Дарка спаленіла.
— Це нічого… тут не йдеться про голос… вас люблять у класі, і ви можете мати деякий вплив на настрої класи… Я ще про це поговорю з вами… Поки що є важливіша справа… мені говорила Наталка, що ви близько знайомі з Данилюком, Ви, здається, з одного села, так? Те, що він співає в хорі… це нічого… але він грає в цьому симфонічному концерті. З ним тяжка справа… Він упертий, а при тім зарозумілий на свій музичний талант. Вхопився цієї нагоди, щоб похвалитися. Ми вже різними дорогами підходили до нього… і не можна нічого з ним зробити. А ми мусимо його перетягти на свій бік. І от Наталка сказала, що коли він ще вас не послухає, то вже нікого… Слухайте, я кладу вам на серце переконати цього цапа!
Дарка поволі приймає його накази, розташовує їх в голові: "Чекай… чекай… зразу… це так у найкращому випадку… всіх з гімназії не проженуть… Може, тільки того, що вигукне цю заяву… Може, повиловлюють тільки самих організаторів… В тому симфонічному концерті, чи як його назвав Циганюк, тільки два українці… Коли… не з'являться вони… ці два… єдині з усіх українців… то ж це таке зрозуміле, таке безсумнівне, що на другий день проженуть їх з усіх шкіл в Румунії. Так, треба сказати собі ясно… і Данка проженуть з гімназії… і до цього має причинитися вона — Дарка".
— Займетеся Данилюком? — В цього хлопця мова складається тільки з двох слів: так або ні.
— Добре, — каже Дарка, бо що ж їй інше сказати? Водночас думає з цілою свідомістю: "Тепер я підписала власноручно присуд смерти на Данка".
Циганюк зробив своє, і немає чого сидіти довше і дивитись на Дарку. А де ж ті підбадьорюючі слова? Чому Орест не хоче її одурманити трохи цими високими словами? Чому вона має все виконувати так натверезо?
Циганюк відчиняє двері до сусідньої кімнати:
— Лідко! Лідко? — ніби питається, ніби кличе. — Ти собі не думай, небого, що чим довше залишиш мене насамоті з Даркою, то тим більше довідаєшся від мене про Івасюка!
— О, мені так потрібно про "твого" Івасюка знати! — моргає одним оком Лідка з порогу, мовляв: "Збожеволів ти, хлопче, чи що? Та ж мама слухає!"
— Слово чести, тут, мабуть, признавались в коханні! — скрикує Лідка. — Дарко, що з тобою? Ти ціла гориш!
Циганюк ніби не помічає, про що мова. Він найкраще знає, чим заткати рот Лідці.
— Слухай, Лідо, що мені даси, коли я тебе особисто познайомлю з Івасюком?
Лідка присуває свій стілець близько до Циганюкового, забуває про Дарку, яка "горить", забуває про все на світі, і дотикає своїми губами Орестового вуха:
— Що він казав, Оресте? Я тебе прошу… я тебе благаю… скажи, що він казав?
Орест встає з стільця.
— Добре, я тобі все дочиста скажу! Отож слухай… іншим разом, бо тепер кваплюся!
Він із сміхом трясе руки спантеличеної Лідки, кидає з-за порога вже Дарці недбале "До побачення", і — тільки відгомін залишився від грюкоту дверей.
Лідка стоїть з розчарованими, але вже лихими очима посеред кімнати і з презирливою насмішкою дивиться на похилену Дарчину голову:
— І ти… ти… цього неотесу проміняла за Данилюка? Знаєш, справді, треба було з першого поверху коміть головою на вулицю злетіти, ніж отаке зробити! А Циганюк ще попам'ятає мене!
*
У двері постукав хтось м'яко. Як кітка лапкою.
— Чи це хтось стукав? — підносячи голову з-над "Царівни" Кобилянської, спитала Дарка Лідки, яка сиділа коло печі і цирувала собі панчохи. (Ах, узимку тільки біля печі можна цирувати панчохи!).
— Тобі тільки так здавалося, — відповіла Лідка.
Стукіт повторився виразніше.
— Прошу! — гукнули обидві дівчини водночас.
Двері відчинилися повільним, несмілим рухом жебрака.
Ориська!! Жива Ориська у своєму ґранатовому плащику з сивою смушкою довкола коміра.
— Прошу тебе! Зачини двері, бо холод тягне по ногах!
Лідки голос не грішив великою ввічливістю. Дарка й собі встала діловито: мовби над її головою висіла табличка з написом "Полагодь справу і відходь".
Ориська зачинила двері з великою обережністю. Стала коло порога кімнати, як людина, що ступила не на своє місце і відчуває своє упокорення. Подивилася на Дарку, потім скоро торкнулася перелетним поглядом Лідки: ніхто? Ніхто не заговорить до неї в тій хаті? Не поспитає навіть, чого вона прийшла?
Ніхто. Тоді вона простягнула обидві руки до Дарки, не рухаючись з місця біля самого порога:
— Я прийшла до тебе, Дарцю… Я маю… я хочу… з тобою про щось поговорити…
Голос її був зовсім змінений. Зовсім не нагадував собою Ориськи з Веренчанки.
— Говори? — з вишуканою байдужістю відповіла Дарка.
Ориська якось клопітливо безпорадно сплела пальці рук:
— Я хотіла б… чи ти не могла б вийти зі мною на кілька хвилин?
— Дарко, зараз підвечірок буде… Ти знаєш, що мамця гнівається, як нема всіх при столі… — вмішалася вороже Лідка.
— Кажи тут, що маєш сказати, — підтримала цей сам тон Дарка.
Ориська із сплетеними на грудях руками ступила кілька кроків до Дарки, під світло. Морозний рум'янець зник із її щок, мов пилок з крильця метелика… Тепер вона була зовсім бліда, аж жовта, при своїй смуглявій шкірі.
— Дарцю… чого ти не хочеш мене розуміти… що я це маю тільки тобі сказати? — голос її впав ще на кілька ступенів нижче і нагадував стримане ридання.
Очі Ориськи почали дуже часто кліпати повіками. Дарка мимохіть глянула на Лідку. Ця навмисне підібгала ногу під себе, щоб ще наглядніше зазначити, що їй і не в голові залишати їх насамоті.
Дарку розсердило Лідчине зухвальство. Відрухово подивилася на Ориську (ця Лідка, дійсно, багато дозволяє собі!) — і доглянула, як сльоза на Орисьчиній щоці покотилася дрібною краплиною і впала на сиву смушку.
— Я вберуся й піду з тобою, — сказала м'яко Орисьці.
— Дарко, зараз підвечірок, я тобі кажу… — різко сказала Лідка.
— То засунь в піч моє молоко, коли б я ще не повернулася, — буркнула вже злісно Дарка.
На тротуарі Ориська легенько торкнулася Дарчиного ліктя. Ця не відсунула своєї руки, Ориська насмілилася і всунула свою руку під Дарчину. Дарка відрухово притулила її до себе.
— Ну, кажи, — заговорила перша Дарка.
Ориська ще ближче пригорнулася до Дарки:
— Дарцю… Дарцю… — вона така схвильована чи перелякана, що не могла говорити. Слова заломлювалися їй десь у горлі і виходили, як безладні звуки.
Дарка перечекала хвилину:
— Я слухаю, тебе, Орисько…
Сказала без надуми, за давньою звичкою "Орисько" і аж сама стрепенулася від звуку цього слова! Так давно вже звала Ориську по імені (адже в пам'яті вона була вже зафіксована, як "Підгірська", і тепер це слово сколихнуло душею і збудило в ній щось приспане, ніжне і тепле. Орисьчине вразливе на тони вухо вмить підхопило цю зміну в Дарчиному голосі. Тепер вона зважилася заговорити:
— Дарцю… я не можу так жити. Як же я можу, коли ти… моя найліпша товаришка, гніваєшся на мене, коли половина класи не відзивається до мене? Як можу я з цим усім жити?
Дарка прикусила губу.
— Ти дуже добре знаєш, чого я на тебе гніваюся!
Ориська заговорила швидко, з каяттям:
— Знаю… знаю, чому ти до мене не говориш, чого я така самотня в класі… Так мені й треба… я заслужила собі на таке відношення… але я не хотіла нікому шкодити! Дарцю, присягаю тобі… на що хочеш… на маму, на татка… на що хочеш, що я не хотіла нікому пошкодити… я тільки хотіла відрізнитися в його очах… За це, за це одне мене можна карати. Ох, Дарцю, я не знаю, що зі мною було… він хіба був урік чи зачарував мене… він видався мені таким гарним, таким прекрасним. Мені здавалося, що я ще ніколи не бачила такої гарної людини на світі… Ти не смійся з мене… або ні… навпаки, смійся з мене, дурної. Він, як поглянув часом на мене, то я… я не знала, де моя голова і що він хотів… бо я завжди боялася, що, коли не послухаю його, то він вже ніколи не гляне на мене… Я знала, що так не слід… я бачила, що всі від мене відвернулися в класі, тоді я говорила собі… це кара, кара для мене за те, що я захопилася такою поганою людиною… Бо він поганий, я навіть не знала, що він такий поганий… Як він міг так тебе питати останнього разу, так… глумитися з нас всіх?.. А тепер, коли я зрозуміла, хто він, коли я вже бачу, що… він зовсім не такий гарний, тепер… — вона з риданням повисла на Дарчиній руці, — тепер я не знаю, що я дала б для того, щоб можна було все завернути… щоб мої товаришки до мене привернулися… щоб, — її ридання почало звертати увагу прихожих, — щоб ти, Дарцю, була до мене така, як колись…
— Орисько, перестань плакати… Орисько, люди на нас зглядаються… ще нас поліція вчепиться!
Ориська ніби заспокоїлася. Не плакала, тільки відхлипувала глибокими ковтками.
(Продовження на наступній сторінці)