— А поки що, — мама робить міну малого пустунчика: — тому що перше свідоцтво в гімназії без двійки, то ти, тату, маєш ще цього тижня поїхати до Заставної й купити доні гарні совгани.
Дарці починають палати лиця, мов від міцного поличника, так обманювати своїх батьків! своїх найдорожчих, найкращих під сонцем батьків!
— Ні, мамціку, мені не треба совганів! Направду! Пощо такий видаток? Краще за ці гроші купіть щось Славочці, — намагається облегшити свою совість Дарка.
Мама пригортає щиріше доню до грудей:
— Це гарно, донечко, що ти така добра й ощаджуєш нас. Це тішить маму, що має таку вирозумілу дитину, але скажи сама: чи не скортить тебе побігти на лід? А це вже трішечки не лицює панні з четвертої гімназійної совгатися з хлопчиськами на одній дерев'яній дошці. А щоб ти не думала, що ти в мами вже нічого не значиш, то ходи за мною! — мама тягне Дарку силоміць до другої кімнати, відчиняє шафу і виймає з горішньої полиці пречудовий, як блакить, синій, ручної роботи светер, таку саму шапочку, шалик… навіть такі самі сині рукавиці.
Цього вже забагато. Дарка, замість подяки, падає, хлипаючи, мамі на груди:
— Я не варта, мамціку, вірте мені… Я не варта вашого доброго серця… не гідна того, щоб ви мене так любили!
Ридання вихоплюється з грудей таким стогоном, що з кухні прибігає з ножем від цибулі бабця: що сталося?
Надбігає звідкись Гафія: а гей, що сталося?
Мамі тремтять руки. Вона на миги показує, щоб мовчали. Сама бере Дарку попід пахи і веде до ліжка. Тут знову схоплює Дарку корч спазматичного плачу. Тато береться за голову і, замість щось порадити, бігає від стіни до стіни. Бабуня намочує рушник в оцті, і мама добре стирає ним Дарчині скроні. За якийсь час Дарка зводить на маму свої "мишачі", запухлі від плачу очі:
— Мамціку, прошу забрати лампу, бо я хочу вже спати…
Мама виконує слухняно Дарчине бажання. Дверей, мабуть, з уваги на Дарчині нерви, не зачиняють. З кімнати, де говорять півшепотом, паде до Дарчиної кімнати вузенька смуга світла і голос тата (який же він стурбований!):
— Занадто перемучена дитина!
Бабуня не вміє шептати і говорить зовсім голосно:
— Ти, Климцю, сама винна цьому! Скажу тобі щиро, не хотіла я до цього втручатись, бо не моя це справа, але тепер скажу тобі, що до дитини ніхто не пише таких сентиментальних листів. Дитина і без того вразлива, а ти ще її розчулюєш. Чи писала я щось таке до тебе чи до хлопців, як ви були у місті? Написала: посилаю стільки і стільки на станцію, решту на підметки до черевиків, вчися, бо як буде зле, то тато приїде на твою голову і кінець. І мусите признати, що ви мали здоровіші нерви від Дарці. А чей же ніхто не може сказати, що, може, я не любила своїх дітей. Але моя любов, не гнівайся Климцю, була таки розумніша.
Голос мами обурюється:
— Саме тому, що Дарця вразлива дитина, я повинна бути для неї ніжна, бо всяка шорстка поведінка може довести до катастрофи.
"До якої катастрофи? Що значить "катастрофа"? І Дарка бачить два поїзди, як зударяються, її думки плутаються.
З кутків підходить навшпиньках лукавий сон і обережно кладе Дарку в дуже тепленьку і дуже дрімливу колисочку.
*
Хоч Дарка дістала під ялинку свою мрію — прегарний "штамбух" з розумною головою білого коника, хоч і колядники кожну колядку закінчували "гречная панна на мнє Дарка" — і Дарка власноручно виносила їм поколядне, то все ж цей Святвечір не мав тої святкової поволоки, що попередні. Славці заманулося зараз за борщем плакати, а потім спати, і все пішло стрімголов. Дарка пішла спати із своїм новеньким пам'ятником і глухим жалем до своєї сестрички за те, що зіпсувала вечір, на який треба було чекати пів року.
На Різдво Данко диригував хором у церкві. Дарка стояла собі з бабунею і татком (мама знову через Славочку залишилася дома) ліворуч від вівтаря, "між панами". Могла так дивитись на Данка без образи для стареньких святих. Ориська обійшла Софійку і станула собі коло Дарки.
— Коли виходитимеш з церкви, то зачекай. Стефко хоче з тобою про щось говорити.
— Зі мною? — здивувалася Дарка.
— Так! — так голосно викрикнула Ориська, що аж о. Підгірський, Орисин тато, відвернув голову від Євангелії і поглядом, повним догани, глянув на Ориську. Вона запізно сховалася за Дарчині плечі, але ще шепнула Дарці на вухо:
— Я вже добре буду матися вдома від татка!
Після відправи Стефко сам відшукав Дарку. Так воно і слід: не вона до нього, але він до неї має справу.
— Ти будеш бачитися з Данком, Дарко? Та що я таке дурне питаю! Певно, що будеш! Я маю до тебе одну просьбу… мені незручно з цим звертатися до Данилюка… Своїм сестрам також не можу сказати цього. Бачиш, я хотів би побажати Лялі у Відні веселих свят. Спитай Данка про її адресу… ніби ти сама хочеш до неї написати… Тільки, прошу тебе, Дарко, не кажи, що це для мене! Добре, Дарко? Коли маю прийти до вас по адресу? Я хотів би, може, ще сьогодні. Поки листівка дійде до Відня, то вже й по Різдві буде.
Дарка знизує плечима:
— Хіба я знаю, чи я зустріну десь Данка… Сьогодні має приїхати до нас тета… ні, сьогодні неможливо… Знаєш що? Скажи йому, що я завтра о десятій буду на льоду. Ти знаєш, мені татко купив нові совгани!
Стефко не звертає уваги на цю новину, і це ображає Дарку: чи він собі думає, що тільки коло нього має весь світ вертітися?
— Дарко, а може б, ти таки сьогодні зустрілася з Данком?
— Ні. Я вже сказала, що сьогодні неможливо, — каже на злість Стефкові, який знає тільки себе і свою Лялю (Ех, дурний хлопчище! Вона там, у Відні, якраз пам'ятає за нього!).
XVI
Вранці Дарка прокинулася з чимось терпким в устах. Пізно поза північ роз'їхалися гості, і голова тепер тяжіла на карку, мов дороблена.
На поруччі крісла, замість мундирка, висить по-домашньому "шляфрочок". Так, це "дома": можна вставати о дев'ятій, надягати на нічну сорочку шляфрочок і ходити "голландськими" ногами по хаті у великих старих капцях. У кімнаті нема нікого. Татко, запевно, спить ще, а "жіноцтво" — в кухні, мабуть, Славочку купає, бо чути звідти плюскіт води і приговори: "А хто то буде робити купці-кіпці? Ой, мої гостоньки-ростоньки… Ой так… так… дитина хоче розпростерти ніженьки…"
Щось, ніби заздрість, легенько вкололо Дарку в серце: чи вони так цілий рік панькаються коло цієї Славочки?
Не може чогось тепер піти до кухні й прилучитися до того хороводу, що танцює на честь ясновельможної пані Славки. Тихенько відхиляє двері до кімнати, де спить татко. Татко лежить з закладеними за голову руками, якийсь перевтомлений.
— Дарцю, ходи, до тата!
Ця фраза збереглася ще з тих часів, як Дарці було півтора року. Пізніше це саме "ходи до тата" означало приходити до татового ліжка із псом Циганом у неділі та свята, ставати навколішки коло татового ліжка з головою на його грудях. Потім Циган по-старівся, а Дарка підросла. Вона стала ледаща і спала у свята найдовше за всіх.
І тепер, хоч не було Цигана і час давно замів дрібненькі дитячі сліди, ця фраза якимсь теплим відгомоном вдарила Дарчине серце.
— Ходи до тата, донечко, і розповідж щось… як тобі в школі, які твої подружки…
Дарка думає: "З яким легким серцем питаєш про це, тату?"
— Мені там добре, татусю, але… приватно вчитись було краще.
Тато гладить поблажливо Дарку по лиці:
— Що ж ти говориш, дитино! Ти ще не звикла до школи, тому тобі так здається… Чекай, колись згадаєш мої слова: шкільні часи будуть найкращі у твоєму житті. Гай… гай… а може, там тепер інший дух панує по школах, як за моїх часів…
Тато задумується.
— Татусю, прошу мені сказати… як це було за таткових часів у школі?
— Подай мені коробку з тютюном. Там, Дарцю, на етажерці… на горішній полиці… там, там, під "Каменярами".
Татко крутить папіроску, потім захлипується її димом:
— По-перше, я ходив ще до німецької гімназії. Дарка робить "великі очі":
— То татко ходив до гімназії?
— А ти не знала цього? А звідки ж би тато знав всі кон'югації і деклінації з латинської граматики?
Дарка чекає. Не зважується запитати батька, чому він не закінчив гімназії. Вважає таке питання за непристойне.
— Це так, — говорить тато за себе і своїх далеких товаришів, — ми були тоді у восьмій класі, перед саміською матурою. Тоді саме йшли вибори до віденського парламенту… Так, рік дев'ятсот перший. Нас попросили галицькі товариші, щоб ми допомогли їм поагітувати по селах за українського кандидата. Роздобули нам мужицький одяг, поперебирали нас… і порозвозили по селах. Гай… гай… коли б ти чула, як твій тато говорив! Капелюхами підкидали вгору ті, що слухали мене. Та, донечко, це були інші часи. Ми тоді мусіли зводити бої за саме слово "український". І знаєш, що мене зрадило?
Дарка затримує віддих.
(Продовження на наступній сторінці)