«Безслідний Лукас» Павло Загребельний — сторінка 52

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Безслідний Лукас»

A

    Лукас не зрозумів: осуджує вона його чи шкодує, що з ним таке сталося. Ця дівчина теж була для нього випробуванням. Коли б не Пат…

    Він грав з хлопцями, мабуть, понад годину, і вони на знак вдячності віддали Лукасу всю воду для вмивання, а самі побігли купатися в море й незабаром погуркотіли своїми машинами.

    Лукас розслаблено лежав на поролонах. Аміна підійшла ближче, походила трохи довкола нього, тоді присіла, впираючись коліньми в пластикову підлогу.

    — Сядь зручніше, — не дивлячись, порадив їй Лукас.

    — Хочеш заволодіти моєю зброєю й утекти?

    — Я ж не кажу сісти ближче, а тільки зручніше. Що ж до твоєї зброї, то я навіть не вмію нею користуватися. Бачив, як це роблять, тільки по телевізору. Тому коли вже й хотів би заволодіти, то не зброєю, а тобою.

    — Руки короткі!

    — Ти вже переконалася, що руки в мене довгі-предовгі. Тут ніяких проблем. Але в моєму мозку дуже розвинені центри стримування. Набуток цивілізації.

    — В тебе є ще й мозок? Я помітила тільки м’язи!

    — Уяви собі: природа не обділила мене. Але я такий невдячний, що запрагнув удосконалити не тільки свій власний мозок, а й мізки всіх людей, які живуть і житимуть на землі.

    — Спостерігаючи, як ти граєш, я подумала, що ти сам іфріт[49], а тепер мала б вважати тебе ще й одним з ангелів-чарівникі в Харутом або Марутом?

    — Оскільки я знаю, ангели не відзначалися особливими розумовими здібностями, — зауважив Лукас, всідаючись на матах так, щоб звільнити збоку місце для Аміни. — Тому мені не дуже хотілося бути схожим ні на християнських, ні на мусульманських, ні на капіталістичних, ні на комуністичних ангелів.

    — А чого ж тобі хочеться? — вона таки притулилася на ріжечку мата, і тепер розмова набувала деякої, сказати б, паритетності.

    — Хочеш послухати? — довірливо зазирнув їй в очі Лукас.

    — Перш ніж питати, ти мав би подумати, чому я вчила вашу мову. А я ж знаю не тільки англійську, а ще й французьку. Живучи ж на цьому розпутті народів, з дитинства однаково легко володію арабською, грецькою і мовою ізраїльтян — івритом. Але я не зможу, як той Мехмед Алі Халічі з Анкари, прочитати напам’ять протягом шести годин 6666 віршів корану, встановивши світовий рекорд пам’яті, коли вірити книзі рекордів Гіннеса. Бо нам не потрібні люди, які знають напам’ять коран. Нам не вистачає лікарів, інженерів, будівельників, агрономів. Ми вміємо їздити на автомобілях, але не вміємо їх виробляти. Ми вміємо повернути вимикач, але не знаємо, чому запалюється електролампочка. Нам потрібні лікарі, щоб не вмирали наші діти і щоб наші кладовища не лякали нас малесенькими могилками. Нам потрібні вчителі, щоб замість корану розповісти нам про демократичні конституції або про техніку виробництва кольорових фільмів. І коли б не ця війна…

    — А коли я скажу тобі, що найперше мрію саме про те, щоб війни не було ніколи?

    Вона недовірливо розширила очі.

    — Хіба таке можливе?

    Він став поволі викладати їй свою теорію. А мі на слухала не перебиваючи. Коли Лукас замовк, вона тихо спитала:

    — Ти віриш у можливість усього цього?

    — Коли б не вірив, навіщо б перевертав своє життя?

    — Ти божевільний! Що таке наука? Наука — це тільки людина. Вище людини немає нічого. Але людина теж не вища за природу і світ. Ніхто не може взяти від природи більше, ніж вона може дати. Хто замахується на більше, рано чи пізно загине. Ми не приймаємо ні капіталістичного, ні комуністичного погляду на світ не тому, що вороже настроєні відносно того чи іншого. Просто ми вважаємо, що існує ще третій шлях розвитку — ісламський. Без насильства над природою і людиною. Нащо шукати те, що давно знайдене? Не розум і досконалення способів виробництва треба шукати, а розумний спосіб життя. Америка нав’язує світові не тільки гонитву озброєнь, а й гонитву за невпинним збагаченням, необмежене виробництво товарів, індустрію задоволень і розваг. Іслам ніколи цього не допускав. Він був проти необмеженого за кількістю виробництва товарів, які могли б слугувати джерелом особистого збагачення. Нормальним визнавалося виготовлення такої кількості речей і предметів, яка була потрібна для підтримування життя, включаючи безбаришний обмін на інші життєво необхідні блага. Ідеалом була фізична поаця, виготовлення речей для самого себе. Численні проповідники, видатні вчені-суфії, навіть прославлені полководці були ткачами, шили одяг, кували залізо. Коран забороняє мейсир, тобто отримання матеріальної вигоди за рахунок інших. В нас майже немає банкірів, бо проценти — це тяжкий гріх і сатанинське маровище. Пророк Мухаммед засуджував усі азартні ігри. В Ірані аятола Хомейні, наслідуючи четвертого халіфа Алі, заборонив навіть гру в шахи.

    — Заборонив би він гру в війну, — зітхнув Лукас. — Не хочуть, щоб люди гралися м’ячем чи дерев’яними фігурками, а самі граються життям людським. Тримати в такому напруженні весь світ! Хто давав на це право? Псуються душі людські, відбувається деградація людства. Мало не кожне наукове відкриття негайно пристосовується для цілей руйнації й нищення. Може, я справді безкінечно наївний, але я вірю, що тільки в розумі людство зможе віднайти втрачене в фальшивих розбалакуваннях президентів майбутнє. Щороку в десятках точок планети спалахують військові конфлікти, сорок мільйонів чоловік умирає з голоду, расова ворожнеча дійшла до краю, великі міста перетворилися на содоми наркоманії, бандитизму й розпусти, а ми тонемо в потоках слів і спокійно спостерігаємо, як корумпує і розкладається в суцільних зловживаннях наша влада. Враження таке, ніби влада тільки й існує для зловживань. Власне, в цьому легко переконатися на моєму прикладі. Ось ви протизаконно і антигуманно захопили мене, викрали, скориставшись моєю довірливістю, і тепер ще й ставите під загрозу моє життя тільки тому, що маєте наді мною владу зброї. Може, ти станеш стверджувати, що це справедливо? І що це теж передбачено вашим третім, ісламським шляхом розвитку? Тоді поясни мені, що ж таке несправедливість і здичавіння розуму?

    Аміна мовчки підхопилася, побігла до дверей, відхилила їх, визирнула назовні. Повернулася до Лукаса бліда, нервово кусала губи, смикала автомат, так ніби хотіла перервати ремінь, яким він був зачеплений у неї за шию.

    — Вставай! — різко видихнула вона.

    — Що таке? — навіть не зворухнувся Лукас. — Ти чогось злякалася? Така відважна дівчина — і страх?

    — Кому сказано: вставай! — закричала Аміна. — Мені набридло дивитися на такого в’ялого ледаря, як ти! Вставай, я відвезу тебе до твого паршивого готелю!

    — До готелю? — Лукас випростався, підійшов до Аміни. — Ти хочеш мене відпустити? А як же твій вусатий начальник, який погрожував обмалювати лозунгами всі сортири? Ти не боїшся, що тобі влетить від нього?

    Аміна майже побігла до дверей, не зважаючи на Лукаса. Він поплентав за нею. Надворі стояв не той пошарпаний "віліс", яким вони сюди добиралися вчора, а новенький "датсун" попелястого кольору.

    — Такий комфорт? — здивувався Лукас.

    — Сідай! — гукнула Аміна, запускаючи двигун. — Сідай, а то я поїду сама!

    Лукас, похмикуючи, вмостився на задньому сидінні, легенько доторкнувся пальцем до плеча Аміни.

    — Коли вже ти така добра дівчина, то чи не могла б ти завезти мене до Баальбека?

    Почни Лукас допитуватися, чому вона прийняла таке несподіване рішення, дівчина, може, й схаменулася б і знов повернула його до саморобної в’язниці. Але він, як усі американці, не дивувався, не дякував, не ахав і охав, а негайно виявляв свою натуру — демонстрував безмежне нахабство.

    — До Баальбека? — рвучи з місця одразу на третій швидкості, перепитала Аміна. — І, може, влаштувати там фестиваль народної музики, як це було до нашої війни? Ти хоч знаєш, скільки туди миль? Півсотні, а то й більше!

    — Ти не зрозуміла мене. Йдеться не про туристичну прогулянку. Я розповідав тобі про глину. Звідси я хотів вивезти пробу глини, взятої з-під Баальбека, який вважається одним з нерозгаданих чудес світу.

    — По дорозі нас можуть убити п’ятдесят або й сто разів, от що таке сьогодні Баальбек!

    — Це було б навіть цікаво, — сказав спокійно Лукас.

    — Ти справді божевільний?

    — Тим самим була б спростована моя теорія.

    Аміна не зрозуміла його.

    — Спростована чим?

    — Ну, моєю смертю чи як це у вас називається.

    — Я вирішила вивезти тебе звідси не для того, щоб хтось убивав! Може, ти справді являєш таку цінність для людства, що ми не здатні ще сьогодні осягнути цього своїм розумом. Мовчи! Послухай мене: я везу тебе до готелю. Тільки туди! І тільки з умовою, що ти негайно зникнеш з Бейрута і взагалі з Лівану. Інакше тебе знайдуть і тоді… Ти мене зрозумів?

    — В межах доступного.

    — Ну, то от у цих межах і дій.

    — Залиш мені адресу, щоб я мав змогу запросити тебе колись у гості.

    — Обійдемося без гостювання! Подивися на мене. — ото й усе. Я на тебе надивилася досхочу.

    Лукас не знав, як вестися з цією колючою дівчиною.

    — Ти хоч не підвозь мене близько до готелю, щоб хтось не запам’ятав номерів машини, — нерішуче промовив він.

    — Не турбуйся: ця машина взагалі без номерів!

    — Тоді як же ти їздиш?

    — А ось так.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора