— Ваші яблуні на дослідній станції знають! А ми вам дамо розмах, Харитино Григорівно... Погляньте ось навколо — скільки тут повинно вирости садів!
Жінка Дивиться навкруг, ярмарок зникає їй з очей, буйні дерева колишуть віттям, обличчя доярки стає натхненне, Явтух Каленикович розуміє,— що він свою справу зробив і може йти:~
— Бувайте здорові, Харитино Григорівно. Як надумаєте, дайте знати...
Явтух Каленикович рушає йти далі ярмарком, а всі, хто слідкував за його зупинкою, зітхають: знов той Явтух щось надумав!..
Галас і гамір ярмарковий спалахують з новим завзяттям. Мукає корова, їй відповідають корови з усіх кутків майдану. Двоє літніх колгоспників згадали старий звичай — гатять долонею об долоню, аж виляски пурхають, мов постріли. Руки почервоніли, але торг ще не скінчено. Об'єкт їхнього азарту — місячне порося — час від часу пронизливо кувікає. Ось сумний-пресумний шофер сидить на приступці вантажної машини й не дивиться на божий світ.
— Почім торба сліз? — питає, підходячи, Явтух Каленикович.— Здоров був, козаче.
— Драстуйте,— одказує шофер, відвертаючи голову,— чом це ви не на своїй "Побєдє", а пішечки?
— А я не сподівався, що доведеться комусь позичати каністру на сльози,— статечно каже Явтух Каленикович і сідає поруч шофера.
— Нема чого мені плакати,— розсудливо й серйозно веде мову шофер, розв'язуючи кисет, беручи тютюну собі й пропонуючи сусідові,— тут аби встигав бублика крутити, така запарка в нашому карликовому колгоспі, куріть!..
— Кинув це зілля,— зітхнув Явтух,— од нього серце пухне. Все одно, як твоє, Михайле, серце од півторатонки...
— На "Побєдє" воно легше...
— А на крилах?
Запитання поцілює Михайла в найдошкульніше місце. Він скакує на рівні й починає нервово бігати перед Явтухом Калениковичем:
— А бодай вас жаба хвицьнула! Чи не демон-спокусник посилає вас на мене?! Крила!.. На глум, чи що, згадуєте військовому льотчикові про крила?
— Ніхто ж тобі не забороняє мріяти... Правда?
— .Правда,— зітхає, як ковальський міх, Михайло,—-мрію, Явтуше Калениковичу... Кручу ото бублика, а сам немов, бачу, як дорога провалюється під мене, обабіч небо, у крилах свистить вітер, я лечу... І серце тоді не болить, не відчуваю ніякої контузії, лечу, як колись... Опам'ятаюсь — півторатонка.
— Я б до тебе за пасажира нізащо не сів! —
— І нічого, крім мрій, мені не зосталося,— скаржиться шофер, знайшовши вдячного слухача,— а колись було... Хто перший пілот в ескадрильї? Я. Кого становлять ведучим? Мене. Налетять, було, "месери". Злетимо всі. Я крилами погойдаю, мовляв, тісніше гуртуйсь, орли!..
Шофер замовкає, стоїть, одвернувшись, потім підіймає капот машини, нахиляється до мотора. Коли він поверта обличчя до Явтуха Калениковича,— й сліпому видко, що Михайло витирав очі нечистим клоччям.
— А я саме з оцим до тебе й прийшов,— навмисне недбалим голосом каже голова колгоспу.— Господарство у нас могутнє, розмах гвардійський, землі до гибелі, без літака не обійдешся...
— Куди там,— каже похмуро шофер,— у вас і .грошей не вистачить на літака... Обійдетесь без авіації...
— А на чому ж літати? — запитує Явтух.— На чорті, як Вакула у Гоголя? У нас техніка вища! Нам без літака як без рук. Шкідників нагально потруїти, добрива розсипати по буряках, курчаток з інкубатора привезти, мальків риби, ранню ягоду перекинути до столиці або хоч би й поле з пташиного льоту оглянути! А уяви собі, що треба голову колгоспу на зліт приставити, га? Підлітаєш і кидаєш того голову просто до президії, як парашутиста! Скільки тієї слини інші голови ковтнуть!..
— — Та я б,— каже Михайло, захлинаючись од хвилювання,— я б вас, Явтуше Калениковичу, тільки вищим пілотажем возив!
— Спитай раніше, чи я б до тебе сів! — жартує голова.— Такий скажений одразу мертву петлю вкрутить або заведе в штопор, ну тебе!..
— Значить, реальне діло? — все ще не вірить шофер.— Придбаватимете літака?
— Смішне твоє питання... Чого б же я дурив? Ну, мати нового літака, як то кажуть, не вистачить бюджету... А коли б знайти вже держаного? Та коли б яка установа подарувала?.. Нам можна й латаного...
— Еге, чого схотіли! Сільгоспавіації подарують!
— А хоч би й сільгоспавіації? Хіба тобі не однаково? Аби ти літав на ньому! Зобов'язуюсь посадити тебе на літака! Все... Ми й хату тобі поставимо коло аеропорту, ангара, чи як він там зветься...
— Не треба хати! — категорично заявляє шофер.—Я під крилом житиму!.. Ух, ти моя чепурушечко! — несподівано гладить він капот машини.— На кого ж я тоді тебе покину?!
І далі, викликаючи подив ярмарчан, починає пританцьовувати, співаючи: "Первым делом, первым делом самолеты, ну а девушки, а девушки потом!"
Явтух Каленикович іде далі ярмарком, посміхаючись у вуса, а люди знов сушать собі голови: шофер людина статечна, чим же це його Явтух підштрикнув?
Сидить циган в яскравому оточенні мідяного посуду, Циган як циган: смаглявий, аж чорний, верткий і меткий, він рекламує свій товар, аж вухам боляче:
— Казан мідний, солідний! Сам варить, сам парить, сам смажить, сам пряжить! Купуй, бо додому одвезу! Поставлю серед колгоспного двору, світитиме, як сонце! Ай, казан!..
— Сам і майстер? — питає, зупиняючись, голова колгоспу.
— Драстуйте, Явтух Каленикович,— вітається циган,-— майструємо з батьком...
— Який у вашому колгоспі трудодень?
— Рано загадувати,— показує білісінькі зуби циган,— хліб ще не в коморі! Змолотимо, зважимо, тоді й людям скажемо!
— Гаразд,— схвалює Явтух Каленикович,— от тільки без вивіски працювати не рекомендую... Теж мені Сорочинський ярмарок! Звідки я знаю, що ти не кустар, а колгоспник? Постав біля себе табличку: "Продукція колгоспу "Соц праця", нехай вона за тебе гукає до людей!
— На ярмарку повинно бути весело,— каже казаняр,— товар красивий, люди святкові, співати хочеться!..
— А ти й співай замісто реклами,— кидає голова і йде геть, потиснувши циганові руку. І з новим шалом голос казаняра бентежить ярмарок. На цей раз циган співає веселої пісні.
Жваво торгують колгоспні ятки з городиною. Кавуни рябі й чорні, червоні помідори, сині баклажани, пізні кабачки. Сливи, яблука й груші. Терен. Кілька сортів доморослого винограду, над яким мигтять на сонці бджоли й оси. Статечні, в білих халатах, запнуті марлевими хустинками колгоспниці. Коло них натовп. Багато хто купує, а ще більше — спостерігачі.
— Диви, як у людей культурно,— каже один приїжджий другому,— а ти хотів везти без халатів!
— Явтух своїх продавців минає, бач, обійшов ятки стороною! Що це він там знов набачив?
На чистенькому спориші сидить ветха баба, розіклавши перед собою на купки зілля. Тут і валер'яновий корінь, і материнка, і деревій, і калган, чистотіл, безсмертники, трава зубрівка, соняшниковий цвіт. Сухенькими, темними пальцями баба перебирає товар, ласкаво торкаючись кожного листочка й стеблинки. На бабі старосвітський очіпок і темна дерга.
— Давно болить мені поперек,— каже Явтух Каленикович, удавано крекчучи, присідаючи коло зілля,— радили шалфій, чебрецеві припарки... Еге, бабо Явдохо, це ви? Драстуйте...
— Доброго здоров'я, синку,— одказує баба тихеньким, лагідним голоском,, придивляючись до покупця,— чи не старого Каленика пагонець? Бач, як тебе розіпхало...
Явтух Каленикович зітхає, зручніше вмощується на спориші коло зілля й з цікавістю подивляється на бабу:
— Калеників, Калеників, бабуню... А ви ж оце так здалеку забилися сюди? Либонь, ноги вже не танцюристі? .Сто год одходили на цім світі?
— Ще немає сто год,— охітненько гомонить баба,— сто год — великий вік, синку. До дев'яноста хоч би дожити...
— Як же не дожити, коли самі аптеку держите! Живіть, бабо Явдохо... А чом це вас діти торгувати послали, хіба нікого молодшого не знайшлося?
Баба для чогось перекладає з місця на місце кілька корінців і доброзичливо дивиться на співрозмовника:
— Ні молодшого, ні старшого,— сама як палець, синку. Обіцяв онук один — інженером працює — до себе взяти, та, мабуть, забув... Отак і живу з корінців та зілля...
— А колгосп же як? — запитує зацікавлено Явтух.
— І колгосп так. Доки ходила в городню бригаду полоти, держали... А тепер, кажуть, як одкриємо будинок для старих, то туди її...
— А той інженер присилає що-небудь?
— Прислав, спасибі йому, прислав! — відгукується радо баба.— Як ото війна скінчилася, то прислав був аж сто рублів...
— Убоїще він, а не інженер,— похмуро зауважує Явтух,— я б його, дикуна, по партійній лінії притяг! Правління колгоспу теж неначе з гоголівських часів! От люди! І скажіть мені, бабо Явдохо, чи таких людей сіють, чи вони самі родять на наше нещастя?!
Баба обережно витягає з-під купки зілля чорненького коріння й подає Явтухові Калениковичу:
— Оце, синку, од попереку. Покришиш да запариш, як чай, а тоді по наперсточку вранці,.вдень і ввечері... І серце не дражни, бо всі хвороби на світі од серця... .
(Продовження на наступній сторінці)