Перегодом знов нас на весілля прохали. Може, й не пустив би батько, дак родичі. Ідемо туди усі вкупі, та аж нас улиця широка тисне... Приходимо. Зирк-зирк по хаті, по кімнаті, по усіх кутках і закутках — бігма Чайченка.
— Ще рано, ще він прийде! — каже Катря. Ждемо та дожидаємо — нема. Вже пізно уступила стара Чайчиха. Катря тільки її зуспіла, ураз опинилась біля своєї мами: знає, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила — сіла вона собі оддалік. Наша мати сама до неї добралась — сіла. Сидять мовчки. І Чайчиха і наша мати неспокійні, бачу. От мов і хочуть спитатись, та не зважуться; хочуть говорити, та не зміркуються. А Катря так і кипить у піджоді тому. Знає те наша матуся, —дивиться на Чайчиху любенько-жалібненько, а Чайчиха на свій пояс доглядається та й каже:
— Які то теперки пояси тчуть, моя голубко!..
— Чому він не прийшов? Чому? — вимовила Катря сама, матері не дожидаючи — своєї, — чужої не соромлячись,
— Катре! — дорікнула мати. — Ох! моя дитино!
А Катря й не чує:
— Чому не прийшов? Чому його нема?
— Не знаю, не знаю, моя красо! Він казав мені — буде... : а нема!.. Мабуть, притичина яка... я його поспитаю... я тобі скажу...
Такеньки стара Чайчиха словами мішається, і зупиняється, і перехоплюється — що 'тсе таке?
Далі вже каже, що Яків дожидав якогось чоловіка до себе, — якісь воли на спродаж находяться... того він і не прийшов, мабуть.
Невзабарі вона похватилась додому і пішла.
Ми ще було по весіллях, а Чайченка — як пійма поняла — нема, ніде не буває. Мати його ходить, і — то вона скаже, що він нездужає, то скаже — дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоряє:
— Не печалься, дитино, не почалися! Перейде лиха година, і горе перебудеться, то й поберетесь!
Мати теж Катрю свою жалує:
— Лучче, доню, як він не попадається батькові на очі — батько не гнівиться, — а там, може, господь дасть, старий мій і погодиться.
— Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, — благала Катря, — нехай він хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!
— Зажди, зажди, не можна! — одмагалася Чайчиха.
— Зажди, зажди, не можна, — просить мати. Катря хоч смутує, хоч плаче, а слуха — сподівається добра іще...
Одного дня увійшов старий у хату веселий:
—Чи не буде снігу, — каже, — там такі білі хмари драглють.
Стара, дивлячись на його,насмілилась:
— А що, мій голубе, — вимовляє любенько, — що ти бачив? Що чув?
— А що я чув? Нашу Катрю сватають.
Тим словом сполохнув нас усіх: хто сидів — схопився; хто стояв — у куточок горнувсь...
— А хто ж сватає? Кого нам господь носила? — питає мати, ледве голос зводячи. Катря біло збіліла.
— А старий Шелях за свого сина Дмитра сватає. Се жених! Се не лічозір, не пройдисвіт який-небудь, се хазяїн добрий, що з срібного кубка своїх гостей почастує.
— Що з тих кубків, як повні сліз! — мовить мати.
— Гм! — Більше не сказав нічого, тільки придивився на неї пильно. Вона сльози свої нишком втирала — ховала.
— Я собі б кращого зятя сам не шукав, — знов батько озвався; насунув шапку та й з хати вийшов.
Мати усі думки приплакали: "Що його робити і що його чинити!"
Катря аж білі руки ламле...
Як на ту ж пеню — і стара Чайчиха не завідає нас, і Пилипиха сердиться: нікому поради дати, нікому розважити... А того любого як запав слід, то й запав...
Мати почали були Катрю умовляти:
— Покорись батькові, доню, покорись, дитя моє!
— І ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж моє!.. — побивається Катря...
— Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у світі, його не втечеш, — кожне одбува... Що ж як ти батькової ласки одпадеш, а той, може, одцурається...
— Він одцурається? Може, і я його занедбаю! — Та й засміялася... Хотіла я їй тоді сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що він цурається, та жалко мені її стало... І мати за се більш нічого не змовила, — зітхнула важенько та й стала знов її прохати: "Корись, доню, батькові!" — "Нехай же я лучче вмру!" Як мати не плакали перед нею: "Або я вмру, або за ним буду!"
Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем своїм, то за сваркою тією межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.
— Ходім, — кажу Катрі, — ходім до Марусі, що нам, що старі посварились — ми того не знаємо; ми собі з нею утрійзі порадимось.
Маруся сидить — шиє; удови не було дома.
— Марусю! Марусю! — говорить Катря, — прийшла я до тебе свою тугу розділити, та знаю, що й ти мене осудиш, як моє слово почуєш!
— Сядь, Катре, та розкажи, — каже Маруся.
— Батько мене за його не дає, — знаєш? За нелюба мене вже тепер прибирає. А я, Марусенько, хоч і батька й матір то я для його покинула б — не пожаліла... Що мені тсе? Нехай скаже — я за їм на край світу піду! Піду та й не оглянусь разу! Мені нічого не треба: нехай іншим розкоші, іншим нехай достатки, — мені нехай життя із ним вкупі!
Не зводячи очей, промовила Маруся:
— Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!
— Марусю! — покликну. — Се ти? Тая покірлива?..
— Голубко моя! Сестрице! — обіймає її Катря ридаючи. — Ти мене не судиш?
— За що? — стиха питає Маруся. — А ти ж його любиш?
— Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усі нападаються! Хочуть, щоб я його покинула! Марусе! Якби ти любила?
— Я б не покинула.
Я все чую, та віри не йму.
— Марусе? Чи се ти говориш? — кажу. — А мати твоя якби почула?
— А що ж? Якби я любила, то вже мені нічого не страшно і нікого б я не боялася — тільки того, кого любила...
— Ти моє серце розвеселила, Марусечко! — дякує Катря. — Дуже вже мені було важко... хоч мене ніхто не переумить, та слова тії мене ображали... Спасибі тобі, Марусенько, галонько!
Маруся їй осміхнулася.
— Ні за віщо дякувати, — згомоніла: — я правду свою тобі кажу.
VIII
У першу ж таки неділю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, — а батько говорить:
— Я собі кращого зятя не жадаю, панове ласкаві! Та треба дитини запитати.
Викликали Катрю.
— Катренько! — кажу їй тихо, — роздумайся добре! — Вона мов і не чує. Уступила до хати біла, а сміла, необорная — хоч тут вмирати.
Питає в неї батько: чи піде за Дмитра Шеляха? Та пита він якся ласкаво і грізно...
— Я парубку ганьби не даю і піти не піду! — одказала, Катря чисто, як виспівала.
Поклонилися свати, — тихо та гордо геть вийшли з хати... Ми не ворухнемось; Катря стоїть... Батько не промовив слова, вийшов і собі з хати...
Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увійде — не оглянеться; хто озветься — не слухає.
А Чайченка того нема та й нема!.. І матері його не видно... Вже Катря сама до їх бігти заривалася — дак мати впиняла.
— Коли вже ти мене не послухаєш, доню, то бог із тобою: роби тоді, як ти сама знаєш, а я вже батька не проситиму.
— Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте... Тільки пустіть до ного!..
— Ні, не пущу, доню! Я тобі на порозі стану, не попущу йти!.. Не годиться!
— Я втечу од вас! — озивається Катря. — Я або втоплюся, абощо! Я так жити не здолію!..
— А він же як? — інколи спита її Маруся, слухаючи того нарікання. — А як ти його зажуриш?.. Те своє горе ти не пести так; яково йому тепереньки — ти не помисляєш... Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаєш.
— Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тільки б сказав, що мені робити! Нехай він мене в огонь пошле — я піду... Чому ж бо він не йде і досі! Хіба він мене покине?
— Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди... Та, може, маєш що йому переказати, зараз негайно... Перекажи через мене: я хоч і сходжу до їх.
— Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?
— Піду. Говори, — що сказати?
— Ти скажи — що я пропадаю, що живая гину!
— І нащо отаке йому говорити? Лучче нехай він почує, що ти його вірно любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати...
— Нехай би він знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе він кидав, щоб ішов мене одвідати... батько не знатиме... а хоч дознається, гірш, мабуть, вже не буде...
— Нащо таке казати, Катре? — знов їй Маруся. — Хіба ж йому й так не важко?
— Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся...
Того ж таки дня Маруся каже:
— Піду я, мамо, у Любчики!
Пилипиха дуже подивувала, да не боронила... Вже як Маруся виходила, убравшись, — вона запитала:
— Чого се ти у Любчики?
— Піду, мамо, прогуляюся.
(Продовження на наступній сторінці)