Люди, мабуть, відчували, що будуть такі сніги, і перед тим, як захуртечило, загодя подбали про коней і про корів, свиней та овечок. Понаносили в стайні, сажі, кошари сіна і буряків, намішали висівок, одне слово, понаставляли худобі всіляких харчів і пійла. Не забули й про себе, бо з-під снігів на різдвяний той вечір з гусятинських димарів, чорніючих і поодиноких, яких чудом не позамітало, витікав дух калачів та грушевих узварів. З димарів пахло запеченим м'ясом, вудженими на вишняку ковбасами, й вовки, що відтепер не обминали Гусятина, а ходили над ним пішки, встромляли у димарі носи й нанюхувались до почамріння. А після всього, ніби в якомусь чаду, вовки задирали над тими ж димарями морди й тоскно вили-плакали так, що їх жаліли не лише сховані під снігами люди, а й висіяні зверху над ними різдвяні зорі...
Робити на свята було гріх, і через те ніхто з гусятинців відкопуватись і не збирався. За білими святковими столами в натоплених хатах люди сиділи та дослухалися, чи хто де щедрує? В декотрих сім'ях щедрували самі: чоловік—жінці, дід — бабі, а діти — так ті щебетали усім. Або ж виспівували сім'єю, гуртом, й обдаровували самих себе горіхами, стрічками, грішми та частувалися чарочкою.
Де живуть Галя з матір'ю, Наливайко, звісно, знав, але тепер ні він, ні обидва його тутешні свати Горошкової хати знайти не могли; її, як і увесь над Збручем куток, закидало снігом. І аби хоч який-небудь знак! Приміром, якесь височеньке дерево, скажімо, верба чи тополя, — ніде нічого!.. Самі яблуневі, обгризені зайцями, вершечки та ті ж примерзлі заячі бубки у їхніх же й слідах! Кругом, де не кинь, синіми іскрами мерехтіло біле морозяне повивало, і лиш далеко-далеко низькою чорною биндою лежав за Збручем ліс. А поруч, перед очима і під ногами, палахкотіли снігові горби. Під ними й попритихали теплі, надихані хати. Коли-не-коли то зблизька, то десь крізь глибоку снігову товщ неясними, нерозбірливими голосами пробивалися з хат різдвяні прихмелені пісні...
— Десь наче тут, та де? — з хлібиною і лопатами у руках, кліпаючи липкими від морозу віями, вдивлялися у замети Наливайкові свати. Вони один на одного оглядались, нетямкувато дивилися під ноги та навкруги й потихеньку, аби ніхто, — бо ж Різдво! — не почув, згадували у вуса чорта.
Наливайко та двоє його товаришів-козаків — Петро Жбур і Яків Шийка — стримано покахикували в кулаки й мовчали. Хоча Петрові й кортіло під'юдити: "А може, Северине, прийдеш свататись по весні, як розтане? Бо де ж тая твоя наречена, коли ти сам не знаєш?.."
Наливайкові свати—дядько Кирило та дід Максим — знітилися до краю. Кирило, м'який, лагідний чоловік, рідний брат Наливайкового батька, ніяково дивився на Северина й розводив руками:
— Ходимо Гусятином і вдень, і ввечері, — і не один, слава Богу, рік, — здається, знаємо кожну вуличку, хату й тин, а от, виходить, не знаємо!..
—Ай справді! — казав дід Максим. — І хоч би тобі зустрівсь який пес! Бо по псові можна пізнати, де хто живе. Так немає! Поховали люди від хуги й собак, позатягували у сіни. І добре зробили — позамерзали б у таку тріскотнечу... А глянь-но, Кириле, чи не побіліло у мене вухо, бо я його щось не чую?
Кирило придивився до дідового вуха:
— Є! Готове! Біле, як вареник!
— Як — біле? Як — вареник? — злякався дід.
— Пождіть-пождіть, я вам зараз поможу! — Кирило передав Наливайкові хлібину, лопату — Жбурові, а сам зігнувся до снігу, нашкріб, подивився, що мало, нашкріб ще, хукнув на пригорщі, аби той сніг не був таким холодним, й заходився розтирати дідове вухо.
— Ой-ой, пече! Ой і пече! Ти, Кириле, треш чи ти його мені відриваєш?
— Та не відриваю! Тру! Стійте на місці і не підскакуйте!
— Казала мені баба ще влітку: поший, Максиме, собі на зиму нову шапку. Ця стара вже збіглася-зсохлась, і скільки ти її будеш носить? Вона тобі вже ледве на тім'я налазе... Не послухався, не пошив, а тепер маю — ой болить!..
— Дайте, дядьку Кириле, я, — Наливайко повернув хлібину Кирилові, надер з кучугури задубілої на морозі кори, розім'яв її в пальцях і заходився терти дідові не лише вухо, а й шию і все обличчя. — Терпіть, терпіть, діду!
— Вуса! Вуса! — запирхав від снігу дід. — Ти мені, Северине, вуса зітреш!
— Не зітру, не бійтеся! — в шорстких Наливайкових руках срібна дідова голова закрутилася як млинок.
— Доста, доста! Вже мені і в носі горить! Покинь мене!
— Вже, діду, вже! Нате вам мою шапку. — І Наливайко зняв шапку й насадив її на дідову потуманілу голову. — Оця вам буде якраз, ще й вуха прикриє.
— А як же, пане сотнику, без шапки ти?
— Мені, діду, пошиєте нову, коли приїду до Гусятина другим разом... — І Наливайко розтерся снігом.
За кілька кроків від сватів сиділи навпочіпки ковані срібним місяцем Петро і Яків і щось роздивлялися чорне. Наливайкові спочатку здалося, що то убитий кивосквовіс чи собака, та Петро з Яковом приставляли до того чорного вуха й навперемінки слухали.
— Северине, Северине, а йди-но сюди!.. —таємниче покликав Петро Жбур.
Наливайко підійшов.
Закіптюженим дерев'яним обводом стирчав з-під кучугури димар, і звідти чулися, ніби з пов'язаних ротів, людські голоси. Наливайко, дядько Кирило й помолоділий у Наливайковій шапці дід Максим підрипіли чобітьми й собі, присіли біля Петра і Якова й понаставляли вуха. Послухали-послухали, покліпали клейкими віями, а дід опустив у димар димлячі на морозі вуса і загукав:
— Гей-гей!..
У димарі притихло. Там, у тій під снігом хаті, видно, стали прислухатися.
— Гей-гей, а хто тут живе? — знову загукав дід.
— А ви хто? — почувся із димаря теплий від печі чоловічий голос й дихнув на сватів, Наливайка та його товаришів нібито аж кисленькою вишнівочкою.
— Ми — Кирило і дід Максим. Йдемо з Северином, Дмитра Наливайка сином, та двома його товаришами. Шукаємо Горошкової хати, та ніяк не можемо її знайти, бо не знаємо, де вона.
— От біда вам! — почулося з димаря. — То я вам скажу, де їхня хата, бо Горошки якраз наші сусіди. Що ви бачите від нашого димаря, як униз до Збруча, за п'ятдесят кроків?
— Кучугуру снігу!
— Ото і є їхня хата. Що, закидало геть?
— Геть. Не видно. Ні димаря, ні саду. А ви ж, хазяїне, хто? Ви часом не Прокіп? Не Лопушок?
— Я Прокіп, я Лопушок!
— Так це ти, Прокопе? — зрадів дід Максим. — А ми з Кирилом через той димар тебе й не впізнали!
— А тепер?
— Тепер упізнали! З Різдвом Христовим!
— І ви будьте здорові! Як би це вам зайти до хати?
— Ми б і раді до вас зайти, та у димар не вліземо — в одежі, і нас багато! — засміявсь дід Максим, і було чути, як із-під снігу засміявся й Прокіп. — Зайдемо іншим разом, вже як розтане!
— А що там надворі — мороз?
— Бере потроху, береться!
— А коло вас — день чи ніч?
— Вечір! Коло нас вечір. А як ви там під снігом? Дихаєте?
— Дихаємо! — один поперед одного легкою зграйкою відповіли Лопушкові діти, бо кому-кому, а їм, видно, подобалося більше від дорослих зустрічати Різдво під снігом.
— Защедруйте! — попросила Прокопова жінка. — Не минайте нашої хати!
— Защедруємо! — крикнув дід. — Слухаєте?
— Слухаємо! — в один голос відповіла з димаря Лопушкова сім'я.
Наливайко, свати, Петро та Яків притулилися над димарем щока до щоки, нахилились над ним вусами й почали:
Братики, вставайте, Коників сідлайте, —
Щедрий вечір, добрий вечір! Та поїдем в поле, По битій дорозі, —
Щедрий вечір, добрий вечір! Дівко Агашечко, Хорошая швачечко, —
Щедрий вечір, добрий вечір! Вишила славного Турка на коні, —
Щедрий вечір, добрий вечір! А на пазусі Райськії пташечки, —
Щедрий вечір, добрий вечір!..
— Ну як — чути? — передихнув дід Максим.
— Чути, чути! — відповіла Прокопова жінка. — Так добре чути, наче ви стоїте у хаті!
— Заждіть хвилинку, зачекайте! — прогув Прокіп, у димарі замовкло.
Наливайко, свати, Петро та Яків підвелися на ноги, затьохкали чобітьми, забили підбором об підбор, затупцювали на синьому колючому мерехтінні, коли ж це з димаря вигулькнула голівка меншенького Лопушкового хлопчика. Ліктями він опирався на краї димаря. Рожеві губки його пливли до вух, а чорненькі, у сажі, вушка під русявим волоссячком стирчали, як лопушки.
—Просили тато і мама, і ми вас просимо до нас на вечерю! — чистим, як сніжок, голосом заговорив малий і розгорнув припеченого калача, закутаного в звієць полотна.
— Дякуємо, — сказав дід Максим, видобув із кишені солодкого зайчика, зігнувся, тицьнувся вусами в лоб малого й простягнув гостинця.
Мизатенький Лопушок схопив зайчика в зуби, повів проти місяця чорними вушками і провалився у димарі, ніби його й не було.
— Тепер, панове, — звернувся дід Максим до Наливайка, Петра та Якова, — ходім до Горошків. Будемо якось до них добиватися.
(Продовження на наступній сторінці)