«Літо на Десні» Микола Вінграновський — сторінка 5

Читати онлайн оповідання Миколи Вінграновського «Літо на Десні»

A

    — Та здаю, здаю. Скільки там лишилося — чотири партії? Чотири...— зашепотів, щоб нікого не збудити, Семен Семенович.— Знаєте, що я вас попрошу, Олексійовичу, от ніколи не просив і більше не попрошу, більше ніколи не попрошу... Просить? Поки мені не пізно — просить?

    — Та просіть вже, Семеновичу!

    — Піддайтесь мені, програйте... Христом-богом прошу... Виграйте і заберіть Валентина, але піддайтеся, щоб хоч раз моя була зверху.

    — Воно вам треба?

    — Та воно і не треба. Але це так, для себе.

    Я відкрив банку згущеного молока і поніс у палатку: "Приходь до мене" горілиць лежала на матраці і сухо дивилася перед собою в стелю, а мій малий покусаною комарами рукою обіймав її уві сні за шию. Я поставив молоко між матрацами.

    — Пийте, бо комарі. Води дати?

    "Приходь" мовчала. Я вийшов з намету на холодний пісок.

    — Піддатися вам,— зашепотів Семену Семеновичу,— я, може, й піддамся, тільки ж навіщо ви мене заводили: от виграю у вас палатку, та приїду на цей пісок, та сяду на матраці, та закурю "Приму", та на піску заспіваю...

    — Заспіваю — я не казав,— прошепотів Семен Семенович,— невже я сказав: заспіваю?! От хвалько я, хвалько! Правду мені моя жінка казала: все я та я, а коли ж буду я, твоя жінка?

    — Го! Тепер, коли лишилося чотири партії з двадцяти, і від вашого Валентина для вас лишилися хвіст та грива, і строгач вам грозить,— тепер ви заспівали не тої...

    — Як це не тої? Коли це і як я співав не тої? Тоді — не піддавайтеся! Граєм! Щоб ви там у Києві не розказували, мовляв, грав, мовляв, з одним таким собі деснянським чоловіком на коня... Так-от: щоб ви так про мене не розказували, то знайте: я граю на коня, і, раз таке діло, я граю на впри дачу до нього: ставлю і на коня, і на воза, і на бочки з водою ставлю! Іде? — брови Семена Семеновича в холонучому пісковому світлі завмерли.

    — На воза і на бочки з водою я, Семене Семеновичу, не граю. Бочок з водою мені не треба. У нас у Києві вдома вода у кранах. І Київ п'є, знаєте, чию воду? — деснянську. Ми в Києві воду не возимо. П'ємо з Десни. Десна в кожному крані у нас тече: і в кухні, і в ванній, і в...

    — Що і в?.. — Семен Семенович зблід.— Що — і в?..

    — Не в і в... я хотів сказати, а... а в...— а в туалетах у нас тече технічна вода з Трипільської ГРЕС,— сказав я невпевнено,— чули про таку?

    — Чув.

    — І я чув. І воза мені не треба. У нас у Києві метро є. А на балконі у нас у Києві вашим возом мені кататися ЖЕК заборонить.

    Я так і строчив: у нас, та у нас у Києві.

    Строчив не так для Семена Семеновича, як для Валентина, якому снився, мабуть, вже київський сон, бо Валентин був моїм.

    — У мене Десна з кранів, правда, не тече, і в мене метра в Соколівці нема. Валентин — ото і все моє метро.

    — Ще скажіть,— підказав я Семену Семеновичу,— що куди б ви без нас, хліборобів, ділися разом у місті з вашим метром і ЖЕКом?

    — Не скажу,— сказав Семен Семенович.— От чого не скажу, того не скажу.

    Нам стало обом сумно. Я зібрав карти в колоду і підсунув під матрац.

    "Дикуни" на цей раз приперли з поля до свого бунгало щось важке, їхня сумка "Києву — 1500" ледь проглядалась у болоті, хоча дощу і не було; один відразу звалився на пісок, а другий ще трохи постояв і теж звалився.

    — Ну, добре. А Валентин, що ж він буде у вашому Києві робить?

    — Не я, Семене Семеновичу, сідав грати на нього, а ви. Чи хто? Я чи ви?

    — Я. От я й себе питаю: що Валентин у вас у Києві буде робить? Ви, в Києві, на якому?..

    — На п'ятому. Ліфтом.

    — Ну, на п'ятий поверх Валентин ще зможе вилізти і без ліфта,— не без гордості за Валентина сказав Семен Семенович.— Сам ще зможе й зійти. А ЖЕК?

    — Валентин — не віз. Ваш віз — предмет не одухотворений, а Валентин — істота жива з живими чорненькими мушками на боках. Візьму Валентина як істоту живу, одухотворену, площа мені дозволяє, запишу його на своє прізвище і пропишу. Буду сплачувати за нього по карбованцю помісячно, як за собаку. Хліба у Києві вистачає, чорного, білого,— якого схоче. Схоче дієтичного, так у Києві і дієтичний висівковий є. Валентин голодувати не буде. Годує ж дехто з навколишніх сіл свиней київським хлібом, то б чом Валентин, проробивши все життя, ви ж самі сказали — коза! коза! — на старість не з'їв би в день одну-дві буханочки по шістнадцять копійок за штуку...

    — З'їсти він з'їсть. А що ж він робити буде?

    — Посидить хоч раз. А схоче — іржати ранками буде, замість будильника будити мене і ввесь наш будинок, а то й квартал на роботу. Та кияни, як ночують кінське іржання, мішками носитимуть йому не тільки батони, київськими тортами завалять його. Наш Київ що? — наш Київ по шию стоїть у селі. А що киянам, вчорашнім молодим селянам, в бетоні і склі вранці почути голос коня і в його голосі голос свого дитинства, почути голос своїх стареньких соколівських, наприклад, тата і мами? Не бійтеся, Валентин у Києві не пропаде.

    Семен Семенович порізаним осокою кулаком розчавив на щоці комара і сказав:

    — Тоді беріть. Хай ірже. Хоча я, но правді, як оженив його колись батогом, відтоді голосу його не почув.

    — Розпутуйте, Семеновичу, Валентина, нехай погуляє цієї ночі в останній раз на своїй волі, попрощається з лугом, бо завтра вранці мені з ним в дорогу. Раненько. Вдосвіта. Хіба хочеш — треба. Та поки Валентина берегом до Києва піхотою доведу, в один день, може, і не вкладуся. А мені ж, як-не-як, на роботу...

    Семен Семенович став коліньми на пісок, і його попелясті очі в сірих сутінках стали темними.

    — Ви кажете, будете вести коня до Києва пішака. А як же човен, хто ж на човні?

    — Човен попливе до Києва сам.

    — У вас на човні комп'ютер?

    — Комп'ютер. Експериментальний. Кибальчич придумав у тому столітті, в кресленнях.

    — Натискаєте відповідну кнопку, і ваш човен пливе до Києва сам і сам пристає в Києві у відповідному місці. От техніка пішла,— сказав Семен Семенович і задумався.— А малий як? З вами і з Валентином також піхотою?

    — Ні, Семеновичу. Посаджу малого в задок, вкутаю, щоб не змерз, і хай пливе.

    З темного лугу покинуто мукнула Маня. Самотній голос її вогко й повільно поплив над озерцем, над сонними чайками в рогозі, лагідно обволік копичку, дихнув на намет і темним видихом ліг на Десну. Десна, вночі швидка, забрала його в течію і понесла Манин мук в Дніпро на Київ.

    Семен Семенович, ніби жалкуючи за чимось, стиха сказав:

    — А ще Кибальчич, як придумав космічний корабель, придумав для корів зелені окуляри. В зелених окулярах корови дають більше молока. От моя Маня, приміром, взимку недодав молока на літрів три або й чотири. Бо моя Маня без окулярів. А той Кибальчич в минулому столітті в Коропі на Десні перед тим, як замахнутися на царя, придумав для корів окуляри: бере він зелені з-під пива пляшки, відрізує з пляшок денця, робить з тих денець окуляри і чіпляв на ніс корові. Корова їсть солому, а через зелені окуляри їй здається, що вона їсть сіно,— і зразу ж на три або й чотири літри молока більше. Ви думаете, чому підскочили ціни на порожні пляшки, на склотару? Бо нарешті, нарешті ми прислухалися до винаходу Кибальчичем зелених окулярів для корів, і тепер ми рвонем по молоці вгору. Треба б було зробити такі окуляри і Мані, та ніяк по зберуся... А може, ви, той, Олексійовичу, ще лишитесь на день-два. Я саме мед качати зібрався,— зрадів Семен Семенович.— О, я знаете що, я вам за Валентина бідон свіжого меду дам і півмішка в мене є сушених білих грибів на додачу.

    Я похитав головою, встав і пішов до намету. Вільна Десна з-за моєї спини сірим світлом влилась у намет, і в її сірому світлі комарі як слід і роздивились "Приходь до мене у печеру", обнялися над нею крильми і завели таку пісню во славу її довгому і солодкому тілу, що палатка моя забриніла.

    "Приходь" лежала, як і лежала, і мій сонний малий розвацькував пальчиком її ожинові віддуті вазелінові губи.

    — У тій кишеньці, де вазелін, візьміть від комарів мастило, "Тайга" називається. Присвітить?

    — Я вже тим мастилом не тільки мастилася, а й пила вперемішку зі згущонкою...

    — Там у мене в головах під стіною матроська тільняшка лежить, одягніть, бо на ніч з Десни тягне.

    "Приходь" сказала:

    — Беріть мед і гриби, не видумуйте і не мучте чоловіка. Ви що, з усіма так балакаєте?

    — Як?

    — Ну, як про коня, що буде іржати з п'ятого поверху?

    — А що тут такого: схоче — поірже, а не схоче, як схоче,— сказав я.— Вкривайтесь обоє, тут є чим вкритись.

    Сонна покусана рука мого малого сповзла з її вазелінових губ і обняла за шию.

    "Приходь" притисла підборіддям малому руку:

    — У вас щось шерстяне є? Покладіть на поріг, щоб гадюка не влізла.

    Я скинув джемпер, намацав у нетерплячій комариній пісні поріг, обкутав його джемпером, сказав на добраніч і вийшов до Семена Семеновича.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора