І знову всі помовкли. Наливайко лежав на спині, Шийка на животі, Конашевич на боці, а Жбур сидів, по-турецьки схрестивши ноги. Коні, передчуваючи вечір, збрідалися на ніч до гурту. Біля гарби і з гарби пахли дині. Там же й виднівся Куріпочка, і коні пішли до нього. Біля Куріпочки вони стали кружка, обнялися тихими шиями та сумними очима задивилися в те, хто перед чим стояв: Шийчин Шийко стояв очима в ріку і через те дивився на долину. Рябко — на скелі і глід. Куріпочка ж, як лежачий, дивився на кульбабу, що розцвіла в нього під ніздрею прямісінько на очах. А ще одним оком Куріпочка косився на бурдюк із турецьким вином, пригадував його винний темно-червоний смак і занюхував золотою кульбабою...
Раптом із печери зашелестіло. Наливайко, Жбур, Шийка і Конашевич миттєво, як птахи, кинули голови на той негучний і все-таки чутний шерех: з печери просто на них до кошми вибіг чорнявий, років п'яти-шести, давно не стрижений хлопчик. Він міг би бути голою дитиною первісних батьків кам'яного віку, якби не полотняні штанці. Хлопчик вибіг і, сонний, з заплющеними очима, скинув з плечика шлейку. Штанці впали на босі ніжки, і він, не прокидаючись, почав дзюрити прямісінько на Жбурову феску. Припекло йому, видно, в печері, і вискочив він надвір. Жбур відкрив було рота крикнути, аби хлопчик не поливав його феску, та Наливайко приклав пальця до вусів, аби Петро не злякав уві сні дитину, бо може стати заїкою.
Видно, випив хлопчик води багатенько, бо він дзюрив і дзюрив. Від Петрової фески його срібний струмінчик перейшов мимовіль на Шийчину чалму і став її, щойно висохлу від купання, наповнювати. Шийка теліпнув шиєю, у шиї щось хряснуло, і хлопчинка, не перестаючи струмкотіти, відкрив зі сну очі. Очі були в нього на все лице. Він їх розплющив і побачив перед собою чотирьох на землі незнайомих дядьків. Малий на хвилинку завмер, та перше, що він зробив, — підхопив і підтягнув на собі штанці та перекинув через плечико шлейку.
— Не бійся нас! — самими губами ворухнув Наливайко. — Бачиш, як ми сидимо та їмо кавуна? А ти кавунчика хочеш?
Той перевів очі на розкраяний Жбуром червономорозяний рябий кавун, що на білому звійцеві, на білій кошмі здавався іще жаркішим. Наливайко, не кваплячись, узяв крайню від себе скибку, вибив з неї об кухлика чорні кавунячі зерна і простягнув її хлопчику. Той знітився, відвернув до печери голівку, та ручки простягнув уперед. Наливайко поклав йому скибку в руки. Малий повернувся від печери, і коли побачив холодний кавунячий жар, то, як і Наливайко, не кваплячись, підніс гостинець до рота. Та їсти одразу не став, а сторожко заглипав на чорновусих дядьків.
— Іж, їж, не бійся! Ось дивися на мене, як я! Ох же й кавунчик! Ну ж і солодкий! Та ще й холодненький! — і Наливайко прицмокнув язиком.
Жбур, Конашевич і Шийка взяли по скибці й собі і від задоволення захитали головами від плеча до плеча. Рожевий кавунячий сік стікав малому по замурзаному животику до пупка, а від пупка попід шлеєчку на штанці. Він це помітив лише тоді, коли скибку догриз до зеленої шкірки, витер нею животика, поклав її біля ноги на травичку і, заморившись, важко передихнув.
— Виростеш — будеш сторожем на баштані! — напророчив йому Наливайко. — Будеш?
Малий хитнув головою.
— А за це тобі ще, — і Наливайко простягнув йому шматок лаваша з сиром.
За цим разом хлопчик до печери голівку не відвернув, сир узяв в одну ручку, лаваш у другу, та знову їсти відразу не став, а доніс лише до рота й очима, що були більші від його личка, заводив по незнайомих вояках.
— Як тебе звати? — Наливайко сів так, як і Жбур, по-турецьки. — Поки згадаєш, я скажу тобі, як зовуть нас. Оцього дядька, що ближче до тебе, звати Петром. І цього дядька Петром, а оцього —Яковом, а мене — Северином.
— А вони не дядьки! Вони хлопці! Дядько між ними лише ви один! — визначив осмілілий малий.
Наливайко підкинув чуба і засміявся, як не сміявся давно. Спалахнули зубами і Жбур, і Шийка, і Конашевич! Шийко з Рябком повернули голови до своїх хазяїв і неголосним вечірнім іржанням оповістили своїх коней-товаришів, що господарі їхні сміються. Несподівано басом реготнув і малий — три його верхні та чотири нижні вологі зубки заблискотіли. Видно, що від народження він підростав не дитиною-мовчуном, а хлопцем легким і веселим.
— То як тебе звати? Скажеш, дам тобі молока. Ти молоко з медом любиш?
Малий задивився, як Наливайко цідить у кухлик із бурдюка медок-солодок, і немов про себе проговорив:
— Звати мене Васьком, а мама прозиває Васильком...
— А де ж твоя, Василику, мама? — бурдюк у руках Наливайка завмер.
— У печері.
— А що, вона у печері живе? — Наливайко глянув на Жбура, Шийку і Конашевича.
— Спить. І вона, і жінки, і дівчата, й монашки. І такі козаки, як я.
— То ти вже козак? — усміхнувся Наливайко.
Малий не встиг відповісти, бо зверху, від глоду, на кам'яний козирок застрибало камінчиками, і вслід за ними, прийшовши до тями, з шаблею та кам'яною сокирою у руках по заячій капусті з'їхала чобітьми Докія.
Вилетів яструб з Очакова вдосвіта. З фортечної башти, з гнізда, над притихлим очаківським глиняним гарнізоном, над безпросипними козами, віслючками, ящірками, мазанками і корчмою він відразу ж майнув уверх по Дніпрі на Запорізьку Січ. Яструб на Січі родився, і аби не літав, то йшов би до неї пішки! Він народився якраз навпроти острова Хортиця на Дурній Скелі, й коли до неї стримів, то пера на нім співали! Білі брови його не біліли ще так ніколи, а жовті холодні очі палахкотіли! Ширялося яструбу легко: діти повиростали, кружляли з мамою самостійно й собі на життя добували самі.
Тепер, без домашніх обмежень і клопотів, можна побути на волі й самому, посидіти на кам'яному гніздищі, де колись проклюнув дзьобиком зеленкувату шкаралупу яйця і вперше побачив Хортицю та свою Дурну Скелю.
На рибну вечерю яструб встигав. Від Очакова до рибалочок-козаків махати Дніпром півдня. А він вилетів, як сіріло. Поспішати птах не любив, тому й тепер, не кваплячись, звернув від ріки на степ розім'яти спросоння крила — пополювати на ховрашків. Ось-ось ховрашки мали сховатися в нірки на зиму, а тоді не добудеш їх ні кігтями, ані дзьобом, аби навіть і дуже хотів! Полювати на ховрашків треба тепер, коли вони по теплу бовванять стовпчиками на буграх та могилах і один одному для чогось свистять. Вигулькують вони з ночі, зі сну, із нірок, коли сонце підіб'ється височенько. Отоді вже тільки дивись та слухай, з якого боку свистить!..
Сонце зійшло, перевилося блакитним туманом, та як захрясло у плавнях, в очеретах, то вище й не піднімалось. Невідомо чому сьогодні сонце підніматися не воліло, йому було байдуже, чи, може, хто змерз уночі, чи хто потемки у степу від холоду кашляв... Через те, що сонце з очеретів не вилазило, яструба зморило на сон. Та подрімати на землю його не тягнуло, бо там іще дриготливо і темно, а в небі не росяно і не темно. Саме в цей час, коли в небі немає ні місяця, ані сонця, в ньому осяяно, наче в душі. У ньому те лише світло, яке посилає на землю Бог. У такі нетривалі хвилини ніхто на землі й не здогадується, чому так солодко та страшно любиться. Солодко, бо солодко, а страшно, бо недовговічно. Від любові світ прокидається. Та яструбові заманулося ще подрімати. Він поклав на повітря завмерлі крила, і повітряна течія, ледь коливаючи ним, понесла його, сонного, куди йому треба, — на Запорізьку Січ. Покуняти в небі приємно завжди, аби тільки не крапав дощ. А дощем за цим разом не пахло. Яструб спливав над могилами і ярами, над байрачними нетрями, балками й озеречками, а коли розплющив очі, то запримітив, що повітря занесло його не туди. Під ним порожнів ковилево-зачаєний степ, а від правого крила далекою срібною павутинкою губився Дніпро... У голову вже пригрівало, хоча унизу, від землі, ще надхолоджувало в живіт, але не так, як удосвіта. У небі, як колись у гнізді, сріблилася тиша, і тільки з дніпрової павутинки щось грізно гучало. То гули дніпрові пороги... Хоч би де яструб був — за Чорним морем у вирії чи, як тепер, у рідному небі, звідки могили здаються овечками, а Дніпро павутинкою, заблудитися він не міг. Голос дніпрових порогів ішов до нього завжди, і він завжди на нього летів—на Запорізьку Січ, до Базавлука, на Хортицю, на Дурну свою Скелю, де козаки-комишники варять юшку та підкидають йому риб'ячі голови на вечерю.
У сизуватій глибочиці під собою на скіфській могилі яструб помітив трьох ховрашків. Він швиденько прочумався, зробив одне коло, друге й опустився на півнеба до степу. Та коли роздивився, то зрозумів, що то здалося йому спросоння: на могилі сіріли не ховрашки, а сиділи на конях троє турків чи козаків. На одному із них червоніла турецька феска, на другому біліла чалма, а руда голова у третього світилася без нічого. З тим, у кого світилася голова без нічого, двоє товаришів, видно, прощалися, бо вони обняли його й розчоломкали, і той самотою з'їхав з могили конем у сторону як до Дніпра, до Запорізької Січі. Ті ж двоє вершників, що лишилися, переїжджали з могили на могилу, зупинялися на кожній і роздивлялися на всі боки — когось у степу шукали чи виглядали.
З півночі з'явилися перші осінні розвідувальні пасльоновобокі хмари, їх було дві. Одна, що підпливла до яструба ближче, притрусила сніговою крупою волів і чумаків — чумачки саме верталися з Криму Солоним шляхом додому. Друга хмарина, що темніла від яструба верст за двісті на південь, примочила дощиком необачних буджацьких татар-пастухів — ті пасли овець над морем.
(Продовження на наступній сторінці)