Спершу стара пані тішилась велико тими гостьми, а далі, як почались між ними сварки, стала думати та гадати: — не рада вже їм, да не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панноччиного привіту собі; один одного зневажає, та й сваряться і гризуться. Почала вже їх стара пані собаками (за очі) взивати. Аж так над осінь доля панноччина прийшла — і шарахнули вони усі од псі врозсип, себе самих соромлячися.
XII
Спізнався з панночкою полковий лікар та й почав щодня вчащати. Такий він був тихий, звичайний, до кожного привітний, — і на панича не походив!.. А як з нею спізнався? Вже давненько панночки приїжджі переносили, що який-то вже там лікар полковий хороший: і брови йому чорні, і уста рум'яні, і станом високий, — така вже краса, що й не сказати! Тільки що гордий дуже, — на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь...
Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старій:
— Якби ви, бабусечко, того лікаря до нас завітали, — нехай побачу, який!..
А стара, було, на те:
— Моя дитино, нацокотали тії верхоумки скосирні, а ти віри пойняла... Велико диво — полковий лікар! Се злидні, бідота! Що тобі з такими заходити?
— Та нехай я тільки його побачу, бабуню! Чи справді він такий, як славлють.
— Цур йому! Ще вв'яжеться! І так уже багато коло тебе звивається, а жоден не сватає. Один одного перебиває та сваряться, — бодай ви виказились!
От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала:
лікаря та й лікаря! Першого ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лікаря до себе в гостину запрошує. Ті живо погодились: "Привеземо, привеземо", кажуть.
— А коли ж ви нас одвідаєте? — питає панночка, сюди-туди обертаючись та в вічі їм заглядаючи, немов як лисеня. — Чи хутко?
— Коли ви такі ласкаві, то ми й позавтрьому будемо, — кажуть гості, як на ногах не підлітуючи. І поїхали, раденькі що дурненькі.
XIII
Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:
— Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує того слова. Стара тільки тим виміщає, що нас душить.
Коли наїхали полкові, а лікаря нема. "Дякує, — кажуть, —за ласку, та нема в його часу ані години: недужих у його багато, — лічить".
— І не силуйте його, — каже стара, — нехай лічить з богом!
Панночка тільки почервоніла і уста закусила.
Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпіли!..
Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає і стогне, і кричить. Стара злякалась, плаче, по лікаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всіх, — по його!
Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у ліжку, як мальована, — дожидає.
Приїхав він, подививсь, розпитав. А вона ж то вже — і голівку хилить, і говорить, помісь співає. Побув яку годинку та й прощається: "Завтра навідаюсь".
Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, — тільки їй на питання головою киває. А як стара спитала: "Що, як лікар? Показався як?", то вона стрепенулась: "Гордий, — каже, — такий, як пан вельможний... І що він собі думає!"
Лічив-лічив той бідолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничі, куди потягло, — постерегли одразу, що воно є, та й зслизли.
Стара пані тільки що головою в мур не б'ється, та нічого не врадить: "Як ви мені, бабуню, на перешкоді станете — умру!.. І не гомоніть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!"
Стара й годі, тільки охає.
XIV
Спустіло панське подвір'я; не тупочуть коні, не торохтять коляси. І панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує, — все сидить та думає.
Було, скоро сонечко вийметься, лікар і котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вікна, гарна та убрана, і рум'яніє, як червона маківка. Він хутенько вбіжить. Яка з нас під той час мигнеться: "Здорова була, дівчино! А що панночка?"
Цілий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не відступає й ступня. А стара пані то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там між собою говорять удвійзі, та вже така її досада гризе, що вони вкупці, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.
Ото вже й сватає він панночку. Плаче стара і журиться тяжко:
— Я ж сподівалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!
— Ох, боже ж мій! — крикнула панночка плачучи. — Та коли б він був багатий та вельможний, я б і гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така мені доля гірка випала!
— Та хіба ж таки кращих за його нема? — не сміючи вже одмовляти, а тільки ніби питаючи, озветься знов стара.
— Для мене немає у світі кращого, — нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарніла і зблідла. Стара зовсім скрутилась, — не зна далі, на яку ступити. На мене на те, що не йди за його, — унучечка у гнів та у плач великий. Хоче втішити: "ось поберетесь", — унучечка свою долю проклинає:
— Се господь мені лихо наслав, — каже, — і як тому лихові запобігти, не знаю.
Молодий став помічати, турбується:
— Що таке? Чого смутна?
— Та я не смутная...
— Скажи мені усю правдоньку, скажи! — просить, у руку її цілує.
— Поберемось, — говорить вона йому, — а як жити з тобою будемо? Вбого!
— От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?
— Бач, ти об мені й не думаєш! — одмовля йому. — А любо ж тобі буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бідують!"
Та й заплаче.
— Серденько моє, що ж мені, бідному, в світі робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всіх розкошів для тебе, тобі на втіху... Що ж я вдію? Рад би я, — каже, — небо прихилити, та не хилиться!
І почнуть отак обоє собі журитись.
XV
Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусідок, допитуються :
— Чи правда, що тая гординя та в тобі закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Які дари тобі дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи він тебе слухає?
— Вважайте самі, — одказує панночка всміхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити.
— Слухайте, — каже до його, — їдьте до міста та купіть мені те й те, та хутенько! Поскоріться ж, щоб я не гнівалась!
Він зараз їде, купує там, що казано.
— Боже мій! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та змініть! Мені такого не треба! От добро вишукали!
Знов їде він, міняє. Або так. Хоче він води напитись, — вона:
— Не пийте, не пийте!
— Чому?
— Я не хочу! Не пийте!
— Та коли ж я хочу пити!
— А я не хочу! Чуєте? Не хочу!
І вже так гляне чи всміхнеться, що він послухає. Коли то й розгнівається, одвертається од його, не говорить. Він уже і перепрошує, і благає — трохи не плаче.
Панночки приїжджі дивуються:
— Ото! Чи хто сподівавсь од його такого кохання! І що ти робила? Як ти бога просила?
Наша панночка тільки всміхається.
Питають, що він їй подарував, — вона перед ними стеле оксамити та атласи, що від старої панії має, та хвалиться:
— Це він мене обдарував!
Чудне панське кохання!
А він на тих сусідочок важким духом дише: бодай їх слід запав!
Стара тим часом розпитує про його, як він собі мається, та й напитала, що в його хутір є.
— Дитино моя! В його хутір є!
— Справді? — покрикне панночка, зірвавшись з місця. — Де? Хто казав?
— Та не дуже далеко за містом. Недавно, кажуть, од якоїсь тітки у спадку йому достався. Тітка була бездітна; він на її руках і виріс.
— Ах, боже ж мій милостивий! Чому ж се він мені не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, — нічим гаразд хвалитись. А все ж хутір! Усе ж держава!
Стріла його веселенька, привітала любо, а він радіє. Не знає, що то вітають не його, — хуторець вітають!
XVI
Об різдві їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очі блищать; водиться з ним попід руки. А він і очей з неї не зведе, — аж спотикається на ході. Гульба точилась до самого світу.
Отже, скоро жених і гості з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарікає:
— Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на світ породила! Горенько моє! Доля моя сирітська!
Стара тим і заручинам не рада, та втішає унучечку, вмовляє:
— Чого плакати, моя дитино? Годі ж бо, годі!
— Чому господь не дав йому панства-багатства! — викрикне панночка та так і вмиється слізоньками, по кімнаті бігає, руки заломуючи.
— Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усіх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.
Вона як кинеться до старої, обіймає, цілує:
— Бабусечко моя, матінко! Дякую вам з душі, з серця! Аж світ мені піднявся вгору! Одродили ви мене, рідна матінко!
— Годі вже, годі, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! — промовля стара, та й сама плаче, й сміється.
(Продовження на наступній сторінці)