— Ви можете мені його показати? — вчепилася я в Любу.
— Він жив двісті п’ятдесят років тому!
— Але щось же від нього залишилося?
— В Києві є пам’ятник.
Ми сіли в метро і поїхали кудись зовсім в іншу частину міста. Бронзовий філософ стояв на площі босий, з простою торбою за плечима, з сукуватою палицею, книгою в руках і з флейтою за поясом. Нічого подібного мені не доводилося бачити! А тут ще Люба повідомила, що збереглася садиба батьків філософа і хата, де він народився.
— Я хочу це побачити! — вигукнула я.
— Але це далеко від Києва. Двісті кілометрів. Понад сотню миль, — сказала Люба.
Я не відступала:
— Ви можете влаштувати мені цю поїздку?
Я витратила всі залишки грошей, зароблених у дурнуватого лорда, але побувала там, де народився великий український філософ, і привезу тобі глини з високого зеленого горба, на якому стоїть його дім.
Це досить непоказний селянський будиночок (вони звуться тут: "хата", що нагадало мені йогів), з невеликими вікнами, всередині він доволі темний і в найтемнішому кутку на стіні висять їхні прославлені ікони. Крім ікон, там ще був старовинний портрет темнолицього вусатого чоловіка, найбільшого їхнього полководця, якого звуть Богдан Хмельницький. Пам’ятник йому теж стоїть у Києві біля собору Софії, але там я на нього не звернула уваги, а тут поцікавилася: навіщо в будинку філософа цей генерал. Мені пояснили, що Хмельницький теж був філософ, великий мислитель і великий інтелігент.
Сам Squaw-wordl, незважаючи на своє прізвище, ніколи не одружувався, здається, навіть не закохувався в жінок, життя провів у мандрах і бідності, як Діоген, а силою розуму нагадував Сократа. В нього, мабуть, закохалася сама імператриця, яка забрала його з Києва до своєї придворної капели, але він утік з Петербурга, бо не хотів ставати фаворитом і втрачати свою незалежність. Наступна імператриця загравала з філософами, заплатила шалені гроші Дідро за його бібліотеку, листувалася з Вольтером, якому хвалилася, що в Росії кожен селянин щодня їсть курку, а останнім часом став надавати перевагу індичкам. Сама ж вона тим часом рубала голови дисидентам, засилала письменників і філософів до Сибіру, і Squaw-wordl врятувався тільки тому, що писав езоповою мовою, стилізуючись під біблійні вислови. Він казав: розумний і так розбере, а дурень однаково не второпає нічого, хоч йому розжуй і в рот поклади.
Він писав: "Мир есть орех, червом растлен, слепец без очей и вожда, медведь влеком за ноздри своя, раб сатане, пленник диаволу, львина отрада".
Про думку і розум він казав, що це "излияние невидимого во временной видимости".
Гордо заявляючи: "А мой жребій з голяками", він глузував з тих, кого ми сьогодні звемо "ситими котиками"; "На должность мостишься, как коза на кровлю для того, чтоб чрез нея вскочить на кучу изобильного тщеславия".
Це був великий незалежний ум!
А мій маленький баскетболістик хоче зробити розум залежним від технічних пристроїв і від технічного генія Америки. Чи не марна це справа?
Я чомусь подумала, що слід було поїхати до Польщі. Але що мені там робити, коли ти й сам ніколи не був на батьківщині своїх предків. Яка велика наша безпритульність! Адже і я так і не доїхала до Ірландії!
А тепер я розгойдуюся вже на сороковій паралелі і пишу тобі з самого Самарканда. Albion’s coast is sick silent; the American meadows faint[46].
Але пишу вже після того, як я заробила тут грошей! Коли б моя мамочка Беренікс, яка все життя бореться за жіночу емансипацію, побачила, як емансипувалась її кохана донечка, вона б умерла. В це незмога повірити, але я своїми непристосованими ні до якої роботи, незграбними і невмілими руками збирала в долині Зеравшану бавовну!
Зеравшан — це ріка, що тече біля Самарканда. В її назві є слово "золото", вона тече з гір, її вода несе в пустелю життя, а це тут дорожче за золото. Пустеля підходить до Самарканда впритул. Своїми жовтими тигрячими очима вона зазирає в його вулиці. Ти виїздиш з міста і опиняєшся в мертвій зоні. Автобус безпорадно борсається на закрутах шосе, дедалі безнадійніше заплутується в лабіринті понурих горбів, і коли ти думаєш, що вже ніколи не вирвешся звідси, шосе вилітає на гребінь пустинного плато, за яким унизу розстилається безмежна долина Зеравшану: обтяжені фантастичними плодами сади, соковиті зелені трави і до самого обрію — поля бавовнику: темна бронза в рясних срібних насічках. Філолог прокинувся в моїй душі, я вигукнула: "Jo make the deserts blossom!"[47]. Можна сміятися з мого захвату. Та й сама я згодом гірко сміялася. Мені плантації бавовнику здалеку нагадали стару бронзу з сріблом. Тут бавовник звуть "біле золото". Не знаю, чи має кольори каторга, але цю каторгу я б охоче назвала білою.
Та й як же інакше!
Звичайно ж, бавовник тут збирають комбайнами, як і в Америці. Не знаю, як там у нас (я ніколи не цікавилася, та й хто в нас цим цікавиться, крім фермерів!), але тут після комбайна залишається майже половина незібраного врожаю. Коробочки ще не розкрилися, а пневматика комбайна безсила. Тоді на плантацію виходять люди — жінки, діти, чоловіки також, — і треба кожну коробочку вміло розкрити пальцями, вихопити пухнасту білу грудочку, кинути її в кіш, який ти тягнеш по міжряддях, і далі, далі, не зупиняючись, не перепочиваючи, не маючи часу милуватися білим золотом і вигукувати вірші великих поетів. Розкривати коробочки бавовнику пальцями — це однаково що голими руками розламувати панцир лобстера, щоб дістали з-під нього ніжне м’ясо. Я оганьбилася перед цими людьми просто кошмарно. Мої пальці були як суцільна рана, а я однаково ж нічого не встигала робити, відставала від усіх, мій кіш був зовсім порожній. Мене "взяли на буксир". Дві молоді жінки, які йшли сусідніми міжряддями, стали збирати й на моєму рядку, я протестувала, вони сміялися і знай робили своє. Що я могла вдіяти?
Вони працюють тут якимсь "бригадним методом", тобто ділять усе зароблене порівно. Для цього підбираються люди однакової кваліфікації. А яка в мене кваліфікація? Я абсолютно нездатна! Навіть діти працюють краще за мене. А скільки тут дітей! Узбеки народ невеликий, але дітей — мільйони! В школах вони вчать, крім узбецької мови, ще російську, арабську, англійську. Вони жартували: "Поможемо нещасній імперіалістці!".
В Америці мені, мабуть, ніхто не повірить, коли я все це розповім.
Коли я ще тільки під’їздила до Самарканда з боку аеропорту, то побачила такі страхітливі нагромадження мертвої глини перед самим містом, що застогнала. Ти намагаєшся знайти в глині ознаки живої матерії, а тут такий жах! Мені пояснили, що під глиною — древній город Афросіаб. Тут колись жили зороастрійці чи маніхейці, племена, що не лишили своїх імен, і місто їхнє теж умерло, загорнуте хмарами лесового пилу, який тисячі років несли з глибин Азії дикі вітри. А тоді Тамерлан поряд з похованим містом став розбудовувати Самарканд, який він хотів зробити найрозкішнішою столицею світу. Глина ожила в мечетях, медресе, гробницях, базарах. Вона заграла всіма барвами веселки. Вона замінила тисячам пригнаних сюди жорстоким Тамерланом рабів хліб, воду і щастя. Я подумала тут, що все велике на світі створене голодними людьми. Ситі не здатні до творчості. Бо це ж так просто: проїсти міста, землю, всю історію і лишити після себе тільки сміття і купи нечистот. Гусінь теж нажирається і здихає безслідно через день або тиждень, Люди не повинні бути гусінню.
Тамерлан, мабуть, заздрив голодним і нещасним, які, самі того не знаючи, лишали по собі пам’ять, незмірно вищу за всі його криваві походи. Коли ризикуєш життям, то все інше мовби не має ніякого значення. Але так тільки здається. Бо ризикуєш же для чогось? Повертаючись з походів, Тамерлан ішов і дивився, як працюють майстри. "Тобі легко, — казав він ремісникові, — ти кладеш цеглу і не знаєш небезпеки, а я вимушений воювати". — "А нащо ти воюєш?" — питав ремісник. "Щоб не прийшов такий дурень, як я, і не порозвалював усього, що ти збудував".
Внук Тамерлана Улугбек був великий учений. Він збудував найбільшу в ті часи обсерваторію, стежив за рухом небесних світил і укладав зоряні карти. Частину обсерваторії вдалося розкопати серед кошмарної глини Афросіаба, і тепер можна спуститися в підземелля і відчути священний трепет від доторку до безсмертної мудрості. Збереглися слова Улугбека: "Релігії розсіюються, як туман, царства руйнуються, але труди вчених лишаються на вічні часи".
Схід дав мудреців, які на кілька століть випередили титанів Відродження. В музеях Самарканда я читала їхні імена: Авіценна, Біруні, Аль Бухарі, Румі, Сааді, Фірдоусі, Хайям. Поети, мандрівники, лікарі, історики, філософи, математики, астрономи — в одній особі! В це просто незмога повірити.
Може, й тобі судилося: стати великим ученим: адже в тобі кров Сходу.
Не вір, що зорі — це вогні,
Що сонце зійде зрання,
Не вір у правду без брехні,
А вір в моє кохання.
(Продовження на наступній сторінці)