яка все-таки несправедливість! От коли б хотілося їй потрапити під підозру! І вона, певно б, попала, якби не та молода й довгонога! Як вона ненавиділа її зараз!
Жеребилові, щоб назавжди припинити такі балачки, сказала холодно:
— Якщо ви вважаєте, що я цікавлюся брудними плітками, то ви глибоко помиляєтеся. Взагалі я була про вас трохи кращої гадки, товаришу Жеребило.
— Та я... Це само вирвалося... А то я...
— Гаразд. На чому ви зупинилися?
Ненавиділа її там, ненавиділа тут, у Києві, ненавидітиме завжди і вічно, і її, і всіх таких, як вона, молодих, гарноногих, вродливих, з прекрасною шкірою, прекрасно одягнених у наймодніші вбрання, ненавидітиме дівчат столичних і нестоличних, міських і сільських за те, тільки за те, тільки за... Що вона таке думає? Як не соромно. Треба ж слухати цього молодого архітектора. Секретарка, здається, закохана в нього. Якраз пара. Обоє навіжені. Знов не те вона думає, знов негарно...
. . . . . . . .
До кімнати ввійшла Таня, постояла, поки Діжа зробив паузу, тихо сказала:
— Василь Васильович, візьміть, будь ласка, трубку.
— Може, ви б нам не заважали хоч сьогодні, Таню, — осудливо подивився на неї Кукулик.
— Там дружина Жеребила. Вона плаче і просить вас.
Тільки тоді всі згадали про Жеребила. Всі побачили, що Жеребила немає серед них, і здивувалися: як же це так, що ніхто не зауважив цього? І ще згадали ті, хто знав, а знали майже всі, що Жеребило тяжко хворий, що його поклали до онкологічного інституту, і якщо...
Кукулик повільно простягнув руку, взяв трубку, притиснув її до вуха.
— Так. Слухаю. Угу... Ясно... У нас зараз журі, так що звиняйте, але опісля... Так, так... Привітання...
Відклав трубку, якось мовби отетеріло оглянув усіх, голосом, позбавленим будь-якого виразу, повідомив:
— Дзвонила Жеребилова дружина. У Жеребила — рак.
— Не може бути! — злякано вигукнув Кошарний, і всі помітили, неначе вперше помітили, який у нього неприємно-тонкий, ну просто непристойно-тонкий для такого високого чоловіка голос.
Повернувся до кімнати академік, почув останні Кукуликові слова, сідаючи на своє місце, промовив:
— Кожному своє.
— Це жорстоко, — накинулася на нього Тетяна Василівна. — Хіба можна так, Дементію Хомичу?
— А ви боїтеся смерті?
Не про це йдеться. У людини — рак.
— Інтересний чоловік був, — сказав від свого столу Кукулик.
— А працівник! — додав Кошарний.
— Працівник, щиро кажучи, ніякий, — шорстко мовив Брайко.
Тетяна Василівна швидко повернулася в його бік. І цей! Які безсердечні люди.
Але Брайкові не сказала нічого. Помітила, що в дверях і досі стоїть Таня, неначе хоче вислухати все, що скажуть ці люди про приреченого Жеребила, гнівливо блиснула очима на секретарку:
— А вам що? Ідіть на своє місце!
Тепер настала черга дивуватися всім, окрім Тетяни Василівни. Знали про її різкість, але такого за нею не помічали. Академік, до якого поступово поверталася душевна рівновага після невдалої рецензії, зібгав у куточках вуст посмішку, тихо процитував:
— З псалтиря: "Яко зол душа моя исполнися и живот мой аду приближися".
— І скільки я казав йому: не пий, — вголос згадував Кукулик.
— Всі ми берегли його, але не вберегли, — притакнув Кошарний.
Ще помовчали, ніхто не виявляв охоти говорити про Жеребила, всім було ніяково.
— Ну то як, продовжимо, товариші? Товаришу Діжа, як ви?
— Хвилина мовчання й молитви, мені здається, минула. Я можу продовжувати...
— Цинічне молоде покоління пішло, — осудливо сказав Кукулик, — цинічне й безсердечне. Продовжуйте, товаришу Діжа...
От і вітер! От і прибрав він одного, затер один слід, і так буде з усіма, а вона лишиться, і він лишиться, її ласкавий, вродливий велетень буде з нею тільки для неї...
Вони зріднені. Чим? Таємною провиною? Ні. Зріднені тим, що знають лише вони. Чого не знають, того не пустять у свій світ, у своє життя. Незнане внесе неспокій і загрозу. Воно їм не потрібне. Чи так вона витлумачила сьогоднішню поведінку Василя Вас... Кукулика тобто? Не змовляючись їм треба вгадувати думки й заміри одне одного. Бо вони споріднені, споріднені, сповірені одне одним.
"СОНЦЕ ДЛЯ ВСІХ"
— І от після всього того мені потрапляє до рук проект "Сонце для всіх". Я знайомився з ним кілька днів. Не стану приховувати: знайомство це було для мене високою втіхою, справжньою цікавістю і великим задоволенням. Хоч товариш Кошарний і намагався якоюсь мірою зіпсувати ту втіху, показавши мені перед тим рецензію Дементія Хомича. Не знаю, чи входить у прерогативи секретаря журі показувати членам журі рецензії їхніх товаришів...
— Я просто вважав, що для вас як для молодого ще порівняно архітектора корисно й повчально буде зазнайомитися з думкою академіка архітектури, — перебив Діжу Кошарний.
— Ви вважали... Очевидно, в цьому є якийсь прихований сенс. Що ж до мене, то після прочитання рецензії Дементія Хомича і після ознайомлення з проектом "Сонце для всіх" я потрапив у дуже складні, майже нерозв’язні суперечності поміж собою та Дементієм Хомичем. Не можу не вірити досвідові й знанням Дементія Хомича і разом з тим не можу не вірити і собі та своїм враженням.
Рецензія Дементія Хомича на цей проект здається мені надто суб’єктивною, залежною від особистого смаку, уподобань, а може, навіть і настрою, під час якого розглядався проект.
(Продовження на наступній сторінці)