— Написав. А не легко було йому писати! Так його всього й корчило, як березову кору в огні.
— Половину діла зроблено, і за те хвалити бога. Цей охочий-таки крутити...
— Може, зо мною небагато покрутить; я такий карась, що тріпався на гачку... Марусю, втомилася, га? Лягай-но та відпочинь, га? А я тобі казку розкажу.
— Це діло,— зауважив Книш.
— Я не хочу спати, я посиджу,— почала була Маруся.
Але дві дужі, зручні руки в одну мить, одним махом, розстелили насподі човна товсту сукняну свиту, підвели Марусю й обережно поклали на це ліжко.
— А я казку розказуватиму,— вдруге мовив січовик.
— У, розкіш! — мовив Книш. — Горенько моє, що в мене всього-на-всього двоє вух: якби міг, ще б десятків зо два позичив і всіма слухав би.
— Жив-був козак,— почав січовик,— козак добрий, побожний, та тільки дурень. Він так зовні й байдуже, і з перших слів байдуже, а от зачерпни його глибше, дак така вже там дуровина, що інші розумні козаки п'яніли від неї, як від якого поганого зілля. От і надумав цей козак поставити собі хату. І каже він жінці:
— Ну, жінко, здивую я тебе: таку хату вистрою, якої ще не було на світі. І ставити її буду не так, як люди.
— А як же? — питає жінка.
Він моргнув отак оком: мовляв, не на такого наскочила, не проговорюсь! — засміявся й пішов у ліс руб...
— Гляньте,— раптом скрикнула тихенько Маруся,— гляньте! я
І вона вказала вперед, управо.
Але Книш, що сидів лицем туди, давно вже потроху жмурив свої соколині очі, неначе вдивляючись та розпізнаючи знайомі речі.
Січовик, коли скрикнула Маруся, не ворухнувся, а тільки спитав Книша:
— Що там?
— Вони,— відказав Книш.
На піскуватій косі, що неначе срібною стрічкою увіходила в темні, сяючі зорями води, стояли два чоловіки у свитах та високих шапках і, либонь, дожидалися човна, що плив до них.
Хоч до піскуватої коси було ще доброї чверть версти, та ті, що стояли на ній, так ясно й виразно вимальовувались у повітрі, що Маруся відразу впізнала знайомі постаті Семена Ворошила та Андрія Крука.
Що ближче допливав човен до піскуватої коси, то ясніш можна було доглянути, що козаки, які дожидали когось, невеселі.
Андрій Крук стояв, обпершися на свій кийок, та понуро дивився, не зводячи очей, на човен; Семен Ворошило міркував, видимо, про щось невеселе, і ліва рука його безнастанно робила такі рухи, якими звичайно люди виявляють свій гнів, оповідаючи про надії, приятелів або ворогів, які ошукали їх.
Коли човен черкнув носом об косу, обидва козаки зняли шапки й промовили:
— Здорові були!
— Здорові були! — відказали Книш та січовик.
Вони дивилися кілька хвилин один на одного.
Обличчя січовика й Книша були спокійні, очі їх уважно встромлені в обох козаків та й годі.
Обличчя козаків були помітно похмурі, а очі не те, щоб уникали зустрічі з прибулими приятелями, але якось або розбігалися, або ховалися під насуплені брови.
— Човен сюди б, до цього берега,— понуро проказав Семен Ворошило.
І, мовивши це, пильно взявся пособляти Книшеві витягти човна.
— Марусю,— сказав Андрій Крук, виймаючи з-за пазухи клуночок,— ось мати тобі прислала.
І він подав їй посилку.
— Спасибі! — відказала Маруся,— як вони там? Усі здорові?
— Усі здорові. І байдуже, все вийшло гаразд.
— А мені гостинця ніякого немає? — спитав січовик. — Коли принесли, то, будь ласка, давайте, а як ні, то так і кажіть.
— Були ми скрізь,— почав Андрій Крук,— та не так-то воно все діється, як...
— Ми, ходячи коло тих ледачих підпанків, пару чобіт стоптали,— підхопив Семен Ворошило. — Сказано: не так і самі пани, як ті підпанки!
Човен лежав уже на піску, і тепер усі четверо стояли один проти одного.
— Так діло не вигоріло? — спитав січовик.
— Воно не те, щоб зовсім не вигоріло, і не те, щоб вигоріло,— відказав Семен Ворошило.
— Та чи бачили ви Самуся?
— Ні, Самуся не бачили.
— Чому?
— Та ми дожидали його, а він не прийшов.
— Та ми й думали були піти, а потому розсудили, що його не застанем, бо він, казали, у Київ поїхав.
— Так рада була без нього?
— Без нього.
— Таку раду й радою сором назвати,— сказав Андрій Крук. — Прийшло сім баб та сказали сім рад, а інші сіли на колоди, поговорили про погоди, табаки понюхали, ради послухали та й додому пішли!
— На чому ж стали?
— А ні на чому не стали. Подумаємо, кажуть; ще, кажуть, треба подумати.
— А довго будуть думати?
— В ту суботу знову раду зберуть.
— Ну, так от що, панове козацтво: ви, не дожидаючи цієї суботньої ради, потрудіть свої шановні ноги, обійдіть кого треба й скажіть, що коли на призначений час не буде все справно, то діло пропаде. А коли тепер діло пропаде, то нехай уже на нас не покладаються.
Ні Андрій Крук, ні Семен Ворошило нічого на це не відказали, може, тому, що саме в ту мить почали запалювати свої люльки.
Люльки одначе чомусь довше, як звичайно, запалювалися. Нарешті, як уже дим пішов клубом, Семен Ворошило промовив:
— Видно, може б і краще, якби підождати звісток від Бруя та від Попика... Може б, воно певніше... Вже більше ждали... Вже можна б заждати малий часок...
— Так, воно справді буває, що поспішиш, та людей тільки насмішиш,— зауважив Андрій Крук, застеливши себе цілою хмарою диму.
— Скорі діла під лавкою лежать,— додав Семен Ворошило.
— Воно, певно, всяко буває,— відказав січовик.
— Якби тоді не послухали вашого первохода та не поспішали, то от тепер, може б, і не пошилися в дурні,— сказав Андрій Крук.
— А за моїм дурним розумом, так ви тим-то й пошилися, як ви кажете, в нерозумні, що ви й тоді вибиралися, як паничі за море утят полювати.
Поки велась ця розмова, Книш, не упускаючи й слова з неї, назбирав сухого очерету, розпалив огнище й миттю наготував усе, що треба, щоб зварити куліш.
Кілька хвилин тяглася мовчанка.
Потім січовик, як звичайно, спокійно спитав:
— Так на чому ж ви станете, панове козацтво? Віднесете мій уклін кому треба чи ні?
— Та чому ж, це можна,— відказав Андрій Крук.
-— Це можна,— мовив і собі Семен Ворошило.
Тільки от що,— сказав Андрій Крук,— даремне ми отак поганяєте...
— Пане Андрію,— відказав січовик,— ми з вами, мабуть, не збалакаємося. У мене, як у тої завзятої жінки, що чоловік її топив, та не навчив, що все буде стрижене, а не голене. Вкиньте мене в дніпрянський вир, а я, йшовши до дна, ще покажу вам пальцями ножиці.
— Лихо та й годі,— промовив, ніби про себе, Семен Ворошило.
— А що, скоро кулешем почастуєш? — спитав січовик Книша.
— Закипає. Сідайте та беріть ложки.
Всі посідали кругом казанка.
— Що, Марусю, така журлива сидиш? — спитав січовик.
— Натомилась, мабуть,— сказав Андрій Крук.
— Ні,— відказала Маруся,— я не втомилася.
— Заскучала за своїми,— сказав Семен Ворошило.
— Ні,— відказала Маруся,— я не скучаю.
Очі її одначе, тривожні та сумні, були звернені до січовика.
— А от я її розвеселю, спробую,— сказав січовик.— Хочеш, Марусю, я тобі ще казку розкажу, га? Хочеш?
— Хочу,— відмовила Маруся.
— Ну, слухай. Я тобі розкажу, як рак по воду ходив!
Жив-був рак. Чудесний рак. І трапилося так, що вся вода геть висохла коло його хати і треба, хоч умирай, добути води. От рак сидить та й каже.
— Кого послати по воду? Кого послати по воду?
— Милості просимо, куліш готовий,— промовив Книш.
Усі взялися до вечері.
— Такий куліш, друже, що хоч би й турецькій цариці, так і вона б із пальчиками його з'їла,— сказав січовик, закладаючи вуса за вуха.
— Добрий куліш,— ствердив Андрій Крук.
— Коли догодив вам, панове, видно, доля ще служить,— сказав Книш.
— Ну, от довго так рак думав,— оповідав січовик,— кого б це по воду йому послати, і все нікого не вибере: той, думав він, дороги не знає, а оцей хоч і знає, та непевен; один нежонатий, так, чого доброго, застряне десь дорогою; другий до церкви рідко ходить, так хто його знає, як із ним і заходити; п'ятий малосилий, у десятого вітер у голові куди не кинь — то все клин.
— Піду сам! — поклав рак.
Узяв посудину та й пішов.
Ішов, ішов, ішов... Іде та все лютує:
— Чого це я так біжу? От збили мене з пантелику вражі приятелі! Не буде пуття!
— Якби до цього кулешу та ще перцю! — сказав Семен Ворошило.
— Добре було б перцю! — згодився Андрій Крук.
— І ходив рак сім літ по воду,— оповідав далі січовик,— на восьмий прийшов, почав перелазити через хатній поріг та й розлив.
— Е, бідолашний! — сказав Книш.
Розлив та й каже:
— Отак чорт скору роботу бере!
(Продовження на наступній сторінці)