І зовсім забулися вчорашні гарячі обіцянки,— ну який з нього голова колгоспу, прости господи! Треба послати Уласа вибачитися перед товаришами, полковник був напідпитку, йому дуже приємно стрітися з земляками, а що зайвого наговорили вчора язики,— хай не сердяться. Але Уласа близько не було, десь уже повіявся по своїх хлоп'ячих справах, хоч Василь Іванович чув, як Улас спав поблизу, од нього й часто вночі зітхав. Хороший хлопчина! Його батько, капітан Шевчик, знайшов Уласа в гітлерівському концтаборі, куди його пригнали з мамою, сестричкою й дідом. Сестричка вмерла од голоду, маму й діда гестапівці спалили в печі, а Уласик витримав і дочекався тата. Що робилося з капітаном Шевчиком у тому таборі — страшно згадати. Уласик перший пізнав батька й сказав йому: "Пан офіцер, я ваш синок Улас!.." Капітан Шевчик схопив на руки оте висхле тільце, що стояло перед ним і говорило голосом його сина, носив цілий день, не спускаючи на землю, нікому не кажучи й слова. Насилу сестри з санбату одняли хлопця, вибанили, одягли в чисте й сухе, голову поголили, стали годувати з ложечки бульйоном, і все перед капітановими очима, в яких був такий страшний блиск. З того часу хлопець зостався з батьком і пройшов з частиною по Німеччині, брав участь у боях, заробив дві медалі: за Кенігсберг [2], за бойові заслуги. На його руках і помер батько, важко поранений на штурмі форту. Василь Іванович заїхав за хлопцем, і Улас Шевчик став відтоді сином полковника Коваленка. І через те, що полковник був командиром його батька, Улас майже цілком переніс свої почуття на Василя Івановича.
"Уласе! — гукнув Василь Іванович.— Уже сонце на небі. Давай умиємось!"
"Єсть умитися!" — почувся голос хлопця, й сам Улас підскочив до сіна, на якому лежав полковник. "Місцевість розвідано? Водяні ресурси знайдено? Що снилося? Який настрій?" — Василь Іванович стрів Уласа жартівливими запитаннями, але помітив, що хлопець чимось стурбований. Улас допоміг одягти протези, важко було названого батька підвести з землі, та з поміччю молоденької вишні, під якою ночував полковник, все одбулося гаразд. Сидячи на колоді, Василь Іванович умився однією рукою. Улас потихеньку зливав, щоб не забризкати штанів. Потримав люстерко, доки полковник голився й причісувався, а потім, коли все було в повному чині, несподівано запитав: "Тепер можна їх впускати?"
"Кого?" — вирвалося у Василя Івановича. "Так,— недбало махнув рукою Улас,— одну групу бійців..." І за його
Знаком з вулиці увійшло шестеро колишніх солдатів. Вони йшли так жваво, так чітко й весело, що у Василя Івановича в серці щось наче одірвалося: армія нагадувала про себе. Збоку з усієї сили ляпав кирзовими чоботами по мокрій землі сержант з вусами, з гвардійським знаком, з цілою драбинкою поранень, з трьома медалями. Всі так гарно відійшли до полковника, так раптово й красиво перед ним стали, такими відданими очима глянули, аж йому шарпнулося серце й замлоїли очі.
І він зрозумів першої ж хвилини, що повороту назад немає. Сержант з вусами, назвавшись Вовкотрубом, доповів коротко й вичерпливо диспозицію в колгоспі на сьогоднішній день і стояв струнко, поїдаючи очима начальство. В його постаті була зібраність і військова хвацькість, тисячі кілометрів походів зосталися за його плечима, сотні річок форсував од Сталінграда до Німеччини, переступав через танки, підбиті його рушницею, товк у численних "казанах" гітлерівську чуму, вогонь його не допік, вода не залила, куля не спинила, смерть не зігнула.
Що було робити? Сказати, що вчора пожартував, захопився спогадами юнацтва, наобіцяв, а виконати не може? Улас дозволив собі порушити мовчанку й зауважив, що сюди збиралися йти всі цілим колгоспом, та він одрадив і привів військових представників. Батьківська земля міцно вхопилася за полковникову долю, повороту не було.
Він поговорив із бійцями. Один навіть служив у його дивізії. Ганна винесла в садок ряденце, постелила на траві, поставила сніданок: гарячу картоплю й ряжанку. "Василю Івановичу,— сказала вона, привітавши з добрим ранком,— не слухайте ви їх, дайте собі хоч маленький спочинок..."
Улас сидів поруч полковника, статечно вмочаючи картоплину в сільницю, делікатно підважуючи дерев'яною ложкою шматки ряжанки. Бійці притулилися рядочком на колоді, гарячими очима подивляючись на полковника. Ганна подумала, скільки мороки завдавали оці фронтовики-інва-ліди, ніяка робота для них не була достойною, вони доводили до відчаю дружин, а тепер сиділи, як діти, рядком і мовчали.
Немов вирваний з темряви спалахом блискавки, вирізьбився перед полковниковою уявою один епізод: фронт, передова гримить і гуркоче не далі, як за десять кілометрів; солдати, машини, танки, далекосяжні гармати; спалене полтавське село; гола піч стоїть на порожньому розваленому подвір'ї, з печі йде дим, ні даху, ні стін; сива дівчина вибирає попіл:
"Це все збираємо на буряки, наша ланка буде, як і раніше, передова. Ланкову Дусю окупанти повісили, мене — на каторгу. Беруся тепер замісто покійної Дусі, дамо буряку, скільки треба". .....
VI
В цей час Дарина сиділа в тітчиній хаті й гірко плавала, перебираючи в пам'яті всі кривди, яких зазнала за одруження. А любов? Чи тривожила її душу любов? Це, мабуть, якісь хвилювання, турботи, нерви, а Даринина душа була навдивовижу спокійна.
"Ат,— вирішила вона, перестаючи рюмсати,— брешуть усі про любов! Щоб ото казитися, переживати, втрачати притомність і навіть не спати,— яка дурниця! Все вигадали мужчини, щоб зводити з розуму жіночу стать..."
Дарина прожила в тітки Векли якийсь час, а ніхто по неї не прийшов. Тітка чомусь не турбувала, і Дарина не думала, що це було розпорядження нового голови колгоспу, який вважав своє каліцтво таким трагічним для її вразливого почуття, що хотів надати Дарині спокій і самотність. Вдень Дарина вилежувалась, розуміючи, що незручно було б показатися комусь на очі, бо всі люди так важко працювали — від дітей до дідів. Не без того, щоб і на городі там щось зробити, бо тітка город зовсім занехаяла, днювала й ночувала на буряках, змагаючися з Ганниною ланкою. Дарина тільки пізнього вечора могла вийти до дівчат у шовковій сукні, гарненьких черевичках, напахчена, наплоєна, жвава й голосиста. Потроху Дарина сама збагнула, що їй не слід вирізнятися з-між землячок, і тому, випросивши в тітки її ще дівоче вбрання, й сама зробилася дівкою, яку колись так уподобав командир Василь. А вишивана сорочка та коралі так їй, капосній Дарині, личили, що не було в селі парубка, ба навіть жонатого чоловіка, якому вона б хоч раз не приснилася.
Уласик з'являвся до Дарини завжди несподівано. Він статечно сідав на лаву на самий краєчок, щоб ноги його в чобітках з острогами упиралися в долівку, а не повисали б, як у малого. Солідно помовчавши, Улас діставав із польової сумки гостинця: жменьку досить-таки пожмаканих суничок або зо два ранніх яблука, букет білих лілей з річки чи маленьке перепеленя, заледве живе од жаху й спраги. Ах, яка вона була красива, ця його мама! І він цілком розумів полковника, котрий так тяжко зітхав часом — коли думав, що ніхто його не чує. Іноді ця мама цілувала, коли була в гарному гуморі, і хлопець почував, що душа його переселяється тоді просто в рай. Здебільшого ж Дарина починала з нього кипіти й краяла серце тим, що ні разу не хотіла запитати про Василя Івановича,— тоді Уласові аж свічки в очах світилися од образи, він сопів і мовчав.
VII
Ганна ходила по землі так, наче несла перед себе повне горнятко води й боялася розхлюпати. Вона була и зроду статечна, а переживши фашистську навалу, втративши сина й мужа, зоставшись без хати,— стала ще суворішою й зробилася просто-таки лютою на роботу. В колгоспі цим не здивуєш, але Ганна мов пливла в роботі й стільки її перероблювала, що люди таки дивувалися, аж доки одна древня баба не сказала мудрого слова: "В громаді й горе тане..."
Проте не всю працю й видко було. Ще там на буряках, які вона доглядала своєю ланкою, помітно було її вдень чи вночі. І коли б не прийшла друга ланкова — тітка Ганнина й Даринина,— на ділянці робота кипіла. Тітка Векла обходила повагом Ганнині буряки — такі виплекані, охайні, цупкенькі й наче аж веселі, приміряла оком, як густо, рядки, невинним голосом запитувала, чи не пора їх підгодовувати, й поверталася до своїх. А там уже робила годинну доповідь про відмінний стан Ганниних буряків. Знову носили з копанок воду, возили в бочці, кожний листок руками вигладжували,— невже не випередимо Ганнину роботу? Ганнина ж ланка,— тільки ото відходила тітка Векла,— починала реготати та різне прикладати ще й прославляти тітку-ланкову в жартівливих піснях.
Сама Ганна тоді бігла до цегельні, яку налагоджував парубок, навчений працювати коло цього діла. Мала піч, щоб отож і топлива багато не пішло, примітивний формувальний станок і тістувата глина, з якої хоч горщики ліпи. Ось-ось уже почнуть випалювання цегли. Ганна брала лопату й копала годину чи дві, доки наспівав час бігти до телят. Багато надії покладав Василь Іванович на ферму,— отже, хоч двічі на день, а була Ганна й там. Польові бригади косили пізній овес. Ганна не пропускала нагоди вдосвіта побігти на поле, пройти добрий шмат косою, накрутити перевесел, похопити все в снопи. Коло школи охочі баби, які за старістю в степ не йшли, спрягшися з учительками, чепурили школу,— Василь Іванович особливо опікувався наукою. Ганна часто стрівала коло школи й Уласа, який знав, що йому доведеться тут потерпати взимку, й заздалегідь шукав стежок до вчительських сердець: носив глину, тягав воду.
(Продовження на наступній сторінці)