Такі порядки на Запорізькій Січі, бо як же інакше: приходять на Січ люди усякі. Хіба їх відразу розкусиш? — це тобі раз. А друге те, що військо живе без жінок, а без жінки чоловік довго не може — душа його зашкарублюється, і тому закон мусить бути саме таким: як без жінок, то усім без жінок. Тому, мабуть, козаки й кажуть: "Нежонатий дбає про Господа, а жонатий — про жінку". А по-третє, козаки майже із сідел не злазять — небезпека чигає на них з усіх сторін... От через що у них і закони такі. От через що і таке побратимство. Братаються козаки до самої смерті. Заходять двоє козаків до священика в церкву і пишуть: "Ми, що нижче підписалися, даємо слово: від себе сей заповіт перед Богом за те, що ми — братове, і з тим, хто порушить братства нашого союз, той перед Богом хай відповідь тримає і перед нелицемірним суддею нашим Спасителем. Наша обіцянка така: щоб один одного любити, незважаючи на напасті чи то наших приятелів, чи то неприятелів, але дивлячись на милосердя Господа; до свого постановили хмільного не пити, брат брата любити. В сьому, братія, підписуємось". Підписались, священик прочитає молитву. Козаки обміняються хрестиками, тричі поцілуються — й виходять із церкви братами до кінця життя...
Військовий писар веде листування з володарями інших країн і земель від імені Запорізького Війська, й шанування йому від козаків особливе. Військових писарів козаки, як правило, не переобирають. Вони у них довго, аж поки самі не попросяться на відпочинок...
Військовий осавул стежить за життям не лише на самій Запорізькій Січі, а й на всіх її землях. Він слідкує за рішеннями кошового й судді, чи козаки виконують їх. Він пильнує за харчами для війська. А коли козаки у поході, військовий осавул попереду — на чолі козацької розвідки. Він стежить за боєм. Він охороняє послів, що приїздять на Запоріжжя, хоч би звідки і від кого вони були.
Курінних отаманів козаки обирають кожен курінь зосібна. Казав Омелян, що у них у Незамайківському курені старший — отаман курінний, а після нього — кухар. Якщо козаки нашкодять, то отаман і кухар кажуть: а подайте київ на сучих синів! — і капосників б'ють киями. Кожен курінний отаман дбає про своїх козаків, як про дітей, і вони вибирають з-поміж себе такого, щоб він стояв за них, а вони за нього... Та минає рік, і кошовий, якраз на Різдво, на Новий рік збирає Військову Раду. На Військовій Раді мусять бути всі козаки, а з ними й ті, що обертаються на зимівниках та бурдюгах: по річках та озерах, в плавнях та по степах. Козаки-зимівчани і козаки-самітники взнають про Військову Раду ще загодя і їдуть на Запоріжжя хто саньми,
хто верхи, всі в білих кожухах, в червоних, синіх, жовтих з широкими вильотами жупанах, підперезаних шовковими й шкіряними поясами. На поясах у кожного дорогі шаблі, пістолі, кинджали, ятагани, гамани в мідних бляшках з кресалом і губкою, швайкою, — бо іноді ж треба полагодити збрую, — з ложками, в сивих, сірих, чорних смушевих і сукняних із шликами шапках. Проминувши січові засіки і на валах гармати, вони втягуються через дубові ворота на Січ. Насамперед прямують прибулі до церкви Покрови Святої Богородиці. В ній вони слухають утреню, а потім обідню. Після богослужіння запорожці з гостями розходяться по куренях, моляться на ікони, вітають один одного зі святом, скидають зброю і верхній одяг та сідають за довгий курінний стіл. Коли пообідають, встають, дякують курінному отаману, курінному кухареві, вклоняються один одному і виходять на січові вулички — прошкують на майдан. У цей час під гудіння церковних дзвонів б'є велика січова гармата і довбиші б'ють у литаври. Кожен курінь займає на майдані своє місце і з куренів утворюється коло. Це коло так в козаків і зветься — Коло, або ж Військова Рада. Усі чекають кошового і старшину.
Аж ось і вони. Попереду йде осавул і несе малинову, що аж горить, шовкову хоругву. На хоругві — Христос Спаситель з піднятою рукою, яка благословляє козаків, а поруч із ним з сімнадцятьма зірками навколо голови, з вогненним мечем у правиці — архангел Михаїл.
За хоругвою ступає кошовий отаман. В руці у кошового насаджена на темну горіхову палицю, обкидана коштовним камінням срібна куля. То — булава. За ним — з круглою срібною печаткою — військовий суддя. За суддею — військовий писар з пером за вухом і срібним за поясом каламарем. Курінні отамани вже стоять кожен біля свого куреня і держать також з горіха чи груші, оправлені з боків сріблом, палиці — знаки курінних отаманів.
З непокритими головами кошовий і старшина проходять і зупиняються посеред майдану. Стають у рядок і вклоняються козакам на чотири боки. Поклонились — піднімають голови. Довбиші б'ють у литаври гучніше. Козаки кланяються старшині. З церкви виходить настоятель і править молебень. Після молебня кошовий отаман каже: "Панове козаки, славне лицарство запорізьке! Минув рік, як ви нас обрали, і зараз, панове, дивіться: коли що не так, то скидайте нас!.." На цім кошовий замовкає. Тепер — як скажуть козаки. Якщо вони крикнуть: "Усе як слід! Не хочемо інших! Ви, добрі пани, пануйте над нами ще один рік!" — тоді кошовий, суддя, писар і осавул знову вклоняються козакам та дякують їм. А якщо козаки крикнуть: "Не хочемо вас! І ти, сучий сину, покинь своє кошування, бо ти вже козацького хліба наївся. Іди собі геть, ти для нас неспособний! Поклади свою булаву, поклади!.." — кошовий, не мовлячи й слова, знічений, зганьблений, кладе до ніг шапку, на шапку — булаву, йде до свого куреня й віднині стає звичайним собі козаком. Те саме роблять суддя, писар і осавул: суддя кладе на шапку печатку, писар — перо й каламар, а осавул — свою палицю. Коли ж козаки, не вдоволені тільки кошовим, — а таке бувало не раз, — тоді вони кричать судді, писарю й осавулу: "Лишайтеся, бо ви такі, як нам треба!" — і ті лишаються! А козаки тим часом уже вигукують імена. Нового кошового отамана пропонують куренями, і всі, кого назвали, мусять відразу майдан покинути, йти у свої курені і там нишком сидіти.
Траплялося, що при виборах старшини доходило до сварок, бійок, а то й до вбивства. Бувало, що перший день нічого не дасть, і козаки вибирають кошового й другого, й третього дня, а коли вже, нарешті, зупиняться на комусь одному, то десятеро йдуть до нього в курінь і кажуть йому, що віднині він — кошовий. Коли ж той, на кому вони зійшлися, не хоче й упирається, тоді двоє козаків беруть його попідруки, двоє чи троє пхають ззаду, кілька чоловік штовхають в боки і кажуть: "Іди, сучий сину, бо тебе нам треба. Тепер ти наш батько, ти будеш у нас паном!.." Обраний кошовий, за звичаєм, відмовляється двічі, на третій раз бере булаву. Після цього довбиші знову б'ють у литаври, а старі козаки-січовики підходять до нового кошового й посипають йому голову землею, якщо ж іде сніг, то — сніжком, коли — дощ, то мажуть болотом, аби він знав і не забував, що він — із них, найнижчих, які його вибрали. А Січ кричить: "Будь, пане, здоровий та гладкий! Дай тобі Боже лебединий вік та журавлиний крик!.."
Дід Максим на хвилину замовк, зняв з голови Наливайкові шапку, заглянув у неї, наче він там щось на споді забув. І коли заглянув — місяць відразу ж насвітив повну шапку свого холодного примарного світла... Дід надів її знову. З-під неї на його щоки і вуса полилося те місячне світло. Дід Максим став схожий на джмеля. Дід-джміль Максим трохи помовчав, мацнув себе за вухо ще раз й заговорив далі:
(Продовження на наступній сторінці)