Все принишкло, слухаючи, захоплене незрозумілою силою; про несміливу дівчину зі спущеною до землі головою та тремтячою ручкою геть позабували. Усіх чарував бандурист.
У прозорому тихому повітрі, у ясно-блискучій імлі рожевого вечора гуло, тремтіло та розковувалося:
Ой ти ремезо, ой ти ремезонько,
Да не мости гнізда да понад Десною!
Бо вода в Десні щодня прибуває,
Вона твоїх діток да позатопляє!
Якийсь молодий офіцер, гарний, мов картина, та самозадоволений, бравий, з військовими манірами й військовим виразом на обличчі, вийшов із намету.
Він вийшов, знати, з нудьги, не маючи роботи, але, почувши спів бандуриста, спинився, далі перестав пускати дим колісцями; далі забув про люльку, втеряв військовий вираз в обличчі та в усій постаті.
Щось давним-давно заглушене, щось давним-давно забуте пригадалося йому.
Іншої хвилини чудно преображаєшся ти, образе людський!
На обличчі офіцера, яке кілька хвилин перед тим виявляло, сказати б, одну військову параду, тепер заграло щось зовсім інше.
Навіть риси стали неначе інші. На рівному, спадистому чолі зібралися, може, зроду тут небувалі зморшки, губи, що пишалися як найкращою окрасою, самозадоволеною та трохи нахабною усмішкою, стулилися, очі, які мали звичай дивитися лише по-військовому, дивно пом'якшали.
Грізний, зловісний спів бандуриста перейшов у інший, повний такої безнадійної, безсилої туги, що один поранений солдат промовив:
— Ой, жили з мене тягнуть!
Зажурилась Україна,
Що нігде прожити,
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти.
Що малії витоптала,
Старії побила,
Молодую челядоньку
У полон забрала!
Слухаючи цей нехитрий переказ подій, офіцер ніби питав себе самого про дещо таке, про що раніше не було й гадки спитати.
Можна було напевне сказати, що в цю хвилю він не гукнув би з такою, як перше, відвагою:
— Плі!
Якийсь вусатий солдат, що нагадував своїм кольором та рубцями посіченого тіла стару поламану мідну статую грубої роботи, що могла уособлювати собою уяву брутальної лютої жорстокості, спочатку понуро, але нерухомо слухав співи, потім одійшов далі, потім зник за наметом, ліг на траві, укрився шинелею, і по його загартованому обличчю потекли рясні гарячі сльози — сльози, які не зрадили себе ні риданням, ні зітханням, зовсім тихі, тихіші від весняного доброчинного дощу в степу.
Раптом спів урвався, бандура загула шпаркіше, шпаркіше та шпаркіше, й у військовому таборі залунали танцюристі звуки:
Ой продала дівчинонька юпку,
Та купила козакові люльку,
Люльку за юпку купила —
Вона ж його вірно любила!
Та продала дівчинонька душу,
Та купила тютюну папушу,
Папушу за душу купила —
Вона ж його вірно любила!
Розбігся скрізь та всюди регіт; дехто почав підспівувати, хитати в такт головою.
— Оце так бандурист! — чути було голоси,— оце так бандура!
Чимало жартівливих пісень іще співав бандурист на потіху воякам, і не без жалю вони розпрощалися з ним, не без утіхи прийняли обіцянку вернутися до них знову і знову їх потішити.
— Куди йдеш? — казав дехто. — Ніч надворі, а дороги, знаєш, непевні...
— Старцеві розбій не страшний,— відказав безпечний бандурист, відходячи, і скоро зник із своєю поводатаркою в імлі літнього вечора.
XV
Уже зорі засвітилися на небі, а січовик із Марусею все йшли тихим, безкраїм, сонним степом.
Все навкруги мовчало, і самі вони не промовили й слова.
Та й нащо говорити, коли рука з рукою йдеш на добре діло?
Добре було так іти рука з рукою сонним степом, серед нічної тиші, чуючи лише, як б'ється твоє переповнене серце!
Вони не знали, чи довго йшли, і ми не будемо лічити того — години ці були гарні, то й годі було знати їх — самі пролинули, мов пташина.
Перед ними миготливими крапками заблимали в імлі вогні, а скоро таки в імлі вирисувалися й темні обриси мурів та будинків.
Хмуро й понуро виглядало це місто, що чорніло в нічній тьмі та блискотіло дрібними вогняними цятками. Звичайного хапливого міського гамору не було чути, звичайної верткої міської метушні не було помітно; зовсім інше життя тут проявлялося; не ті були відгуки кроків, не той відгомін голосів. Як у природі знати, коли надходить буря, так у цьому місці все дихало готовністю до бою та одсічі; чим це особливо визначалося — не можна означити точно, але виявлялося на всьому: і на вбогих низеньких хатах серед садочків, і на високій дзвіниці, і на старезних міських мурах, і на недавно підсипаних валах. Усе тут, здавалось, готове було до рішучої відсічі, хоча солов'ї по-весняному лящали та щебетали по садках і жіночі постаті спокійно переходили вулицями.
Ніхто не окликнув їх, коли вони наблизилися до міської брами, і вони вступили в місто без перешкоди й завади; але кожна пара очей, здавалося, помітила їх і стежила за ними пильно та гостро.
— Ей, братику! — сказав січовик, звертаючись до молодого козака, який чогось дожидав, спершись на тин коло хати з освітленим віконечком. — Ей, братику, будь ласка, покажи старому бандуристові, як доступити до пана гетьмана!
Молодий козак, піднявши трохи вгору шапку і вказавши в уличну тьму, засіяну, немов іскрами, відблисками од віконець, промовив:
— Як минете цю вулицю, управо буде гетьманська хата.
Вони, подякувавши козакові, проминули показану вулицю і вгадали, котра то була справа гетьманська хата з того, що вона була ясніше освітлена, та з того, що дві дівчини, йшовши повз неї, придержали ходу, зазирнули у віконце і сказали: "Пан гетьман, мабуть, не спить".
У цьому віконці ясно вирисовувалсь голова вусатого козака, ніби виточена з чорного каменя, схилена на руку у глибокій думі.
Прислухавшись, можна було чути чоловічі кроки по світлиці, кроки то повільні, то швидкі, навдивовижу виразні кроки.
Січовик постукав.
Вусатий козак перестав думати, устав і відчинив двері.
Кроки у світлиці одразу замовкли, й настала тиша.
— Панові гетьманові приятелі уклін засилають,— промовив січовик, вступаючи до хати рука об руку з Марусею.
То була звичайна світлиця, до другої двері були зачинені.
— Спасибі за приятельську ласку! — відказав вусатий козак байдуже-ввічливо, немов такі одвідини траплялися раз у раз.
— А можна бачити гетьманські ясні очі, братику? — спитав січовик.
Але двері другої світлиці вже розчинилися, сам пан гетьман стояв перед ним, і вся його постать питала без слів: звідки гості? які вісті?
Світло від вогню освічувало його не всього, а смугами та іскрами: то зверху, то збоку, то знизу. Він увесь був у чорних тінях та тремтячому мережаному світлі.
Рис його обличчя не можна було добре розглядіти, тільки очі, гострі та допитливі, блищали у присмерку, як вуглі.
— Чолом б'ю панові гетьману! — мовив січовик, побачивши його, і низенько уклонився.
Низенько уклонилася й Маруся панові гетьману.
— Спасибі,— відказав пан гетьман. — А якої пісні заспіваєш нам, ласкавий бандуристе?
Сам голос уже виявляв людину, що звикла наказувати, а не слухати наказів — людину, що звикла, не зупиняючись, висловлювати свої жадання та думки і, не вагаючись або страхаючись, змагатися за них та їх обстоювати.
— Хіба своєї, пане гетьмане, бо не сиджу на чужому возі і не підспівую за хазяйську ласку.
Пан гетьман нічого не відказав на це, але жодними словами не висловити краще дивування, гніву та жалю, як цією мовчанкою.
— Звідкіля бог несе? — спитав пан гетьман.
— З Запорожжя,— відказав січовик. — Запорожці звеліли низенько уклонитися вельможному пану гетьманові.
— Спасибі,— промовив гетьман. — Милості просимо до моєї світлиці.
Січовик пішов слідом за гетьманом до другої світлиці, і Маруся, все ще держачися за його руку, увійшла теж у гетьманський покій.
Окраси в цьому покої не було особливо ніякої: такі ж самі білі стіни, такі ж самі й липові лави, як і в звичайній козацькій хаті, тільки чимало різної та коштовної зброї і по стінах висіло, і по кутках стояло; на столі лежав бунчук і папери.
Гетьманські жупани висіли на кілках, і шитво на них блищало. Ліжко стояло якесь неприступне для сну й відпочинку, і зсунута з узголов'я подушка ясно та конечне промовляла про те, в якій гарячці й муці була голова, що ненадовго схилялася до неї.
— Прошу сідати,— промовив пан гетьман.
І сам сів і втопив огненні очі у січовика.
Усе його тіло видимо тремтіло, ніби він здержував себе, і ця уздечка докучала йому та дратувала його.
— Вибач, пане гетьман,— відказав йому січовик,— ось бачиш, у мене поводатар маленький, втомився — аж зів'яв; треба б відпочити їй, бідненькій...
Пан гетьман устав і, стягнувши з найближчого кілочка пишного жупана, кинув його січовикові. Потім очі його впали на персидський килим, що укривав великого ослона; він здер його одним рухом і теж кинув січовикові, нетерпляче стежачи, як він піклувався про поводатаря.
(Продовження на наступній сторінці)