— Нині вже немає потреби критися. Ти довіряєш своїм друзям, а я вірю тобі. Значить, я теж можу на них цілком покластися. Отже, клич хлопців до нас!
Розділ 14
ДЕНЬ ТАЄМНИЦЬ
Того дня я летів у школу, мов на крилах.
Все на світі подобалося мені. І рипучий сніг під ногами, і холодне сонце у сивому від морозу небі, і вгодовані горобці, які склювали у нас на балконі двісті грамів вершкового масла. Подобалися остогидлі вітаміни і навіть риб’ячий жир.
Якби цього пречудового дня я зустрів Зіну Галаган, я б з нею привітався.
Я сказав би їй:
— Салют причепам! Ну що, мир?
А Зіна тільки вражено кліпала б очима.
Але я зустрів не Зіну, а Лесика.
— Салют, Лесику! — сказав я і хвацько турнув його плечем у сніг.
Лесик, наче іван-покиван, скочив на ноги і закричав:
— Ти що, здурів? Який тебе гедзь укусив?
— Ніякий! — відповів я. — Хіба ти не знаєш, що взимку гедзів немає? І взагалі, Лесику, — таємниче додав я, — ти багато чого не знаєш.
Лесик підозріло глянув на мене й запитав:
— Слухай, а ти не того?
І покрутив пальцем біля лоба.
— Сам ти божевільний, якщо не хочеш послухати найдивовижнішу таємницю. Це така таємниця, що пальчики оближеш! За таку таємницю я б навіть з Зінкою привітався!
Лесикові очі спалахнули жовтим вогнем, як у голодного кота біля вітрини бакалійної крамниці.
— Таємницю?! — збуджено прошепотів він, озираючись на всі боки. А коли переконався, що нас ніхто не підслухує, запитав: — Яку?
Я вже відкрив був рота, як раптом відчув, що мені зовсім не хочеться отак відразу викласти таємницю. Коли я мусив тримати язик за зубами, я мучився і страждав, бо таємниця так і крутилася на самому кінчику язика. А тепер, коли я маю повну змогу про все розповісти, вона собі тихенько принишкла. І я закрив рота.
— Ну? — підганяв мене Лесик. — Кажи, поки нікого нема.
Тоді я подумав, що поспішати мені, власне, нікуди. У мене не горить! Хай Лесик теж трохи помучиться і трохи постраждає. Від цікавості ще ніхто не вмирав.
— Давай домовимося, — сказав я. — Якщо ти з трьох разів не відгадаєш, я відкрию таємницю після уроків.
— Гаразд! — погодився Лесик і зморщив лоба.
— Тільки зваж, — застеріг я, — що це перший сорт таємниця. Такої у нас ще ніколи не було.
— Чекай, чекай, — пообіцяв Лесик, — я зараз…
Він на мить замислився.
— Ага, вже знаю! Я, між іншим, давно помітив це. Ще тоді помітив, коли усю нашу вулицю розкопали і раптом кинули напризволяще. Я так і думав, що тут є якийсь надзвичайний секрет. Щось, видно, відкопали. Невже знайшли кістяк мамонта?
Це було непогане припущення. У Лесика голова таки варить. Та Лесик недооцінив учених. Коли вони ведуть розкопки, їх ніхто не одірве від роботи.
— Ні, не відгадав, — сказав я. — До того ж, якби на нашій вулиці знайшли хоч кісточку мамонта, про це негайно написали б у газеті і повідомили по радіо. А яка б це була таємниця?
— Правильно, — змушений був погодитися Лесик. — Як це я не подумав?
— Ти уяви щось зовсім неймовірне, — порадив я.
Тепер Лесик замислився аж на три хвилини, і ми мовчки йшли до школи.
— Хто його знає? — нарешті, вагаючись, мовив він. — Може, ти впіймав шпигуна?
Це було справді неймовірне припущення. Шпигунів я, крім як у кіно, ніде в житті не бачив. Я зрозумів, що завів Лесика на хибний шлях.
— Знову не відгадав, — сказав я. — Але не журись, — підбадьорив його. — У тебе ще є шанси. Тільки попереджаю, що ця таємниця не пригодницька, а фантастична.
— Що ж ти мені зразу не сказав? — обурено вигукнув Лесик. — Я тобі вже б сотню таємниць відгадав!
І справді, він дуже легко придумав фантастичну таємницю.
— Твій батько виграв на лотерейний квиток "Москвича"!
А я втретє засмутив його:
— Ні, не відгадав. Але не журись: навіть з трьох тисяч разів ти б її не відгадав. Навіть якби цілий день відгадували її усією ланкою, все одно нізащо не відгадали б!
— Невже ти мені нічого не скажеш? — докірливо мовив Лесик. — А ще друг!
— Ми ж домовились, — нагадав я. — Після уроків розповім.
Але ці слова Лесика допекли.
— Потрібні мені твої таємниці! — мовив він. — Пхе! До кінця уроків ми з хлопцями самі відгадаємо.
— Ну й відгадуйте! — теж розсердився я, бо саме цієї миті мені закортіло все йому розповісти. І я б все йому виклав, якби він не почав мене лаяти. Отак все у мене чомусь виходить навпаки.
"Коли такі розумні, хай відгадують самі, — зловтішне подумав я. — Хай мучаться і страждають. Зрештою, я теж страждав! Все одно не відгадають і після уроків прибіжать до мене. А я тим часом подивлюся, чи є у них фантазія". Отак розмовляючи, навіть не помітили, як прийшли до школи. Лесик одразу зібрав хлопців у куток, і вони почали шепотітися, Я прекрасно знав, про що вони шепочуться.
Лесик, певно, сказав:
— Толя хвалиться, ніби у нього є неймовірна таємниця. І ще каже, ніби ми її нізащо не відгадаємо.
— Пихи у нього багато! — сказав Боб.
А Юрко запитав:
— І звідки він бере таємниці?
А Сашко сказав:
— Треба його перевиховати. Відгадаємо таємницю, і все! Хай знає, що уся сила в колективі.
Можливо, вони не зовсім так домовлялися. Я ж не чув їхньої розмови. Та коли почався урок, всі вони почали відгадувати мою таємницю. Сидять такі задумливі-презадумливі, розумні-прерозумні, хоч картину малюй "Відмінники наполегливо оволодівають знаннями". Сидять вони і пишуть мені записки з відгадками. За день у мене зібралося тих записок повний портфель. І зараз я їхні деякі відгадки перепишу:
"Побачив на снігу сліди снігової людини. Юр.".
"Дістав довідку про звільнення з уроків на цілий тиждень. С.".
"Виміняв на товкучці за кишеньковий ліхтар уламок Тунгуського метеорита. Б.".
"Був на кіностудії на перегляді кінокомедії Чарлі Чапліна. С.".
"Поздоровкався на вулиці з космонавтом Павлом Поповичем. Юр.".
"Не спав уночі і бачив повне затемнення Місяця. С.".
"Невже вліпив Зінці у щоденник одиницю? Л.".
"Навчився стояти на голові. Б.".
"Викопав підземний хід від дому до школи. Юр.".
Але в останні хвилини останнього уроку Лесик випередив усіх, бо він вигадав найбезглуздіше:
"Закохався у Зіну. От! Хто сьогодні хотів з нею здоровкатися? Л.".
Тепер ви самі переконалися, що хлопці нічого не відгадали. Вони й близько не ходили коло справжньої таємниці. Тому після уроків вони почекали, поки я одягнуся, і разом зі мною вийшли зі школи.
— Ну, кажи, — похмуро нагадав мені Лесик. — Уроки закінчилися.
Я таємниче, змовницьки прошепотів:
— Вмієте тримати язик за зубами?
— Могила! — ледь чутно відповіли хлопці.
Я озирнувся. Крім нас, нікого на вулиці не було.
Тоді я урочисто повідомив:
— Так-от: У МЕНЕ ЖИВЕ НЕВИДИМКА!!!
Розділ 15
КОЛЕГИ
Не розповідатиму, що було одразу. Про це ви самі можете здогадатися. Розповім, що було далі.
Наступного дня Лесик, Сашко, Юрко і Боб точно о дев’ятій годині ранку прийшли до мене. Вони були насторожені і з подивом озиралися на всі боки, наче ніколи в житті не заходили до мене.
Невидимка мовчав. Очевидно, він нишком стежив за хлопцями.
— Роздягайтеся і сідайте, — наказав друзям я. — Зараз я буду знайомити вас з Невидимкою.
Хлопці слухняно роздяглися, акуратно повісили свої пальта і тихенько посідали.
Я сказав, звертаючись у простір:
— Товаришу Невидимко, дозвольте познайомити вас із моїми друзями. Оце Лесик Баглій…
Тієї ж миті Лесик скочив на ноги. На його обличчі блукала розгублена усмішка, очі блищали, а вуха навіть почервоніли.
Він непевно простяг перед собою руку і раптом зніяковіло опустив її і засунув у кишеню.
— Оце наш ланковий Сашко Усенко, отой у светрі — Юрко Бублик, а це — Боб Скорик.
Я замовк.
І тут заговорив Невидимка. Хоч хлопці до цього приготувалися, але все одно здригнулися. Справді, це просто моторошно — слухати голос із повітря. А що з ними було б, якби вони знайомилися з Невидимкою без усякої підготовки, як це колись довелося мені? Перелякалися б на смерть!
А Невидимка говорив притишеним голосом, щоб хлопці швидше до нього звикли.
— Мої юні друзі! — говорив він. — Я дуже радий, що познайомився з вами. Вибачте, що я не потиснув вам руки. Але, на мій погляд, потискувати руки — віджилий і антисанітарний звичай.
Хлопці вже насмілювалися посміхатися і схвально хитати головами. А Боб наважився навіть підтакувати.
— У наш час, — вів далі Невидимка, — коли над планетою лютують азіатський, іспанський, хвильовий і безтемпературний грипи, потискувати руки — це злочинно допомагати таємничим ворогам людства, інфекційним вірусам. Я, наприклад, ніколи не потискую ніяких рук і взагалі не дозволяю нікому до себе торкатися. Запитайте про це хоча б нашого спільного друга Толю Сливку!
(Продовження на наступній сторінці)