Я щосили намагався вирватися і втекти, викручуючи свою руку з цупкої долоні жінки. Аж тут на безіменному пальці рудоволосої синім полум’ям зблиснув перстень — то була майстерно вирізьблена сапфірова жаба, рубінові очі якої палали хижим червоним сяйвом.
Розділ 6
У мене несподівано з’являється і тут таки зникає дідусь
— Ну і чого ж ви, жіночко, дитину ображаєте? — несподівано почувся хрипкий старечий голос.
— Відчепіться, це не ваша справа! — верескнула жінка й грізно глянула на сивого дідка в купальному халаті, що спирався на паличку й хитро мружився з-під старомодного капелюха-панамки.
— Та ні, дорогесенька, це якраз моя справа! — наполягав дідусь і вхопив мене за другу руку. — Бо це, шановненька, мій онучок, ке-кхе… Климко, кхе-кхе, — дідусь закашлявся, руда незнайомка гидливо скривилася і відвернулася від старого, а той раптом невловимим рухом торкнувся перенісся лютої жінки, і вона завмерла з роззявленим ротом.
— Біжімо! — шепнув дідусь і рвонув з місця з такою швидкістю, що я ледве встигав за ним.
"Нічого собі дідок — чеше, як чемпіон світу з марафону…" — подумав я, дивуючись, звідки цей пенсіонер знає моє ім’я, а головне — намагаючись зрозуміти, навіщо йому було видирати мене з цупких пазурів рудої незнайомки.
— Ти сказився, Музиканте? — почув я знайомий голос, коли ми, захекані, зупинилися за брамою готелю "Мушля". І одразу впізнав свого товариша по шалених пригодах Жука. — Отак засвітитися на пляжі, де всі всіх знають, та ще й одразу наскочити на таємних агентів синьомордів!
— А як ти дізнався, що я тут?
— Подякуй роботові-інформатору з часольоту. Щойно ти пішов шукати нас біля "Мушлі", як він зв’язався зі мною і з Зайцем і попередив, щоб ми про тебе потурбувалися.
— А хто ж тоді отримає приз? Адже ви перемогли! Я просто очам своїм не повірив, коли побачив, як ви одночасно стрибнули у воду, а тоді побили всі рекорди із затримки дихання. Та ще й притягли з дна моря однаковісінькі величезні мушлі! У вас що — зябра замість легень? Я тут мало не збожеволів, поки ви виринули!
— Ну, взагалі, ніякого рекорду не було. Це ми із Зайцем заздалегідь все підготували — сховали у кораловому гроті мушлі й акваланги, щоб ковтнути повітря. Ми будь-що мали отримати приз. Таємному Товариству Боягузів дуже потрібні гроші.
— То, виходить, ця тітка із жаб’ячим перснем мала рацію — ваше довготривале пірнання і чудові мушлі — шахрайство?!
— Знайшов чим перейматися! По-перше, перед виступом ми перехрещували безіменний та середній пальці на правій руці. Ти ж знаєш, що тоді брехня вважається несправжньою. А по-друге, ти не уявляєш, які на цьому курорті бандюки зібралися! Думаєш, отой пузатий у синій бейсболці й руда із перснем випадково сюди прибули? Ми за ними давно стежимо. Але годі базікати, час переходити до дій.
— Так, бабуся… тобто пані Соломія чекає на нас у таємному штабі, — ніяково промовив я, бо зрозумів, що без допомоги Жука навряд чи позбувся б рудої помічниці синьомордів.
Жук швидко скинув своє маскувальне вбрання — довгого, мало не до п’ят купального халата, гумові пляжні капці, дурнувату панамку, потім рвучким рухом відклеїв сиву борідку й кошлаті брови. Хлопець натиснув на маленьку заглибину в кам’яній брилі, біля якої ми спинилися після шаленої гонитви. Вона повільно роз’їхалася на дві половинки, і я побачив глибокий сховок, куди Жук укинув свій камуфляж.
— Бачиш, ми часу не марнували, — гордо сказав мій товариш, але тут-таки схаменувся й додав: — Та все це дрібниці, дитяча гра в шпигунів. Головне зараз — не допустити, щоб синьоморди розсекретили наш головний об’єкт.
Промовивши останні слова, Жук, суворо глянув на мене, ніби я хотів вивідати в нього якусь страшну таємницю, і похмуро замовк.
"Невже бабуся Соля має від мене секрети? — ображено подумав я. — І чому Жук знає про якийсь головний об’єкт, а я навіть ніколи не чув про нього?"
Мені було дуже прикро, але після історії на понтоні я відчув, що мені явно бракує досвіду і я будь-якої хвилини можу вскочити у якусь чергову халепу.
— Зараз Заєць отримає премію за перемогу в змаганні з фрідайвінґу і приєднається до нас. Добре, що робот-інформатор вчасно нас попередив, і ми встигли тебе підстрахували.
Жук мимоволі перейшов на цирковий жаргон, і я відчув, що бабуся недаремно послала мене саме до хлопців, які досконало володіли мистецтвом жонглювання та акробатики, а ще знали купу всіляких фокусів, за допомогою яких могли заморочити голову не лише земним лиходіям, а й хижим прибульцям із космосу.
Розділ 7
Піщана схованка перетворюється на пастку
Коли ми дійшли до гроту, де я заховав "Запорожець", на нас уже чекав Заєць і, як завжди, усміхався, показуючи свої кумедні довгі, мов у куцохвостого, передні зуби. Між іншим, саме через цю особливу прикмету хлопець і отримав своє прізвисько. Так само, як наш чорнявий товариш із темними, мов вуглини, очима, який і справді нагадував симпатичного, заклопотаного своїми справами жука.
Мушу сказати, що своє прізвисько — Музикант, за яким мене знали усі члени ТТБ, я отримав також не випадково. Просто, коли я вперше потрапив до Таємного Товариства Боягузів, у мене з собою була скрипка. І якщо спершу я соромився свого непоказного старенького інструмента, то згодом скрипка не раз допомагала мені виплутатися з небезпечних ситуацій.
— Агов, Музиканте, прокинься! — почув я голос Жука, який, як завжди, почав командувати.
— Я не сплю, просто згадав про скрипку…
— До речі, ти її часом не захопив? — по-діловому поцікавився Заєць, який завжди вигадував якісь веселі розіграші, особливо, якщо це стосувалося небезпечних завдань, що ми отримували від ТТБ.
— Зараз, коли ми виявили в готелі "Мушля" ціле кубло агентів синьомордів, саме час згадати наші показові виступи, — додав наш винахідливий товариш і зазирнув до "Запорожця", ніби сподівався побачити там не лише мою скрипку, а ще й купу циркового реквізиту.
— Та ти що! — обурився я. — Синьоморд звалився мені мало не на голову. Добре, що я його знешкодив… — промовивши останні слова, я відчув, що зашарівся. Кахикнув і додав: — Точніше, його знешкодив не я, а… муха. Ви ж знаєте, як на блакитних жаб діють наші комахи!
— Ну, годі базікати! — наказав Жук. — Час вирушати!
Ми вже зібралися зручно розташуватися в нашому непоказному "Запорожці", але тут трапилося дрібне непорозуміння, яке призвело до непередбачених ускладнень.
Заєць сів на заднє сидіння, а Жук упевнено зайняв місце водія. Я ж спокійно стояв біля машини, чекаючи, що буде далі. Справа в тому, що наш самовпевнений товариш забув, що пульт управління часольоту реагує саме на мене — сканує відбитки моїх пальців і лише тоді починає працювати. Ми із Зайцем перезирнулися, крадькома підморгнули одне одному — в Таємному Товаристві Боягузів усі добре знали, що відчайдушний і кмітливий Жук має один недолік — він дуже любить давати розпорядження й керувати найскладнішими операціями.
— Не розумію, чому пані Соломія запрограмувала управління часольоту на твій дотик, — невдоволено пробурмотів собі під ніс Жук. — Ну, не барися, швидше сідай за кермо!
Та щойно ми з ним почали мінятися місцями, як пісок під нашими ногами ледь помітно затремтів, і не встигли ми схаменутись, як ціла піщана лавина підхопила нас і наш маленький автомобільчик, і ми полетіли у бездонне темне провалля.
— Хлопці, тримайтеся! — звідкись ізгори почувся голос Зайця.
Останнє, що я побачив перед тим, як піщана лавина остаточно поглинула нас, це те, як Заєць високо підлетів угору над вирвою, що утворилася на місці затишного гроту, де я сховав наш часоліт. Я зрозумів, що наш спритний товариш усе ж встиг увімкнути катапульту, якою були обладнані сидіння в часольоті, й вилетів із піщаної пастки. Над ним розкрився парашут, і Заєць, підхоплений попутним вітром, полетів у бік моря.
Розділ 8
ПУПС стає у пригоді
Коли я отямився, то відчув, що на зубах у мене скрипить пісок і в горлі пересохло так, що я не міг вимовити ні слова. А мені дуже треба було подати голос, щоб дізнатися, чи є десь поруч Жук. Раптом серед цілковитої темряви почулися звуки, які віддалено нагадували голос мого самовпевненого товариша:
— Музиканте, ти мене чуєш? Як ти думаєш, куди це ми провалилися? — прохрипів Жук.
Я проковтнув сухий гарячий клубок у горлі й так само ледь чутно відповів:
— Здається, з нас вирішили виготовити свіженькі мумії. Ти ж знаєш, який тепер попит на єгипетські сувеніри.
Чому саме в цю хвилину мене потягло на жарти, не знаю, але впадати у відчай я не збирався, а найкращі ліки від переляку (в цьому я не раз переконувався) — сміх!
— Я серйозно, — вже не так розгублено озвався Жук. — Якщо це пастка, яку розставили синьоморди, то нам гаплик. А якщо якась старовинна підземна печера, то в нас ще є шанс урятуватися…
— Зажди хвильку, я спробую знайти нашу машину часу. — Я почав розгрібати навколо себе пісок, що сягав мені аж до пояса, і врешті відчув під пальцями металеву поверхню нашого вірного "Запорожця". Від радості в мене скажено закалатало серце.
— Чого ти замовк? — відчувалося, що Жук ось-ось запанікує. Досі я ще ніколи не бачив свого товариша таким наляканим.
І раптом я зрозумів, що вся самовпевненість і хвалькуватість Жука — це лише маска, бажання приховати свій переляк. Ми ніби помінялися з ним місцями. Тепер командувати й вирішувати за нас обох мав я, бо з власного досвіду добре знав, як важко подолати цей липкий і невідчепний страх, коли твоє єдине бажання — тікати від небезпеки світ за очі!
— ПУПС! Він нам допоможе! — раптом вигукнув я.
— Ти що, сказився?! — визвірився на мене Жук. — Який ще пупс і звідки дитяча іграшка може з’явитися у цьому піщаному проваллі та ще й допомогти нам?
(Продовження на наступній сторінці)