— А хіба належить комусь риба, яка плаває в океані? — здивувався Лукас.
— Ти бачила таку наївність, Роуз? — засміялася Пат. — Він і досі вважає, що живе в неконтрольованій Європі, як його далекі предки. Ти могла б його просвітити?
— Риба в океані справді нікому не належить, — терпляче пояснила Роуз. — Але тут ішлося про рибу, яку привіз мій дідусь з Атлантичного океану і вкинув у Пацифік. І він не просто вкинув її. Він знав, де вона розплодиться і де її найлегше буде ловити. Тому він забезпечив свої права, поставивши умову, що повинен мати якусь там частку — чи я знаю, яку саме? — від виловленої рибки цього ґатунку. Дідусь уже вмер, але частка належить йому й далі..
— А ти спиш, і тобі сняться нові й нові мільйони! — кольнула її Пат.
— Ах, Пат, яке це має значення!
Майбутньому безробітному фізикові страшенно цікаво було це слухати. Лукас досі ще не міг спокійно згадувати того нападу, якого зазнав у студентській їдальні з боку страшного Хантера, що хотів купити його розум, його душу і його надії, поводився нахабно, нелюдськи, спекулюючи на безвиході і самого Лукаса і його роду.
Його рід. Ясна річ, Лукас не міг сказати, що живе на землі Америки вже он скільки років, але ж його предки були тут від самих початків історії цієї держави, пролили кров за неї, за її торжество і незалежність. Чи ж відплатилася ця кров! Ще з школи, а тоді в коледжі, в університеті, повсюди й завжди Лукас незмінно наштовхувався на непробивний мур, який звався білі, англосакси, протестанти. Він був білий, але не англосакс, не протестант, а католик, і це автоматично відкидало його в світ неповноцінний, кольорових або просто невизначених громадян цієї дивної держави, яка знесла над усім світом світильник статуї Свободи, а сама не могла випручатися з мертвих стисків найжахливішого середньовіччя.
Ще в школі, а тоді в коледжі, коли Лукас пробував згадувати про свого предка, який разом з генералом Костюшко воював за незалежність майбутніх Сполучених Штатів Америки від зажерливої Британської корони, він з подивом відзначав холодне знизування плечима, нерозуміння. Саратога? Якісь слов’яни дали Америці незалежність? Але про що мова? Ніякої Саратоги в ілюстрованій історії Америки немає! Там є Бостонське чаєпиття, є мінітмен, битва в Лексінгтоні та Б анкер Хілл, похід на Делавер, і Прінстон, і Веллі Фордж, але Саратоги ви не знайдете ніколи, і Лукас після всіх безнадійних спроб довести значення своїх предків для розвитку американської демократії вимушений був махнути рукою і попросту капітулювати.
Пат лише зрідка Кидала погляди на Лукаса, мабуть, щоб не видатися занадто настирливою, та однаково помітила, що пригніченість не полишає його, а ще мовби посилюється.
— Ти можеш сказати, що з тобою? — вигукнула вона.
Лукас знизав плечима.
— Навряд чи це вам цікаво. У Роуз — її рибки, в тебе, мабуть, щось інше.
— В мене запасні частини до автомобілів. Мій таточко заробив на них уже цілий мільйон і хоче заробити ще більше. Тобі не загрожує що-небудь подібне?
— Мені загрожує антимільйон. Знаєш, як у нас у фізиці: частки й античастки, світ і антисвіт. Я казав тобі, що прочитав твій реферат. Але забув сказати, що я теж написав реферат.
— Може, антиреферат?
— Тепер воно так і виходить. Повертається саме так. Справа в тому, що реферат мій — про розум, а я ризикую поповнити число найбільших дурнів.
— Ти сказав: про розум. Що ти маєш на увазі? — Пат змінювалася буквально перед очима Лукаса.
Зникла недбалість, від поблажливого тону не лишилося й сліду, гострий погляд, різкість у голосі.
Лукас спробував розповісти про свою ідею. Плутався в словах, ніяк не міг ухопити й передати суть, але Пат слухала терпляче, не перебивала; коли Роуз, якій стало нудно, підвелася й хотіла ввімкнути телевізор, вона посварилася на неї і показала жестом, щоб та не заважала. Нарешті Лукасові забракло слів, хоч він ще виклав далеко не все з того, про що йшлося в рефераті.
— Ти це серйозно? — не повірила Пат.
— А що? — невинно поглянув на неї Лукас. — Ти не віриш? Між іншим, я написав про свою ідею сенаторові од нашого штату, так він взагалі вдав, що я йому нічого не написав. Тоді я звернувся до представника Сполучених Штатів при ООН, той просто вилаяв мене, заявивши, що Америці потрібен не розум, а сила.
— Ти не пробував писати господу-богу? — насмішкувато примружилася Пат.
— Я не знаю його адреси.
— А коли б знав? Збільшити кількість розуму в світі — яке безглуздя! Ти гадаєш, що це дасть? Це дасть якраз оте, чого так жадає наш перевдягнений генерал, якого президент посадовив під блакитний прапор на березі Іст-Рівер. Дасть силу. А до чого призведе нова сила? Тільки до нових загроз, залякувань і нищення, але не до надій. Уявити собі, як люди прокидаються з відчуттям несподіваного збагачення розумом. Ти думаєш, що це викличе в них бажання творити добро і відстоювати правду? Аби ж то! Але найперше це дасть їм почуття оманливої влади над світом, викличе хворобливе розростання пихи і егоїзму, які, в свою чергу, породять страхітливі хвилі демагогії, ненависті й терору. Нами заволоділи тирани і фінансисти, які оболванюють нас готовими формулами, домагаючись покірливого виконання завдань та наказів і слухняного стояння в шеренгах. Не правда і розум їм потрібні, а їхні ідеологічні сурогати, сформульовані в лозунги, які надаються до ритмічного скандування в солдатському марші. Чому я пішла на філологію? Бо тільки в літературі ще зберігається надія. Та й то — в небагатьох найчесніших книжках.
— Я на це дивлюся інакше, — буркнув Лукас.
— І що ж побачив?
Він вимушений був визнати свою поразку і розповів Пат про Хантера.
— Хочеш, я спробую тобі допомогти? — зухвало стріпнула мідяним волоссям дівчина. — Щоправда, фізик — це не фахівець по холодильниках або радіоапаратурі, але мій татусь може нам щось порадити. В нього колосальні ділові зв’язки! І звичайно ж — ніяких отих покидьків з військового комплексу! Хочеш поїхати до містера Хігана?
— Це не зовсім зручно. Хто я для нього?
— Хто ти для нього? Мій хлопець. Ну, наречений. Коли ні, то баскетбольна зірка — це вже точно. Містер Хіган теж спортсмен. Він щороку бере участь у всеамериканських автогонках на машинах давніх марок. Завоював кілька кубків. Переконала? Ми з Роуз все одно мали намір проскочити до Сан-Франціско. Дві години — і вже там. Ти навіть можеш зупинитися у нас вдома. Моя мамуля поміщалася на всьому китайсько-тібетському, вона їздила до Індії, щоб отримати благословіння самого далай-лами, після чого обладнала одну з спальних кімнат спеціально Для того, щоб там міг переспати цей живий святий, коли йому заманеться побувати в Америці і, звичайно ж, у Сан-Франціско. Ти можеш замінити далай-ламу.
8
Вмовляти Лукаса не було потреби. Коли Пат говорила про тих, хто готовий покірливо марширувати, то найперше могла б залічити до їхніх лав саме його. Слідом за Пат він помарширував би й на край світу. Не лякала його насмішкуватість цієї дивної дівчини, несподівані зміни настрою, різкі стрибки від легковажності до серйозності, непростежувані переходи від розманіженості пещеного мільйонерського дитяти до спалахів жорстокої мудрості. Все він зніс би від Пат, тільки б бути біля неї, дивитися на її тонке обличчя, на сумні уста, ловити переблиски її очей, слухати її низький, з приємною хрипкуватістю голос, купатися в сяйві її волосся, яке світилося червоним золотом на кінцях, ніби німб або корона.
Вони їхали втрьох у старенькому "фольксвагені" Пат, Лукас і Пат на передніх сидіннях, Роуз позаду, де було зручніше дрімати.
— Ми заїдемо в один розкішний готель, де Роуз хоче показати мене так само розкішній косметичці! Не заперечуєш? — спитала Пат Лукаса.
— Чому б я мав заперечувати?
— До речі, ти можеш зупинитися в тому готелі, коли не хочеш жити в кімнаті, призначеній для далай-лами. Hyatt Regency. Чув цю назву?
— Навіть назви не чув.
— Там живуть товсті котики з товстими гаманцями.
— В мене є знайомі хлопці в Берклі.
— Берклі далеко. Це по той бік затоки. Я не хочу відпускати тебе так далеко.
Лукас промовчав, хоч міг би сказати, що йому теж не дуже хочеться бути далеко від Пат.
Коли на в’їзді до міста вони попали в кошмарний трафік і навіть маленький "фольксваген" не міг знайти жодної шпарки, щоб просуватися вперед бодай у похоронному темпі, Пат вимкнула швидкість і повернула лице до Лукаса.
— У нас тепер скільки завгодно вільного часу. Ти не міг би мене поцілувати?
Лукас спаленів. У горлі йому пересохло. Він насилу спромігся сказати (і звичайно ж ляпнув дурницю):
— Для цього потрібен дозвіл.
— Чий? Верховного Суду?
— Ти не помітила, що маєш наді мною владу більшу, ніж Верховний Суд?
— Тоді чому ж ти досі мене не поцілував?
— А Роуз? Що скаже Роуз?
— Роуз спить, і їй сниться риба ще більша, ніж ловив колись Хемінгуей. А врешті, хай Роуз подивиться і побачить, що вона проспала в своєму житті! І хай побачать і позаздрять усі сто тисяч машин, які збилися в залізний табун перед моїм рідним Сан-Франціско!
(Продовження на наступній сторінці)