На другий день, як би хто підпалив на всіх чотирьох рогах гімназію вісткою про приїзд міністра. Вона оббігла наспіх всі класи, лавки, від учениці до учениці. Термосила за вуха, відчиняла очі, розбурхувала цікавість, піддмухувала самолюбство, воскрешала надію на успіхи, шуміла, гула і клекотіла по всіх закутках гімназійного будинку. Вона вивалювала гуртками учениць на коридори: тут ішли наради, зарисовувалися проєкти, виринали способи оборони.
Дарка бачила, як нерухомі очі Оріховської просвердлювали кожний гурток, а вуха, здавалося, видовжувались, щоб схопити нитки розмов поодиноких гуртків і пов'язати їх в один узол. Вона ані не підтримувала радости учениць, ані не гасила її. Ходила поміж учениці штивна, замкнута в собі, з глибшою, як звичайно, рискою на переніссі. Дарка випадково перехопила її повний порозуміння погляд з Стефою Сидір, і в ту ж мить стало їй ясно, що існує якийсь дуже близький зв'язок між оцим стриманим відношенням до справи Оріховської і цікавістю, з якою розпитувала про ці речі Стефа Сидір. Щось таємне (зрештою, як і ціла Стефа) ховалось перед Даркою між цими двома дівчатами, чого Дарка не могла ані догадатись, ані дослідити.
Дві учениці, добрі співачки, що перестали ходити на спів через якесь непорозуміння з учителем, тепер під натиском товаришок мали знов записатись до хору. Адже українська гімназія мусить виграти! Серед проєктів виринуло цікаве питання: хто буде брати соло? Відомо ж, що в одній українській пісні приходить сопранове соло.
— Ох, Попович, — примліває Гірська з VI-ої, — ти знаєш, що сказала Шнайдер вчора? Вона каже… — це неможливе, але вона так каже! — що я могла б теж те соло взяти.
Очі Гірської вже не питаються, але просять підтвердження цього здогаду.
Дарка не розуміється аж так добре на музиці. Не може передбачити всіх вимог такого репрезентативного соло і тільки спочутливим серцем відповідає:
— Але ж, напевно, будеш ти співати, хто ж би інший?
— Ох, Попович! — і більше нічого, але хіба ж цього мало? Учитель співу подає до відома, що до оркестри, складеної з найкращих музик усіх гімназій, з української піде Ілюк і Данилюк Данко…
Дарка не може не чути, як за спиною шушукаються всі незадоволені, всі зависні: чому тільки два скрипалі з цілої гімназії? Чому тільки ці два?
Але ці холодні бризки незадоволених не в силі пригасити того вогню сподівань, що спалахнув у Дарчиному серці. Вона захищається перед цією неймовірністю, прищурює очі, але "воно" за заслоною повік перед дійсним світом виростає до казки: міністр звертає увагу на особливого, русявого скрипаля. Хіба ж не будуть відбивати Данкові очі на фоні смаглих облич румунів? Смичок у білих пальцях цього скрипаля хвилює міністра. Він хоче особисто познайомитися. Говорить з ним і відразу відчуває в ньому майбутню славу. Тепер нема вже чого шукати Данкові в Чернівцях. Мусить їхати у світ. Бухарест, а потім — переїзд із столиці до столиці, бенкети…
Дарка захищається перед цими огненними мріями, вертить головою вліво, то вправо, але це нічого не помагає: добра русалка накладає їй на голову корону з самих самоцвітів. Дарка дивиться в дзеркало: та ж вона Данкова жінка! Господи, яким прекрасним можуть зробити життя бідної учениці оці добрі русалки!
IX
Добра русалка таки не в силі відвернути чорного крила, що нависло над гімназією. Події, що зарисувались були на гімназійному небі на початку самого шкільного року, тепер оживали, вставали і наступом ішли на гімназію… Конференція![35] Конференція! Конференція!
Слово це наганяло стільки страху, що його, на думку Дарки, можна було б заступити словом "татари! татари!".
Учителі, ці самі "кохані професори", що досі тільки читали (хоч це і негарно, але дійсно можна було їх порівняти до "гицлів", як засідались з арканом на невинних собачок!), щоб "вирвати" ученицю, тепер ходять з бундючно-діловими мінами, і треба їх аж прохати, щоб хотіли питати перед конференцією.
Щось неймовірне!
Коляска вже третю лекцію ходить за професором Мірчуком, як курчатко за квочкою, і безнастанно ціпкає:
— Прошу пана професора… прошу мене питати… прошу мене питати…
Професор Мірчук, буває (не за кожним разом), поверне своє залізне лице і відповість таким самим залізним голосом:
— Коляска була вже питана. Записано. Вистачить.
— Я все вмію. Маю всі слівця, — проситься Коляска і, ніби ненароком, висуває перед нього зошит з гарячими, як кров живої людини, маками.
Мірчук відвертається від порога:
— Учениця, яка не вважає за відповідне держатися шкільних приписів і першого дня науки приходить собі в суконці до школи, найкраще, якби перестала ходити до школи.
Колясці не до жартів від цих слів. Вона з розпукою обертається до класи:
— Кіндер[36], може, пригадує собі котра з вас, коли я була останнього разу питана? Що я не вміла? Я вам кажу, ну, я вам кажу, що той бельфер готов ще мені двійку всадити… Здурів старий! Кіндер, я не можу принести додому більше, як дві двійки. З історії й фізики — буде з мене… Попович, ти була вже у нього питана на конференцію? — хоче знати Міці, як стоїть справа її товаришки недолі.
Так, Дарка була вже питана. Це пригадує собі ціла класа. Дарка нагадала собі ще щось більше: таємний зошит з рожами, що помандрував до неї аж з третьої лавки і врятував її із становища, в якому тепер знаходиться Коляска.
Стефа без слова йде до таблиці й певними, спокійними штрихами рисує грізного, з бровами, як у казкового Прудивуса, професора Мірчука.
Під цим образом друком два слова, параграфи з Мірчукового кодексу:
"Записано. Вистачить".
— Додай йому ще роги! Я тебе прошу: дорисуй йому ще роги! — захлистується сміхом Кентнер.
— Нарисуй мені копію в чорновику. Я мушу його такого мати! — просить Романовська, колекціонерка фотографій кінових артистів і карикатур учителів.
— Роги! Конче ще роги! — аж тупотить ногами Кентнер.
— Achtung![37] — скрикує пів хвилини запізно Косован, бо Мірчук уже бачить себе.
— Хто це нарисував? — питається ділово.
Ті дві, що були при таблиці, як сполошені горобці, пурхнули на свої місця.
— Я витягну з того наслідки, — заявляє нарешті Мірчук. Ніхто навіть не дивується такій заяві. Само собою, що так повинно бути. Мусить навіть бути.
— Чи учениці знають, що це рівняється зневазі вчителя?
Певно, що знають, чого ж би інакше "зображували" шановну особу вчителя.
— Як авторка не признається, то я піду до директора і наслідки впадуть на цілу класу.
У класі стає моторошно. Сидір повинна б признатися, до біса! Дехто повертає голову в її сторону. Мірчук не знає жартів!
Що ти на це, Сидір? Нічого. Вона має свідків, що схоплювалася двічі, щоб признатись, але Міці Коляска моргнула, щоб не рушалась. Знаками натякнула їй, що "в разі чогось" вона всю вину візьме на себе. Як має вже мати двійку з латини, то бодай нехай знає за що!
— В такому разі, нехай директор подивиться на таблицю (якось тяжко йому вимовити "на мене") і сам вирішить, до яких вибриків допускаються в класі типи, що давно повинні знаходитися поза скобками шкільного життя!
Натяк виразний, як білий день. Коляска зухвало висуває голову вперед і дивиться просто на Мірчука своїми скісними, визовними очима: "Прошу, дальше, я слухаю! Прошу!"
Але професор не має що більше говорити. Встає і з розгоном виходить з класи, не зачинивши навіть дверей за собою.
Тоді схоплюється Стефа і кількома помахами губки стирає з таблиці карикатуру.
— Ах! — зойкнула Романовська, — ти, певно, не вдаш уже мені такого в зошиті!
— Тепер нехай приходить директор! — набирає відваги аж тепер мала Кентнер, — Що побачить?
— Чекай, здається вже йдуть.
Тоді миттю Коляска перескакує через лавку і похапними, недоладними рухами на свіжій ще від вогких язиків губки таблиці накреслила осла з вухами, такими довгими, як ноги. На хвіст уже не стало часу, бо в коридорі було чути голоси Мірчука та директора.
— Рятуй нас, Мати Божа, — заголосила Ориська і закрила лице долонями.
Перший до класи ввійшов директор (Мірчук — схвильований, злий — став собі поодалік). Елегантний, як закордонний дипломат, він із суворими бровами приступив зразу до речі. Був уже поінформований про суть провини, не мав сумнівів щодо того, хто з учениць допустився цього каригідного вчинку. Директор дивився непримирно просто на класу. На таблицю не глипнув ані разу. Видно було, що в нього не має двох думок щодо того, що Коляска встигла вже стерти сліди свого злочину. Зрозуміло, що він довірятиме словам пана вчителя, навіть якби тепер на таблиці не було ні одної риски.
— Хто дозволив собі цей жарт на особу пана професора? Коляска, може, ви скажете нам?
У класі стало тихо, що можна було не мак, а полову сіяти.
— Я питаюся вас, Коляска, хто дозволив собі цей грубий, каригідний жарт?
Він зробив рукою рух у сторону таблиці, і класа завмерла.
— Це ж нечувана нахабність — брати собі за предмет своїх пустот особу пана професора! Я вас навчу!
(Продовження на наступній сторінці)