— А в іншій кишені? — з цікавістю розглядаючи такий рідкісний експонат хлопчачої породи, поспитала Пат.
— Тут у мене Геракліт. Кембріджське видання Кірка 1954 року.
— Ви що — філософ?
— Фізик.
— Може, ненормальний?
— Я над цим не думав.
— Не біда. Мені ненормальні якраз подобаються. Бо наша Америка така добропорядна і нормальна, що хочеться повіситись. Ми могли б бути на "ти"?
— Я не проти, — сказав Лукас.
— У мене було багато знайомих хлопців, але такого, як ти, я ще не зустрічала, — йдучи поперед Лукаса і показуючи йому, щоб тримався ближче, говорила Пат. — Бути фізиком і носити в кишенях Конрада і Геракліта? Може, ти відкриєш іще якісь свої таємниці?"
— В мене — ніяких таємниць.
— Ага, знаю: ти самотній, як Жан-Жак Руссо, і тобі набридло людство.
— Навпаки. І доказом може бути те, що я підійшов до тебе і спитав, чи ти справді звешся Пат?
— А як же я могла зватися?
— Елінор Джонс.
— Це ще звідки?
— Дівчина, в яку я закохався, не бачивши її жодного разу.
— Вона тобі приснилася?
— Я чотири роки дивлюся на її портрет.
— Гідний подиву ідіотизм! Вона за цей час могла народити четверо дітей і стати мегерою з відвислими грудьми!
— Не треба так.
— Ти боїшся образити навіть портрет? Знову містика?
— Я не хочу образити тебе.
Вони вже добралися до стоянки, Пат знайшла свій "фольксваген", відімкнула дверцята.
— Підвезти тебе?
— Дякую. Я в гуртожитку. Але… не знаю навіть, як і сказати… Коли б можна, щоб ми могли ще якось зустрітися… Ну, одне слово…
— Коли хочеш, можеш приїхати до мене, — просто сказала Пат. — Ми з подругою наймаємо квартиру за кампусом. Ось моя адреса. Там і телефон. Тримай! — Вона дістала з торбинки ксерокопію доповіді, яку щойно читала на семінарі, написала на ній адресу й телефон. — Бачиш: я хочу показати, яка розумна! Але ти цього не читай. Просто подзвони — і до мене з цього бівуаку науки. Терпіти не можу гуртожитків. Там на кожному кроці обмеження й заборони. У мене можна пити, курити, танцювати, стояти на голові, вигукувати антипатріотичні лозунги.
— Я не п’ю і не курю.
— Навіть маріхуани?
— У мене режим.
— Режим? Навіщо він тобі?
— Справа в тому, що я, — ну, як би це сказати? — я баскетболіст.
— І де ж ти граєш?
— В університетській команді.
— Нашого Стенфорда?
— Так.
— Стривай, стривай, — обійшла його довкола і посмикала за довгі руки Пат, — тебе звуть Лукас, то це ти — Безслідний Лукас?
— Мабуть, я, — знітився Лукас.
Пат підстрибнула і чмокнула його в щоку.
— Ти ж грандіозний хлопець! Тебе знає вся Америка, а ти клеїш дурня перед якимсь задрипаним дівчиськом. Вважай, що я вже закохалася в тебе по самі вуха і згорятиму від нетерпіння побачитися з тобою ще раз. Приїдеш до мене в гості?
— Я спробую, — пообіцяв Лукас.
І саме тоді напав на Лукаса хлялий Хантер.
Мабуть, усі, хто будь-коли бачив Лукаса на баскетбольному майданчику, бачив, як він непростежено прослизає простір жовтого пластикового поля і вмить опиняється в синьому чотирикутнику біля чужого щита і як в трисекундній зоні завжди звивається вище за всіх, щоб буквально вбити м’яч у кошик з висоти польоту, — той міг би подумати, що цей сплетений з довгих замашних м’язів хлопець заряджений несамовитою, майже нелюдською енергією не тільки для двох двадцятихвилинок гри, а й на все життя.
Ох, як часто ми помиляємося!
Після яскравих спалахів гри в тілі Лукаса мовби згасали всі вогні, велетенська напруга спадала до мізерних рівнів, потужний механізм внутрішньої взаємодії порушувався, могутні пружини, які щойно виказували чутливо-досконалу узгодженість у найменших порухах, вмить ставали мертвою купою іржавого брухту. Наставало розслаблення, за яким ішли млявість і байдужість, Лукас готовий був щоразу залягти в сплячку, мов ведмідь, і коли й не міг цього зробити, то тільки тому, що життя безжально підхльостувало його, підганяло, не давало спочинку.
Але те саме життя з його жорстокою реальністю викликало й цілком протилежне бажання: вискочити з цього пекельного ліфта у вічність, залізти в нору і зализати свої рани.
Після розмови з Хантером Лукас заліг у своїй кімнаті на цілих три дні, залягав би там ще довше, коли б не телефонний дзвінок Пат.
— Пробач за настирливість, — весело викрикувала вона в трубку, — але я вже почала в тебе закохуватися, а моя подруга Роуз, яка бачила тебе десятки разів у грі, просто нестямиться, щоб побачити тебе ще й у нас у гостях. Де ти пропав?
— У мене тяжко на душі, — не стримався Лукас. — Я перейшов у підпілля, замкнувся од усього світу, до речі, прочитав твій реферат.
— І від цього стало тяжко на душі?
— Та ні. Тут інше.
— Ти не кажеш чи й сам не знаєш? Та це не важить! Ми з Роуз спробуємо відігнати від тебе демонів, які хочуть заволодіти твоєю душею! Скажи, де тебе взяти, і я сьогодні о п’ятій приїду за тобою. Ніяких заперечень, бо в дію вступає сама Роуз!
Роуз виявилася товстою сонною дівчиною, для якої, мабуть, байдужою була доля не тільки Лукаса, а й обох Америк та ще двох-трьох материків на додачу. Одягнена в широчезну шовкову чорну хламиду, всіяну пістрявими екзотичними квітками, з якимись страшенно немодними чорними буклями на голові, Роуз не те що не зраділа появі Лукаса, а навіть не могла збагнути, хто він і чого йому треба.
— Ти ще в трансі, Роуз! — обхопила її за пухкі плечі Пат. — Прокинься! Це ж Лукас! Безслідний Лукас! Твій кумир!
— Мій кумир? — здивувалася Роуз. — Ах, Лукас! Це справді ви? Ви були такі люб’язні…
— Так, так, він був такий люб’язний, що навіть поголився, поки я ждала його в холі їхнього паскудного гуртожитку, — галасувала Пат, — а тепер ти, Роуз, повинна його розважити, поки я зварю каву, бо наш гість не п’є нічого міцнішого, не курить навіть американського тютюну, вже не кажучи про щось екзотичніше, не закохується в живих дівчат, а тільки в портрети, отже, це саме те, що тобі подобається, Роуз!
Помешкання, яке вони наймали, вразило Лукаса і своїми розмірами, і обставою. Загальна кімната, де Пат лишила його наодинці з Роуз, була на двісті або й більше квадратних футів, уся заставлена диванами, кріслами, столиками, світильниками, бронзовими й порцеляновими прикрасами і нагадувала не людське житло, а скорше нью-йоркську антикварну крамницю з Медісон-авеню.
Роуз вмостилася в кутку велетенського шкіряного дивана, мляво махнула Лукасу, щоб він сів поряд, і негайно занурилася в таку сплячку, з якої вирвати її могла хіба що атомна війна. Лукас сидів і дивився на цю істоту з якихось не знаних йому світів. Що її могло поєднати з нестримною, вразливою, мов оголений електричний дріт, Пат? Цього ніхто б не міг сказати. Сонна, байдужа істота, позбавлена будь-яких рефлексів, неприваблива зовні, можливо, ще непривабливіша в усій своїй суті. Єдине, що вразило Лукаса в цій дівчині, була шкіра її обличчя. Шкіра така ніжно-витончена, що навіть дихати поблизу було небезпечно: зів’яне. Лукас спробував непомітно відсунутися від Роуз, і за цим заняттям його й застала Пат.
— Ага! — радісно закричала вона. — Навіть Безслідний Лукас не зміг вирвати нашу Роуз із її сплячки! Ти втікаєш від неї, навіть не спробувавши доторкнутися до цієї найніжнішої в світі шкіри? Яка ганьба! І яке розчарування для моєї Роуз. Роуз, скажи, ти розчарована?
— Про що це ти? — мляво промовила Роуз.
— Сьогодні вперше за весь час, відтоді як ми тут з тобою живемо, у нас в гостях чоловік, який учиться, щоб працювати, і тяжко працює, щоб жити й учитися. Твоя думка з цього приводу?
— Я вчуся зовсім не для того, щоб працювати, — зітхнула Роуз.
— А навіщо ж ти вчишся?
— Ну, я не знаю. Може, щоб знайти собі хлопця.
— І що далі? Ти з ним одружишся? Ти б могла вийти заміж за Лукаса?
— Я не можу цього сказати. Він такий великий. З ним, мабуть, надто багато клопоту. А навіщо це мені?
— Ти бачиш? — наливаючи Лукасу каву, зневажливо роздула ніздрі Пат. — Вона нічого не хоче! Яка щаслива істота! Ти міг би це прокоментувати, виходячи із свого нелегкого життєвого досвіду?
— Ну, — Лукас розгубився від несподіваного натиску Пат. — Коли вона хоче спати… Взагалі, коли людині чогось хочеться, то… В цьому, як мені здається, якраз і полягає головний принцип американської демократії…
Пат кинула на нього погляд майже презирливий.
— Ти якийсь загальмований. Де штепсель, щоб тебе ввіткнути в розетку? Роуз може спати! Дідусь відписав їй третину свого маєтку, який він заробив на якійсь рибці. На якій рибці твій дідусь заробив триста мільйонів, Роуз?
— Я забула, як вона зветься, — позіхнула Роуз. — Він упіймав її в Атлантиці, вкинув у залізничну цистерну з водою, перевіз до Сан-Франціско залізницею і вкинув ту рибку чи, може, дві або й кілька, в Пацифік. Рибці Пацифік сподобався, вона розплодилася і принесла моєму дідусеві статок.
(Продовження на наступній сторінці)