— Знав — не знав, — потеплів Наливайко, хоча очі його як були, так і залишалися у тривозі. — Роздягайся й проходь до столу. Лише викинь зайця у сіни. Нащо ти його в хату заніс?
Конашевич кинув зайця у сіни, причинив двері, глянув на свої враз помертвілі у хатньому теплі пальці і вже ледве проговорив:
— Дайте холодної води... зашпори сильні зайшли... Тітка Докія метнулася в комірчину, внесла відро води, поставила перед гостем. Він упав на коліна й устромив у відро руки.
—А де ж твої рукавиці, що ти голіруч при такому морозі? — спитав Наливайко.
— Та в Острозі забув...
— Що — так біг?
— Поспішав...
Конашевич горбився над відром, поскреготував зубами, а занепокоєні Докія й Галя ловили очима очі Наливайка. Дід Максим і дядько Кирило відсунули від себе миски, пересіли до столу спинами й стали дивитися то на схилену голову Конашевича, то на Наливайка.
Наливайко налив чарку горшки й підійшов до Петра:
— На, випий.
Конашевич підвів зболені очі:
— Так я ж її цими руками не вдержу.
— Тоді роззявляй рота.
— Роззявляю, — сказав Конашевич. Наливайко влив йому чарку в рота.
— Ще?
— Дайте, пане сотнику, передихнути. Бо й від одної у мене, як від морозу, зашпори у язик зайшли.
Галя взяла зі столу мисочку з кільцем ковбаси, й Петро, так само не виймаючи рук з відра, молодими, міцними, один до одного, зубами став гризти.
— Не знаю, як вам і дякувати... Коли виїжджав з Острога, думав: за день-два буду в Гусятині. Та де там! Такі сніги, що й світ не бачив!.. Добре, пане сотнику, хоч хату ваших батьків відразу надибав. А то вже давав дуба. Питаю вашого тата: де ви? А він мені й каже: ви там то й там, у Горошків, себто, пані, у вас.
Докія, не зводячи погляду з Конашевича, хитнула очіпком.
— Я бігом, пані, конем до вас. Добіг до вашого кутка, дивлюсь — аж ніде нічого нема. Ані тобі хати, ані деревини. Самі кучугури! Ну, думаю, або це в мене щось уже з головою, або що!.. Біг-біг, коли ж глянь — виглядає з-під снігу димар, а біля нього притулився й гріється заєць. І хоча руки у мене вже подубіли й зайця стало жаль, та рушниця сама переважилася з-за спини... Думав, не вцілю. Аж на... Так воно буває завжди: коли хочеш — то ні, а коли — ні, то... Прив'язав я коня до димаря, а з зайцем вже і до вас...
Конашевич все оце говорив, а його очі пасли лише одного — лише Наливайка. Він говорив і чекав, коли Наливайко його зупинить і спитає, чого він сюди гнався, з якою вістю приїхав. Та Наливайко мовчав, ніби й справді йому було цікаво слухати про Конашевичеву від Острога до Гусятина снігову дорогу й про те, як блукав він Гусятином... Тоді Конашевич перебив себе сам, витягнув з води руки, обдивився на них фіолетові плями, покривився, встромив пучки у відро знову й спитав:
— Пане сотнику, казати?
— Кажи.
— Зразу?
— Зразу.
— При всіх?
— При всіх.
— Гетьман Криштоф Косинський вийшов з Білої Церкви і йде з козаками на Волинь: по дорозі дає шляхті хльосту. Місяць тому, як ви, пане сотнику, знаєте, син нашого князя Василя-Костянтина Острозького княжато Януш Острозький виступив на Косинського з Кракова з військом польським і не сьогодні-завтра має прибути в Острог. Князь Василь і ваш брат Дем'ян послали мене, щоб ви, пане сотнику, спішно добивались до Острога...
...Коли попрощалися і по драбині, приставленій до розколу, вилізли на білий сніговий світ свати, гості, а з ними і Наливайко, він ще раз глянув із кучугури униз на Галю. Галя стояла ніби на дні обмерзлої зверху криниці. На плечі нічого не накинула, а була в білій, як навколишні сніги, сорочці.
В її невеличкі, підняті до Наливайка, карі очі світив білий різдвяний місяць.
— Йди до хати, бо змерзнеш! — крикнув з-під місяця Наливайко й побачив, як Галю обсіла зграйка червоногрудих снігурів. Видно, що ті снігурі десь неприкаяно блукали-літали голодними заметеними полями, шукали теплого прихистку, коли побачили освітлену теплу Галю. Вони попа-дали-посідали прямо їй на волосся, на плечі, на сорочку, на руки, а один причепився лапками навіть до Галиного на грудях намиста. Ті ж снігурі, яким не вистачило на Галі місця, мерехтіли навколо неї крильцями, і щоб вони не запурхували очей, вона закрила обличчя руками. Так вона й стояла вся у червоногрудих снігурах й була схожа на льодову, облиту замерзлим місячним сяйвом бурульку...
Розділ другий
Князь Василь довго прохукував замуровану морозом шибку й, коли нарешті продихав у ній синеньку проталину, припав до неї оком і з горішньої вежі обкиданого снігами замку став дивитися на свій Острог.
В оксамитовому, підбитому червоним атласом кунтуші, на буланім, в панцирних наколінниках коні краківський каштелян і сенатор Речі Посполитої, старший син князя Василя Острозького Януш-Іван Острозький через Луцькі ворота вводив до Острога військо. Поруч з Янушем, у переблискуючій на сонці чорній сутані, на такому ж буланому, але трохи темнішому рисаку, в досі ніким і ніде ще не бачених окулярах, погойдувався у сідлі єзуїт патер дон Александро Комулео.
За Янушем і Комулео також на буланих, підібраних один в один конях, по десять в ряд, у срібних із зерцалами кірасах, у накинутих на плечі рисячих і вовчих шкурах, при шпагах і палашах, з чорними й білими на спинах орлиними крилами, влиті у сідла, розглядались на острозький народ гусари. їх було небагато — всього кількасот, та оці кількасот, — князь Василь знав, — коли вони лавою кидаються в чорні хвилини бою, варті іншої тисячі...
За гусарами підгецували у сідлах ще зовсім молоденькі, червонощокі, в касках-шоломах із плюмажем гонорові шляхтичики — легка кавалерія, драгуни.
За ними, — без мушкетів, мушкети везлися на фурах, — важко перемовлялися жовніри з одвислими під очима мішками. Жовніри й тут, ще лише вступаючи в Острог, вже блукали по місту поглядами: запам'ятовували, де який шинок і корчма...
За жовнірами, в розстебнутих сурдутах і свитах, дехто вже й без шапок, з піснями йшло і їхало на возах кілька тисяч панцирних товаришів — шляхетське ополчення. Ці гультяї-ополченці дратували єзуїтів, що урочисто й твердооко, із зашнурованими губами, в чорних сутанах просувались на конях позаду них... Побачивши єзуїтів, князь Василь не посміхнувся збриджено, не змружив у синій проталині ока, а лиш подумав про Януша: "Ну що ж, синочку, ведеш їх? Ведеш? Веди-веди..." Сивою бородою він тернув по сивому замурованому морозом вікні й повернув голову в інший бік, туди, за Горинь, на засніжений схід, де з Білої Церкви разом із запорізькими козаками йшов їм назустріч Косинський... На перший погляд здалося, що князь Василь вже ніби Косинського й виглядав...
За єзуїтами в каретах, ридванах або й просто на дурундульках чи на однокінних возах-чортопхайках, хто на чому і як сунула хмара усіляких орендарів, офіціалістів, дрібної та зовсім дрібненької шляхти, яка не сьогодні-завтра з ласки їхнього ясноосвінцоного патрона Януша мала стати старостами й підстаростами, городничими й комендантами, управителями і наглядачами, — з землями, водами і лісами, — в українських містах, містечках і селах...
Ще при в'їзді в Луцькі ворота Януша Острозького зустрічала надвірна сотня його батька. П'ятсот, — по двісті п'ятдесят з кожного боку, — спокійних, врівноважених здорованів. Усі у червоних з галицького сукна святкових жупанах, усі у чоботях, у сірих з червоними шликами смушевих шапках, у синіх шароварах, продублені вітряними морозами, з гідною поставою. Напіввитягненими з піхов шаблями вони вітали польське військо. Януш прикрив нагайкою від сонця очі, хитнув головою й посміхнувся: скраю, біля дороги, в темно-синьому жупані сидів на молодому коні їхній сотник.
Проминувши його, княжато раптом обернув до нього голову, затримав на сотникових плечах свій сірий зимовий погляд і посміхнувся ще раз — тепер вже тепліше й приязніше: щось, видно, Янушеві Острозькому несподівано спало на думку... Відчув це й Наливайко, та не надав значення. "Мабуть, — подумав він, — за першим разом Януш мене не згадав, тому й оглянувся..." Під серцем у Северина ворухнулося щось холодне...
Петро Жбур, йорзнувши на Куріпочці позаду, прошепотів:
— Ти диви, Северине, впізнав...
— Та ніби, — відповів йому Наливайко.
Жбур знову схилився до гриви Куріпочки й, зиркаючи на гусарських коней, продовжив звичну для свого коня балачку:
— Ти лише глянь, які у людей коні!.. Які коні!.. Як писанки! А ти у мене хто? Та з тобою не те що отак на людях стояти, а й овець соромно у степу пасти!..
Куріпочка винувато кліпав очима, згоджуючись, і видно було по ньому, що він і справді заздрісно дивиться на породистих під гусарами жеребців, так само, як і на вітроногого Наливайкового Свата, що відкопилив губу й зверхньо, — і на поляків, і на своїх, — козирив вухами...
(Продовження на наступній сторінці)