На четвертий день під вечір, поволі минаючи сумні підхмарні могили, сумною по небокрай ковилою, Докія, а з нею жінки, молодиці, дівчата та монашки, передаючи одна одній із плечей на плечі дітей, знайшли нарешті собі затишний прихисток-відпочинок: обліплену заячою капустою і лишаями, а зверху порослу терновинням і глодом печеру. Високій, розлогій печері при березі степової ріки Докія з жінками та дітьми лише пораділи. Та й з неба почало налягати дощем. Дітлашня попадала спати. Звалилося і жіноцтво. Докія позабирала в дівчат рушниці, прихилила їх до кам'яної стіни, перенесла під неї і клумаки з харчами і, поки ще видно, розгляділася. У печері було тихо, як у церкві. Кам'яне ніжне повітря пахло сухим чебрецем. Докія провела перед собою руками, обійняла повітря і ним умилася. Умилась і сама собі засміялася, бо хто ж повітрям умивається?.. "От осяду з жінками і дітьми тут, у печері, й будемо жити. А ви, — подумала, посміхаючись, Докія про запорожців і про Омеляна, — будете ще проситися до нас у гості! Та чи ми вас до себе ще пустимо! Пустимо так, як ви нас пустили до себе, на Запорізьку Січ!.. А там побачимо, кому буде гірше — чи нам без вас, чи вам без жінок? Подивимося, хто до кого прибіжить першим?.." Так вона подумки говорила і посміхалась, аж коли відчула на своїх щоках Омелянові губи. Омелян любив цілувати Докію в щоки... Кров у ній заспівала, наче колись уперше, давно, і очі сповнилися до Омеляна печерним світлом—аби він бачив! Та він не бачив. Курінний отаман Запорізької Січі Омелян Горош-ко саме в ту мить гострив шаблю та поглядав на Дніпро. А Дніпро з-поза скель поглядав на нього. Омелянові було не до жінки. Як це Докія знала! Знала, і через те кров у її осінньому тілі затукотіла жаркіше, й вона притулила остудити щоку до кам'яної стіни. З річки в печеру влетіла чайка, обвіяла Докію крилом і вилетіла. Лишилися в кам'яному повітрі лише білі спалахи від її крил.
Жінки та молодиці вві сні постогнували, а дівчата і монашки скрикували. Малеча ж, як жолуді, лежала без руху. "Треба їм підстелити, аби не так було твердо на голому камені... Піду накошу в березі лепехи, та уперед розпалю вогнище, щоби їм спалося тепліше". І ніби Докії у відповідь, перед нею, як заходити у печеру, під стіною праворуч, зацвічене де-не-де жовтими братчиками, зачорніло від давнього чийогось вогнища попелище. А біля нього, у кам'яному заглибленні, наче в коморі, освітлені прощальним вечірнім світлом, із потрухлявілими сокирищами лежало кілька кам'яних сокир, крем'яні ножі, скребла і кістяні, для полювання на рибу, тризуби. Все це знаряддя було розкладене так дбайливо та ретельно, що, подумалося Докії, не за німою і вже неживою пітьмою тисячоліть жили ці первісні люди, а ніби вчора пішли з печери на Запорізьку Січ у козаки або ж подалися до Наливайка в повстанці... Докія зібралася йти по паливо, як раптом відчула, що на неї хтось дивиться. Вона оглянулася, підняла голову догори — ніде нікого. Правда, високо угорі на стелі, на кам'яних її виступах, дрімали сови. Та совам було байдуже, хто під ними тут ходить, — первісні люди, Докія, чи хто, — і ні на кого вони не дивилися. Та все ж таки хтось її поглядом пас! Докія підійшла до стіни, взяла на всяк випадок рушницю і — відсахнулася! По стіні, простягнувши з відчаю хоботи, бігли мамонти, а за ними, в накинутих на одне плече розвітрених шкурах, із довбнями у відкинутих за плечі руках, босі та довгоногі, гналися носаті чоловіки! І першим із них біг її Омелян! Він на Докію і дивився! Та навіть і не дивився, а лише косив оком!..
Докії зробилося моторошно, і вона із печери вибігла. Вибігла, і відразу ж холодною, як вишня, краплею упав їй на губи дощ. Лепеха в берегах під вітром завовчилась, а саму річку хапкою мітлою почав замітати вітер. Вовчив вітер над могилами й хмари, і з-поза них порскали блискавки, хоча грому і не було. Від Докії і лепехи вітер перевітрився на той берег ріки, припав до степу з розгону й погнав його між могилами в блискотіння — ковила засивіла сивіше.
Заки негода не розходилася, завихреним краєм печери, звірячим протоптом Докія подерлася по сушняк. Під терновинням стояла тиша. Під ним тиша лише погойдувалася, бо вона під тернищем зроду була така, що вітер її продути не міг, а намагався лише розхитати. Докія витягла з піхов шаблю, та перед тим, як приступити до пруття, обережно, аби не сколоти пальці, вільною рукою стала виймати з-поміж прутиччя вже покинуті гнізда — пригодяться для вогнища на розпалку. Вона наскладала їх цілу копичку, коли вітер оббіг терновище ззаду, підкрався, завовчив на ній Омелянового кобеняка, кинув на чагарі,
що вона вшухнулася у них, ледь встигла затулити обличчя руками... Докію мотало б і тіпало б між вітром і чагарями хто зна ще скільки, якби вона, вже без живого на тілі місця, не скотилася тим самим звірячим протоптом вниз до печери і не заховалась під її кам'яним козирком. Гніздечка, що вона їх насмикала з терновика та наскладала біля ноги, вже летіли під хмарами навздогін тим, хто все літо у них і сидів, і мовчав, і співав, і знову мовчав, — навздогін своїм птахам.
"Будемо сьогодні без вогню і без світла", — Докія нечутно зайшла в печеру й опустила, аби не бачити стін, очі додолу. В пурханні блискавок висвічувалася кам'яна постіль, де покотом лежали і не ворушилися дітлашня та жіноцтво, вихоплювалися їхні заплетені вінками коси та чубчики. Скраю, як перед виходом із печери, в ногах жінок і дітей, підклавши рушницю під голову, Докія прилягла й собі. Понад нею зі стелі в пітьмі зеленіли совині очі. Докія хотіла заплющити очі, та вони не заплющувалися! У мерехті блискавок знову на стіні затупотіли мамонти, а за ними з довбнею погнався й Омелян! Лише тепер мамонти рятувалися не безмовно, а двиготіли по стінах, бо в них і справді розкочувався грім! Та й Омелян зі своїми печерними товаришами летів за ними з гримучим гуком!..
Довго Докія спала чи ні, та як збудилася, то почула: з миготіння не блискавок, а зірниць щось важко з ночі кричало. Дощ перестав — не плюскотіло. Вітер ущух — лепехою не шумувало. Докія взяла рушницю, одним оком виглянула, хто там голосить: звір чи людина? Бо коли звірі і люди кричать, то їхні крики схожі, як рідні.
З того боку ріки, зі степу, чулось поскімлювання. То скавуліли ярки — молоді та несміливі, ще не вибігані вовки. Старі ж вовчутани в цю пору мовчать і до людей не підходять, бо хіба їм замало степу — дрохв і гусей, оленят, сайгаків, козенят, туренят, лошат, диких коней-тарпанів? Докія знала, що серед вовків є й такі вельможні вовчиці, що влітку п'ють самі лише яйця: гусячі і качині, лебедячі і чаплині. Сіроманці їх прогризають, а димчасті сіроманчихи, обгорнувши їх перед носами лапами, п'ють. А на таку дрібноту, як яйця куріпоччині, перепелячі чи жайворонячі, вовчихи не звертають уваги. Під осінь усі вовки переходять на птичий і звірячий молодняк. А вже лише потім, узимку, в морози, — на оленів, кабанів, турів і лосів. Усього в степу є і є, лише не лінуйся! Бувало, що вепри, тарпани, кози, олені, журавлі, лебеді та дрохви і навіть тури самі запрошували вовчий народ, аби той час від часу навідувався до них підібрати якого немічного чи каліку. Коли ж ніхто не здихав, не складав назавжди крила, не простягав ноги, а сидів у яєчку чи товк мамине вим'я цупкенькими губками, то вже ніхто: степ і вітри, спека та сніги нікому нічого не перешкоджали і не забороняли — біжи, пасися, скуби, літай, повзи, щебечи, облизуй, лягай, вискакуй, чамрій, пітьмій, гарчи, хропи, шепочи, кряч, кувікай, стогни, сичи, клекочи, підпадьомкуй, висвистуй і туркочи, носи у дзьобові на гніздо стеблину чи пух, рий нору — живи та радуйся скільки хочеш! Благоденствуй та продовжуйся у благоденстві, яке створив і дав Господь на радість собі й тобі, невмирущому сущому старому та молодому!
До води ішов тур. У досвітньому сірому світлі він грізно манячив над лепехою, подавав дрімливому світові ревучий голос, підганяв своє тіло хвостом і, настовбурчивши гриву на причаєну воду, бичився та сердився на неї, ніби вода була винна у тім, що він її з ночі хоче!
Докія притислася спиною до заячої капусти, звела рушницю і вистрілила. Тур зупинився і здивувався. Здивований, він замовк і постояв, тоді, ображений, осів на траву й уперся рогами в зорі.
Білувала його Докія з досвіта й до обіду. Білувала і крем'яним ножем, і шаблею, й скреблом, аж доки не заморилася, бо нікому помогти: з печери ніхто не вилазив — жіноцтво не прокидалося, а діти, хоч би хто і проснувся, та яка з них, з дрібноти, поміч? Отож поснувавши від ріки до печери з десяток разів, Докія перенесла тура в кам'яний закапелок, присолила до вечора, до вогню, й знову подерлася по паліччя. Та за цим разом не до тернів, а вище, до глоду, бо глід не такий шпигу-чий. Тепер вона стала обачніша: вирубала шаблею сокирище, примотузила до нього кам'яну з печери сокиру, бо в чагарях сокира від шаблі зручніша та замашніша, — вона і менша, і важча. Докія вже було й замахнулася на суху гіллячину, коли її руку зупинило кінське іржання.
Із занесеною сокирою вона оглянулася — звідкіля те іржання йшло?
(Продовження на наступній сторінці)