Я тоді попрощалась з ними. Вона зітхнула, провела мене трохи і каже: "Шкода мені тебе, дівчино!.." — що я аж слізьми вмилася... Одійшла трохи, стала, — та нехай хоч на їх хату подивлюся, коли він і виходить із воріт, і йде... Я хочу далі — не можу... Діждалась, що він близько до мене зблизився... Зблизився: "Чи правда сьому?" — поспитав... Дівчатонька, голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому призналася, що я його кохаю одного у світі... Довго говорити не можна було: усе знакомі люди доходжали улицею; тоді я йому сказала — нехай прийде до мене ввечері, він сказав — прийде..."
Скоро наші старі поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сіла, щоб сон не хилив, та мені не спалося: лихо та й годі дожидатись було! Нема, та й нема, та й нема!
"Як се вона гаїться, — думалося мені. — Що їй добре, то й забула про мене, яково тут мені дожидати, боячись... Такі-то люди на сьому світі!"
А там і те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при батькові-матері зросла, живу у чужій сім'ї з ласки; що не пожалує ніхто мене щиро, не любить ніхто душею усію... І за що я перше дякувала, з того самого тоді сліз гірких уточила; за що було, хвалити бога, вік байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба стало...
Горюючи-плачучи, ізвела голову, погляну — як-то округи мене сумно усе, а у вікно вже світання синіє...
Очутилася я якось одразу, та й самій мені чудно стало; чого се я такеньки і чим зажурилась? Хіба ж я не знала Катрі, що вона до світу забарить? Та й яка б то дівчина з кохання поспіхом дбала? І чи я ж сьогодні всиротіла? Чи се тепер тільки зубожіла?
Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрі назустріч — за ворота. За ворітьми я ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибігла весела.
— А що, надивилася? наговорилась?
— Все я йому сказала, все... як же я його кохаю, Химо! Господи великий! Як я його кохаю!
— А він же що говорив?
— Питав, чи дуже я його люблю... Він прийде завтра... Я його завтра дожидатиму...
З того часу стали вже вони щовечора зіходитись. Прилучилося мені, проводивши Катрю, того Чайченка зустрічати. У неділю або в свято яке ідемо удвійзі з Катрею, немов погуляти ранком тихим, то й вгледжу, було, я Чайченка, — усе він наче смутний... та й спитала якось Катрі:
— А ви із ним ніколи не сваритесь?
А вона мені:
— Що'тсе тобі бог дав, Химо! Отеє б із ним сваритись!
— Та чого ж вій наче невеселий ходить? — кажу.
— Такий завсіди, — заговорила, сама тут миттю впечалившись. — "Ти смутний? — питала я його. — Чого ж ти смутний?" А він мені: "На світі більш смутку, ніж радості!" — "Що говориш, серце, та я як знаю, що ти мене любиш, я забула, який то смуток на світі живе!" — "Се, — каже, — се такеньки бог дає тільки дівчатам та пташкам співочим..." Такий він, такий, Химо! І говорить, і жалує смутно; а потому ще мені любіший, ще миліший...
Постерегла мати, що діється щось, поспитала. Катря призналась матусі. А мати головою журливо похитала:
— Отсе і твоя пора прийшла, доню! Гляди ж, се на весь вік, Катре! Гляди, кого обираєш, та й нехай тебе мати божа і благословить, і допоможе!
Батько не питав нічого; чи він здогадувавсь, чи ні — того не знали ми. Правда, що двічі, а може, й більш він якось пильненько на нас споглядав. Ми, було, собі говоримо, що як се буде — Катрине весілля, та яке життя їй красне, гадаємо, а батько уступить до хати, — ми й пополошимось усі: одна схопиться, друга шукає чогось за запічком, третя голку загубить, — батько сяде у стола, дивиться бистрим оком та й каже: "А в якому кутку пожар в нашій хаті?"
Ми й скаменіємо перед ним... Він почне про господарство що говорити матері, яке діло загадувати, ми візьмемось робити щиро як, боже єдиний!
Чого б то й опасувагься були? Ми думали, що він прийме Чайченкове залицяння ласкаво, бо Чайченко і багатий, і молодий, і дочці любий, і люди Чайченка не цуралися — чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його часом. А мати вже для своєї дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже стрінуться з Чайчихою, посядуть рядочком і потиху розмовляють собі любенько, а прощаються, то обіймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у неділю, а в середу вже мати до Чайчихи йде. Чайчиха знов і собі не забариться нас одвідати; та й пішлося так, що аби яке свято, то або Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи...
Катря нам з Марусею призналася, що буде її сватати Яків восени. Мати вдалися до Пилипихи за порадою; розказали їй усе, що дочка вподобала парубка, що то хороші люди — за ними нажиться!
— Дай боже щастя! — говорить Пилипиха.
— Ох, голубко моя! Я ще не знаю, як чоловік згодиться... Та чого б йому не згодиться? Сей хіба не гарний? Сей хіба не добрий парубок? І заможний...
— А ти мати чи ні своїй дочці? Як почне він примхати, то ти й рученьки попустиш — нехай мойму дитяті доля гине.
Вже як тільки вчула удова, що батька бояться, вона жваво вхопилась за сватання: "Що з того буде, що ви головами розкивалися? Добре діло — доводьте ж йому краю!"
Та й одпочити не дає часу; підмовляє та підговорює: "хутчій, хутчій!" Було, моя годинонько, аж за рукава трясе, щоб хутчій...
Почала мати заходити коло старого та свого слова домовляти; почала усе про Чайчиху провадить та йому нагадувати, та хвалити, а разом вже й сина молодого:
— Що то за парубок хороший, роботящий, удатний, — се матері втіха від бога, а не син!
— Вже того не знаю, який він до діла, — каже батько, — а щодо танців, то вдавсь: дівчатами, як мухами, увиває.
— А що ж, мій голубе? Як веселого норову, то весело із ним і жити буде, кому судить господь. Сам не сумуватиме і подружжячку смуткувати не дасть.
— Не жодну й тугу танцюра розтанцює! — на те їй одмовив.
Удруге знов примощується мати Чайченка добрить: "а моторний, а розумний, а славний". Пильно батько їи у вічі поглянув.
— А що се хвалиш, — змовив, — неначе б зятя?
— Як воля божа та твоя вгода, мій голубе! — одкаже йому тихо та умовно так уже!..
Ми з Катрею сидимо — не д'хнемо...
Старий подививсь на жінку, подививсь на дочку.
— Не шукай дочці пари, стара, — промовив, — вже я їй сам пару знайшов; осені заждіть.
Стара зирк на дочку, — дочка обмертвіла либонь; сплеснула мати руками та на його:
— Мій ти голубе милий! За кого ж ти її 'ддати хочеш?
— Се вже мені знати. Та й вийшов з хати.
— Годі, доню! Годі, дитино моя! — вона до Катрі. — Не печаль свого серденька, Катре моя мила, годі! Я для тебе на все зважуся; я поклонюся ще твоєму батькові; я його буду за тебе прохати...
— Ідіть, мамо, йдіть-бо — просіть зараз! Ідіть, мамо, йдіть!
— Не можна так, доню! Так гірше буде: зажди трохи...
— Мамо, мамо! Яково мені зажидати!
Ми її вговоряти стали... Та коли ж умовив хто молоду тугу нетерплячу словом розсудливим?
Слухаючи, Катря поливалася слізьми та все своє, знай, правила: "йдіть, ідіть зараз!"
— Катре, — говорю, — буде гірш з тим поспіхом: ми кинемось до батька — благати, а як він прийме тепереньки? Що ж як він згукне нам оте своє "годі!" та й нагадувать іще не звелить?
— Горе моє! Горе моє! Добре! Я ждатиму... Як же мені важко! Чи се смерть моя приходить!.. Треба ще дожидати! Коли ж се буде? Коли? Скажіть, мамо!
— А от зараз, по обіді, ви з Химою вийдіть з хати, — я тоді йому скажу... Я тоді скажу і поблагаю... Для своєї дитини й голову під сокиру покладають, а то б мені ще не попіклуватися тобою...
— Я ждатиму, — промовила Катря: — я терпітиму. А ждала вона так, як от пташки сидять у клітці, — що вже нікуди летіти, то б'ються, де зачинені.
VI
Обідаючи, батько наче не добачав, як мати блідла, як Катря плакала, — сидів такий, не гадки, як і вчора.
Після обід ми з Катрею зараз зійшли з хати, стали по вкупі під дверима.
Довгенько у хаті тихо було...
— Голубе мій! — заговорила мати: — нашу Катрю хочуть сватати...
— А що ж! Нехай сватають, хто хоче, — з того догани нема!
— Се молодий Чайченко хоче сватати... Яка твоя вгода?
— Я за Чайченка не 'ддам.
Я вже живосилом одволікла Катрю од дверей хатніх:
"Катре! Катре! Усе пропаде!.."
Затрусилася вона і стала нерухомо на прислух знову.
— Дитина дуже парубка вподобала, — просить мати: — нехай же вона в нас щаслива буде!
— Не на те я дочку викохав, — гримнув батько, — щоб я її первому пройдисвіту мав оддати, який там їй в око впаде!
— Чим вони не люди? І добрі, й заможні; усі їх на повазі мають.
— За що поважають? Хіба за те, що зайшла вона невідомо чого та й осіла у селі чужому.
— Знали б люди... чулись би непокори на їх, а то усі шанують... Ти сам перве з ними заходив...
— Я по усіх шляхах битих блукаюся і багато людей набредеш усяких, що на ворота б свої не пускав їх ніколи...
— Велику ласку мені зроби, послухай!
— Годі!..
(Продовження на наступній сторінці)