— Подивіться у свій румунський зошит, — завзявся Мігалаке. Ориська бере слухняно зошит, але пальці так тремтять у неї, що вона мусить цілою долонею повертати картку за карткою. Мігалаке присідається до Ориськи (попліч з ученицею!) і сам слідкує за кожною карткою. Так найкраще, бо Ориська, напевно, не відрізняє букв. Раптом затримує Орисьчину руку, коли та хоче сягнути по нову картку. Чекайте: 2-го жовтня ц. р. професор Мігалаке пояснював формальну сторінку вірша п. з. "Міоріца" ученицям з четвертої класи. Кладе свою випещену руку на Орисьчин зошит:
— Чи й тепер не пригадуєте собі нічого, домнішора Оріховська?
Оріховська встає і раптом сідає:
— Ні.
Зате класу пронизує якийсь промінчик. Іде шепіт від лавки до лавки: "Стривайте, тільки стривайте, чи не було це тоді, перед руханкою? Ага, чи не говорив тоді Мігалаке щось про якісь народні рими? Ах! Можливо. Як же ж, дуже можливо! Тільки це було от так, мимоходом. Навіть не казав записувати своїх слів. Та що там! Половина учениць була вже в гімназійній аулі. А на черговому уроці він не згадував навіть про те. Це вже найкращий доказ, як мало ваги прикладав він до цих своїх кількох завваг про "Міоріцу". Аж раптом сьогодні, коли йшло про Оріховську… Нечуване!"
— Домнішора Оріховська, чи не будете відповідати?
Оріховська знову скоро встає і сідає:
— Я не вмію.
На це слово якраз і чигав пан учитель вже цілої пів години. Пів дорогої, передконференційної години він присвятив для того, щоб почути це слово від Оріховської.
Тепер він з тріюмфальним обличчям звертається до класи:
— Ви чули, що відповіла мені домнішора Оріховська, яка має претензії до найпершої учениці в класі? Домнішора Оріховська перед цілою класою признається до того, що вона непідготована з матеріялу. Нехай же не має до мене жалю за те, коли я на конференції зроблю згідно із своїм сумлінням. Самі ви бачили, що я хотів домнішорі Оріховській полегшити відповідь, бо я розумію, що значить — не знати іншої ноти на свідоцтві, крім "дуже добре". Та найкраща воля вчителя може розбитись об таку відповідь, як я оце одержав від домнішори Оріховської.
Він витирає чогось шовковою хустиною обличчя і нахиляється над журналом. Дарка дивиться на густі мички волосся і думає трохи що не вголос: "Тепер Наталка повинна б підійти до нього і плюнути йому в саме лице". Але ані Наталка, ані ніхто інший в її заступстві не зважуються на це.
Мігалаке підводить голову і Дарка на мить зникає з лиця класи: тепер черга на її букву, на "п".
— Домнішора Романовскі, нарисуйте нам ці три шляхи, якими йшли молдован, унґурян[43] і той, із Вранчі[44].
— Ой, чому ж він мене не питає? — присувається із своїм тривожним шепотом Дарка до Ориськи. До Ориськи, бо Оріховська відгородила себе від класних справ і товаришок рівчаком на переніссі, мов середньовічним муром.
— Бо ти маєш "посередньо", — підшіптує їй Ориська і щаслива, що Дарка заговорила до неї, присувається ближче до Дарки.
— Направду? — торкається Дарка губами Орисьчиного лівого уха.
— Псс! Так!
Тепер Дарка повірила. Тепер, коли захистила власну голову (велику правду каже народ: сорочка ближча від кожуха), вона всіма своїми нервами переймається нещастям Романовської. Цей румун хіба збожеволів сьогодні дорешти: казати визначувати шляхи, якими колись мандрували (а може й не мандрували?) три чабани-бурлаки. Так питати може тільки Мігалаке!
Романовська держить великий, новорозпочатий кусник крейди, як цукерок, і з усмішкою дивиться на вчителя: "Чи вона має таке питання брати серйозно, чи, може, це тільки жарт молодого ще професора?" її очі спокійні, усміхнені. Занадто не вірить вона в серйозність запитання, щоб боятися.
— Що я маю робити? — питається весело.
Мігалаке відповідає ділово:
— Нашкіцуйте кордони Роминії мари[45], закресліть Молдавію, зазначіть, де Румунія межує з Угорщиною, визначіть Вранчу, а потім скажете нам вірш і покажете на карті, куди мандрували трей чобань[46].
Білий, гранчастий цукерок у пальцях Романовської починає тремтіти. Востаннє посилає запитний погляд Оріховській. Ця знизує плечима: абсурд. Всі постаті у вірші леґендарні, недійсні, як же ж можна визначувати їм на карті шляхи?
Романовська глипає ще раз на Мігалаке. Він чекає. Заклав руку в кишеню, висунув одну ногу наперед і чекає. Тоді непевна рука найкращої рисівнички на цілу школу нарисовує щось, ніби дуже невдалий, розлізлий бублик.
— Що ви рисуєте, домнішора Романовська?
— Румунію.
Мігалаке закладає ще і другу руку в кишеню і поволі з очима вперед, як два роги, підходить до Романовської:
— Як ви сказали? Я не дочув добре…
— Румунію, так, як пан професор казали, — ніби дивується, ніби оправдовується Романовська.
Мігалаке майже вирвав їй крейду з рук:
— Можете не рисувати. Учениця, яка не знає, як називається держава, в якій вона живе, яка не вміє елементарно означити границі тієї держави, може йти на місце.
Але Романовська і думки не має йти на місце. Цупко стулила крейду в кулаці і не поступається. Вона підготована з матеріялу, і її повинні питати. Це її право. Мусить знати, за що має одержати це неминуче "інсуфічєнт"[47]. Га, розуміється, вона прекрасно знає, так само прекрасно, як і вчитель, за котру відповідь дістане вона те "інсуфічєнт".
Але Романовська належить до справедливих. Хоче, щоб цей акт кари чи помсти відбувся формально.
— Я підготувала урок, прошу пана професора. Прошу мене питати.
— На місце!
— Прошу мені сказати, з чого я дістала "недостатньо". Мене будуть дома питатися, я мушу знати, що я маю відповісти… — її голос починає вже втрачати свою рівновагу.
— Ага, ви конче хочете знати, за що? Бо мені так хотілося, бо мені сподобалося виказати вас на конференції з румунської. Можете це переказати своїм батькам. Можете покликатись на мене, я не відцураюсь своїх слів. Розумієте тепер?
Романовська виконує блискавично відрух, мовби збиралась кинути крейду, але за секунду кладе крейду на підставку, повертається рвучко і біжить до лавки. Очі по береги виповнені слізьми, але ці сльози настільки мужні, що не скапують.
Класа вже не чекає нових несподіванок: Оріховська і Романовська переможені. Що ж може ще бути страшне чи цікаве? Нічого. Справді нічого більше. А все ж приходить несподіванка, коли Мігалаке таким собі звичайним голосом викликує Косован:
— Домнішора Косован, задекламуйте нам "Міоріцу", бо якось сьогодні не йде нам з нею.
Косован декламує вірш рівно, безпристрасно, як зозуля з годинника.
— Дуже гарно. Прошу сідати. Тепер, домнішора Підгірська, роздайте румунські зошити.
Ориська з червоними вушками, зашаріла від щастя, яке її зустріло, безшелесно розносила зошити, як Божі дари.
Дарка розгорнула свій зошит і зразу закрила його окладинкою.
— Я маю "форте біне", а ти? — витягнула шию Ориська.
Дарка зморщила лоб. Самопевність Ориськи шмагнула її, як ремінний батіг.
— Я маю "мінус суфічєнт"[48], зате з української задачі маю "дуже добре"! А це важливіше!
— Пс! — остерегла хвилинку запізно Ориська, бо Мігалаке вже почув.
— Що ви кажете, домнішоро Поповіч?
І, не чекаючи на Дарчине оправдання чи вияснення, почав сміятися сам до себе.
— Сідайте, сідайте, домнішора Поповіч, бо шкода часу!
— Я маю "мінус суфічєнт", що тепер буде? — звірюється Оріховській Дарка з усією щирістю свого страху.
Оріховська бере її під лавкою за руку:
— Я маю велике "форте біне", але це одне й те ж.
"Але я не була питана, — заспокоює саму себе Дарка, — адже я не була усно ані разу питана… Я могла усно вміти на "дуже добре", тож навіть якби я мала задачу "недостатньо", то він не сміє мене виказати на конференції. Це було б безправство… ні, навіть тому румунові, що нікого не боїться тут, навіть йому цього не вільно робити. Татусь міг би звернутись до директора, до візитатора, до самого міністра. Я ж не була питана… ані разу питана, — захищається відчайно перед маревом "недостатньо".
— Я не була ані разу питана, — каже врешті впівголоса Оріховська і знов чує відповідь, яка нітрохи її не заспокоює:
— Я ж була питана, і що з того? На одне виходить.
Чистилище триває аж поза дзвінок. Врешті, коли ноги під лавками починають ставати щораз більше нетерпеливі, а лавки зачасто поскріплюють, Мігалаке виходить. На порозі поправляє плащ, що зсунувся йому з одного плеча і каже, що домнішори не повинні так квапитись. Багато з них має час і ще насидяться у четвертій класі, і нарік. Еге ж!
Як тільки Мігалаке зникає в коридорі, четверта зала вмовкає. Всі в німому, нерішучому очікуванні дивляться на Оріховську. Їй сталася найбільша кривда, вона послужила за найяскравіший приклад, як у цій, своїй, рідній школі потоптано постолом всяку справедливість, прогнано правду на очах всіх…
Але треба бути дитиною Буковини, щоб зрозуміти, що ця українська гімназія була інша від усіх на світі. Це був не тільки будинок із шкільним інвентарем і площею. Ті люди, що вчили, — це були не тільки вчителі з дипломами, параграфами і журналами.
(Продовження на наступній сторінці)