Хлопці палко запевнили Невидимку, що віднині самі ніколи і нікому не потискуватимуть рук, а до самого Невидимки не доторкнуться навіть мізинцем.
— От і домовилися! — схвально сказав Невидимка. — А тепер, з вашого дозволу, мої юні друзі, перейдемо до приємніших справ.
Юні друзі одностайно дозволили.
— Колеги! — мовив він. — Всі ми, як один, навчаємося у шостому класі. Згодом, озброєні знаннями, ми полетимо на Марс, на Венеру, розкриємо таємниці земного тяжіння і магнетизму, знайдемо антиречовину і пошлемо аж на Магелланову Хмару сигнали космічним братам по розуму. Але, щоб здійснити ці фантастичні завдання, які ще більше звеличать людську думку, нам, школярам, треба вчитися, вчитися і ще раз вчитися! Вперто і наполегливо! Вперед, до світла, до нових знань! Один за всіх, всі за одного!
— Ура! — закричали ми.
— Але, перш ніж почати наші заняття, я хотів би з’ясувати одне організаційне питання. Я не маю жодних сумнівів, що ви вже все продумали. Хіба не так?
— Так! — хором підтвердили ми.
— Тоді розкажіть мені, що ви надумали, — попросив Невидимка.
Ми перезирнулися, щоб вирішити, кому розповідати. Хлопці підштовхнули мене під боки, мовчки довіряючи мені цю високу честь.
Я сказав:
— Ми думаємо, що найкраще навчатися за круговою системою. Сьогодні викладає уроки один, завтра другий, післязавтра третій. Вчора ми провели жеребкування. Пощастило Юркові Бублику. Він перший почне наші колективні уроки. Завтра буду розповідати я, післязавтра — Лесик, потім Сашко і аж тоді Боб. А потім почнемо спочатку.
Невидимці, певно, наша система не сподобалася. Він із сумнівом запитав:
— А чи досконала ця система? На мій погляд, вона навіть у футболі має свої вади. Одні команди грають, падають з ніг, а інші в цей час нічого не роблять, хоч би як їм хотілося грати. Щоб добре вчитися, треба обов’язково готувати уроки кожного дня. Та краще давайте одразу цю систему перевіримо. Проведемо маленький дослід. — І тут Невидимка зненацька звернувся до Боба: — Бобе, які у нас сьогодні домашні завдання?
Боба підкинуло, наче вдарило електричним струмом. Він спочатку позеленів, як живий рак, а потім почервонів, як зварений. Він мовчав. Нарешті, ховаючи від сорому очі, пробелькотів:
— Таж сьогодні не моя черга… Я думав, буду слухати Юрка і вивчу всі уроки…
— От бачите! — докірливо похитав невидимою головою Невидимка. — Виходить, Боб розуміє закон "один за всіх, всі за одного" не так, як усі. Він думає, що всі ми будемо вчитися за нього, а він за нас всіх буде відпочивати. Що нам з ним робити?
Боб знав, що ми з ним зробимо. Він здогадувався, що ми зробимо з нього відбивну котлету. Отак зганьбити наш дружний і згуртований колектив!
Боб, мало не плачучи, почав канючити:
— Я більше не буду!
Якби не Невидимка, Бобові було б непереливки. Але Невидимка сказав:
— На перший раз ми тебе, Бобе, візьмемо на поруки. Але щоб цей перший раз був і останнім!
— Слово честі! Чесне піонерське! — дав слово нещасний, безсоромний ледар.
А Невидимка мовив, наче нічого не сталося:
— Наш юний друг Боб Скорик яскраво довів, що кругова система нічого не варта. Особисто я прихильник іншої системи. Хочете знати якої? Олімпійської! Тільки-но хтось із вас, розповідаючи урок, припуститься хоч дрібної помилки, він втратить право розповідати його далі. Естафету перехопить інший. А всі ми будемо змагатися за бездоганну і безпомилкову розповідь. За кожну помилку нараховуватимемо очко. Хто набере найменше очок, той переможець. Ну, як?
Ух, здорово придумав!
От тепер таки доведеться вчити по-справжньому. Хлопці ж слухатимуть, як радіолокатори. Тож хіба я, найдавніший друг Невидимки і єдиний у ланці відмінник, можу осоромитися?
А Невидимка наче підслухав мої думки і сказав:
— Ану, Толю, починай! Покажи вищий клас.
Розділ 16
"РАКЕТА"
Хоч як дивно, а мені про Невидимку писати набагато легше, ніж, скажімо, про Лесика. Здавалося б, має бути навпаки. Невидимку не видно, ніколи не відомо, що він робить. Він не їсть, не п’є. А Лесика видно, як на долоні. Про нього можна написати все. Наприклад, можна написати, якщо це когось цікавить, що на зріст Лесик — 1 метр 42 сантиметри, вага — 39 з половиною кілограмів. Волосся у нього сіре, а очі карі. Влітку він носить на босу ногу баскетбольні кеди, а взимку надіває дві пари шкарпеток і товсті лижні черевики. А що Лесик любить? І це знаю. Любить Лесик морозиво, таємниці і чорні сорочки, бо вони мають чудову властивість ніколи не бруднитися.
А що можна розповісти про Невидимку? Нічого. Який він на зріст? Яка у нього вага? Які очі? Нічого не відомо. На те він і Невидимка.
А писати про нього легше!
Чому?
А тому, що точно відомо, чого прагне Невидимка. Він хоче відновити свої колишні знання, щоб ощасливити людей геніальними винаходами. Ясно і зрозуміло. А чого хоче Лесик? Іноді це для нього самого таємниця. Звідки ж мені знати?
Нам і на думку не спадало, що Лесик замислив ощасливити Невидимку. Правда, ми бачили, що ходить він заклопотаний, насуплений і небалакучий.
Якби це було раніше, то ця Лесикова надмірна задумливість неодмінно привернула б мою увагу. Я б одразу здогадався, що тут криється якась таємниця. Але з появою Невидимки усі таємниці стали блідими і малопомітними, як Місяць вдень при сонячному сяйві.
Що мене найбільше тоді цікавило — це успіхи нашої ланки. Вони були блискучі. Певно, Зіна, коли ми одержували четвірки і п’ятірки, скреготала зубами від безсилої люти. А вчилися ми все краще і краще, бо ревно слідкували один за одним і старанно рахували помилки. Лише Боб зрідка ще примудрявся Зіні на радість одержувати трійки.
Але Невидимка запевняв, що це тимчасові прояви Бобового ганебного минулого.
Та над усе мене в цей час нервував Сашко. Вже через три тижні, відколи знайомилися з Невидимкою, у нього залишилися невиправленими четвірки лише з двох предметів. Це мене дуже непокоїло.
Якось я його навіть суворо попередив:
— Ти що ж це робиш? Хочеш, щоб твій портрет повісили замість портрета Невидимки? Людство тобі цього ніколи не подарує!
Сашко відповів:
— Вигадки! Я ж навмисне і не виправляю ці четвірки. Якби я захотів, я б давно їх виправив.
І треба сказати, що на уроках з обох предметів — алгебри та геометрії — Сашко працював добре. Точно на четвірку. Вчитель математики нічого такого не помічав. Я теж, хоч як придивлявся. До того у Сашка все виходило природно. Він був би великий актор!
Але повернуся до нашої розмови.
Як потім виявилося, саме у ці дні Лесик обміркував свій задум.
Цей задум уперше з’явився в Лесика того дня, коли Невидимка якраз розповідав нам про геніальні винаходи.
Як зараз пам’ятаю його розповідь.
— Мої юні друзі, — говорив Невидимка, — неукам здається, що геніальні відкриття — це випадковість. Подивився Ломоносов крізь затемнене скельце і побачив: ага, є на Венері атмосфера! Сів Левер’є за стіл — і знайшов на кінчику пера планету, а Галле подивився в телескоп на вказану точку неба і побачив її. Восьму планету — Нептун! Впало з дерева яблуко, Ньютон задумався і відкрив закон всесвітнього тяжіння. "Випадковість! — кажуть неуки. — Якби на нашу голову впало яблуко, ми б теж відкрили!" Але хіба раніше не падали яблука? Скільки їх падало? Мільйони, мільярди! Ні, це не випадковість! Це дивовижне вміння мислити, бачити у буденному, звичайному незвичайне. Звичайне і незвичайне лежать поряд, треба тільки побачити їх. Але оце "тільки" вимагає років напруженої розумової праці. А незвичайне, коли його помічають, коли його осмислюють, перевертає світ. Невідомий геній тисячі років тому винайшов перше колесо, а ми досі бачимо світ на колесах! Мої юні друзі, вчіться дивитися навколо себе, вчіться бачити у звичайному незвичайне, і тоді може статися найдивніше диво — ви побачите незвичайне, на яке до вас дивилися всі, але не помічав ніхто!
Саме тієї миті у Лесиковій голові народилася пречудова думка. Він аж солодко замружився.
Та Лесик не з тих людей, які плещуть язиками, коли ще нічого не обміркували. Ні, Лесик мовчав, бо ще не надумав, як свій задум здійснити. І минуло чимало часу, поки він надумав.
Одного дня, це було за п’ятнадцять днів до закінчення третьої чверті, він нам повідомив:
— У мене є таємниця. Якщо хочете, відгадуйте її до кінця уроків. Нізащо не відгадаєте.
Але ми вирішили не відгадувати. Навіщо даремно сушити голову? Краще набратися терпіння і чекати кінця уроків.
А після уроків Лесик надувся, як павич, і сказав:
— Я придумав сюрприз. Хочете побачити Невидимку?
— Питаєш! — озвався Юрко Бублик. — Але як його побачити, коли він невидимий?
Лесик загадково посміхнувся.
— Спочатку, — мовив він, — треба побачити у звичайному незвичайне, а тоді можна побачити навіть Невидимку. Більше того — сфотографуватися з ним.
Одверто кажучи, я слухав Лесика з цілковитою недовірою. Певно, розігрує. Це ж спробуй винайти, як Невидимку перетворити у видиму людину!
І я насмішкувато запитав:
— Значить, ти берешся зробити невидиме видимим, небачене баченим? Оце сюрприз! Справді — небачений.
Лесик теж насмішкувато відповів:
(Продовження на наступній сторінці)