— Нічого, були не без діла.— каже Явтух.— А де ж це мої студенти? Такого жаху на мене нагнали. Солідний народ. Хлопці, та де ж ви? Виходьте з-за машини, ну вас!..
Тимофій і Хома виходять.
— Пробачте, що так вийшло...
— Куди там! — регочеться Палазя.— Та його хлібом не годуй, дай пограти кумедію! З приїздом, товариші художники. Коли ви до нас із щирою душею, то, будь ласка, будьте, як свої... От побачите, мистецтво й нам дороге, а вам байдикувати не дамо. Хоч і просіть, не дамо!..
— Ми люди прості,— каже батько Палазі,— то й з ними будемо по-простому... Плату я з них візьму натурою. Проекта колгоспної ферми вимагатиму!
— Будь ласка, будь ласка,— бурмочуть Хома й Тимофій, розгубивши свої дотепи й силкуючись пригадати, чого саме встигли наговорити голові колгоспу, до якого їдуть на практику. Палазя весело до них посміхається, а Михайло не зводить очей з Палазі.
— Шампанського? — гукає Явтух Каленнкович.— Вип’ємо за вищу освіту!
— Що ви, тату? Де ж тут серед ночі шампанське?!
— Михайле, неси! У нас є! Ми передбачили! Вищу освіту не запивають пивом! Розкубрюй його, чорта! За твій диплом, Палазю.
— А коли б я провалилась?
— Хіба ти не моя доня?
Місяць світить на дві машини в яру, блискає на пляшці шампанського, падає на студентів, які стоять до місяця спинами.
— Вип’ємо всі потрошку,— проголошує Явтух Каленикович,— і попереджаю, що це тільки перша. За наших доньок і наших синів, за агрономів, архітекторів, скульпторів, комбайнерів! Вип’ємо за чисте мистецтво народних талантів. Ура, товариші!..
Всі кричать "ура", і старий яр довго відлунює молоді голоси.