Тоді розгніваний мер уклунив надію людства гузном на кульбаби, підбіг до коня, заніс над ним порізані осокою кулаки і... і сам заіржав по-конячому, заіржав глибоко, темно, з налитим кров'ю оком. Вторячи мерові, загігікав молодим необ'їждженим жеребчиком і татусь, і тоді вони удвох, наче змовились, поставили Валентина на ноги, а самі — татусь під передні, мер під задні — зігнулись під коня, підняли його, безпам'ятного, над собою і застрибали навколо копички. У Мані з голубих очей потекли голубі сльози, а лисиця сказала своїм дітям:
— Такого ми ще не бачили і, мабуть, не скоро побачимо...
Малий голопузенко зааплодував, та йому між долоні влетіла збита з кульбаби татовим щолобаном бджола, дала йому у долоню меду, що малий знову заревів першим ревом.
Тихим, замуленим поглядом спутаний на ніч Валентин провів козаків з козаченьком у верболози до намету, глянув на свої передні та задні розтоптані копита, почухав об копичку биту батогом шию і ліг:
— Відбувся легким переляком...
Лисиця відкрила рот: прямо їй в рот з неба падав жайворонок,— лежу на його гнізді! — жайворонок ковзнув крильцями по її вусах, ударив по носі серцем і вимайнув в синю, аж темну, синість туди, де й був.
— Сірий чорті Мало ока не вибив! — сказала лисенятам лисиця і глянула під себе: сіреньке, переїхане циганським колесом жайворонкове гніздо давно не пахло ні ним, ні його дітьми.— А кидається! Діти давно літають, а він ще — кидається! Літали б мої лисенята — співала б і я тоді та щебетала...
Лисиця дала команду своїм замріяним блохоносцям повзти за нею.
Біля копички пахло кабаном,— і що він, гад, таке їсть? Засмердів всі луги і чайок, вчора була зловила одну, так і чайку чути, рило твоє свиняче, тобою — фе!
Лисиця оббігла з дітьми копичку, де кабана було менше, глянула на Валентина, насмикала пучечок сіна, показала, як це робиться, дітям, і всі четверо з пучечками в писках впливли в озерце. Чайки підняли ґвалт. Лисенята пливли за мамою і робили, як робила вона: лисиця занурилась в воду, сховався під водою і хвіст, і спина, і голова — пливли над водою лисиччині вуха та очі, та стирчав писок з сіном. Блохи на лисиці задихались. Чорною хмаркою вони зібралися в лисиці на пучечку перед очима. Посеред озерця лисиця сплюнула сіно в воду, а сама впірнула і випірнула не на чистому, а в жовтих ліліях. Випірнули, тут як тут, і лисенята.
В жовтому Валентин не міг ніяк розібрати — де лілії, де лисиця, а де кульбаби?
— Ну, а якби?
— Ви, Олексійовичу, не смійтеся, бо якби, то й що?
— Ну, а все-таки, а — якби?
— Все одно: я б їх тільки налякав, та й усе, бо за ними ж ООН стоїть, хіба я не знаю. Цигани їдуть-роз'їжджають куди хочуть, де хочуть стають. Мені ще мій дід казав: ніколи не тронь циган. А при моєму ж дідові ООНу не було. Аби Валентин був вдатніший, я б їх догнав і налякав: коса у мене гостра!.. Та поки ми оце з вами говоримо, цигани, ви думаєте, де? Вони вже в Туреччині. В Туреччині, або на БАМі: жінки ворожать, діти танцюють, а чоловіки золото на зуби бамівцям продають.
Семен Семенович скинув кітеля, склав його зеленим оберемком зайчиками всередину, поклав під палатку на пісок, покосився на "дикунів" і спитав:
— А що, кум з кумою ще не вставали?
Я гукнув кума. З кумової палатки виглянули чотири п'яти, сказали нам,— не чіпайте,— і я став тасувати карти. Сонце сідало. Семен Семенович говорив:
— Завтра переходжу на комбайн. Поборемося десять днів за врожай у себе вдома і — на Семипалатинськ. Бо треба помогти і там. На місяць. Ви, Олексійовичу, знаєте, де Семипалатинськ? Аякже. Семипалатинськ за Волгою, забрався аж під Алтай: в сорок першому годі моя жінка, тоді ще дівчина, з такими, як і сама, з оцієї ось-о Соколівки два роки туди череду гнала. Сказали: на тиждень, відженете і станете. Відігнали на тиждень, тоді ще на тиждень, а там на Сталінград, Сталінградом за Волгу, гнали, пасли, доїли, били масло і знов гнали. Такий приказ Жукова був. Ви про Жукова чули? От. І я чув... Здавайте.
Поки я роздавав карти, Семен Семенович приліг на лікоть, прикидав піском чорненького жучка, почекав, коли той жучок вигарбається з піску, взяв того жучка за лапку, закинув у верболіз, щоб тому жучку було ближче додому, і сказав:
— Оце сьогодні, коли я їхав до вас, Олексійовичу, вранці, моя жінка покинула мене і сказала: надоїли мені твої побрехеньки: все я та я. А де ж я? Перебираюсь у Київ манікюрницею в готель. Кімнату найняла, не думай, на вулиці не буду. Стою на кооперативі... Он чого вона в Київ часник возила!.. Так що так. І що, ви думаєте, я їй сказав? Я їй сказав словами фронтовика:
Давай пожмем друг другу руки
И в дальний путь уйдем мы навсегда.
Отак і сказав. Вона, правда, присльознула, пішла в хлівець, принесла з хлівця сто пачок "Прими", вручила мені, тоді за клумак і — на автобус... Ну, молоді, молодь. А тобі? Тобі вже на котячі гори, на піч... Манікюрницею, добре, нехай і так... Граймо. Хто здавав?
— Я.
— Ви?
— Я.
— Тоді ходжу я.
— У мене —шістка.
— У вас?
— У мене.
— Тоді ходіть.
— Ходжу.
— І чого ви, Олексійовичу, ходите?
— Бо в мене шістка.
— Вічно у вас та шістка. Та отут ви мене на дурнячка не візьмете: давайте на щось грати, на вигоду. Іде? — Семен Семенович, людина і чоловєк, мер Валентина, Мані і прочан, запитав мене ще раз: — Іде? Я вас запитую, чи не іде?
— Іде. Тільки на що?
— Я граю,— Семен Семенович оглянувся,— ну, на що я граю? — він глянув на мене і знову оглянувся.
Кітель. Чоботи. Віз. Валентин. Маня. За Манею біліє дорога під гору на Соколівку. Соколівка.
— Так на що ми будемо грати?
— Хіба я знаю?
— Хіба. Я знаю,— сказав Семен Семенович.— Я ставлю на коня. На Валентина.
— Ставте. Бо вам Валентина давно не жалко. Привезете з кулундинських степів молоденького собі коника — прощавай, Валюша.
— Правду кажете. Так він мені набрид, що й сказати не можу. Буває, б'ю на ньому муху, а він стоїть і дивиться. Б'ю другу — дивиться. Даю води — п'є і дивиться. На, бери їж,— їсть і дивиться. І оце, ви скажете, кінь? Ставлю на Валентина. Сьогодні число яке? Двадцяте. Граємо двадцять партій.
— На коня я не граю, бо раптом виграю.
— Не виграєте І
— А раптом?
— Ні! Бо єсть же бог на світі: жінка мене покинула — раз, цигани Маню видоїли — два, син з невісткою писали приїдуть — не приїхали — три, ви що? Програти? Ні-і. Мене, поки є здоров'я, мене ніяка вода не затопить.
— А раптом все-таки виграю? Та й Валентин-то не ваш — колгоспний.
— Колгоспний. Заплачу п'ятсот рублів штрафу, схвачу строгача та скажу: циганам продав як не годного до роботи... А скільки він за одинадцять літ, як я на нім роблю, води перевіз косарям, а бідонів, а фуражу, силосу — за одинадцять, день у день,— та йому пам'ятник золотий і то мало! А скільки з'їв? Та коза більше з'їсть, Олексійовичу, коза!
— Тату, грай на коня! — мій малий паленів з тріпотливого — де взявся вітер? — намету, і в його очах вже бубнявіли сльози.
— Ти, будьоннівець, краще іди лягай спати... Граю,— сказав я Семену Семеновичу.— Граємо на Валентина з вашої сторони, а з моєї сторони я можу грати на все, що в мене в. Не враховуються — човен, вудки і плащ.
— Іде. Підходить,— сказав Семен Семенович.— Оце буде діло: привезу з Кулунди молоденького коника, підпряжу до Валентина, напну на возі вашу програну палатку та й приїду на оце саме місце восени на пісок. Сяду на вашому надувному матраці, закурю "Приму", зварю на піску юшку і на піску згадаю... Ні, от ви мені, Олексійовичу, поки ваш малий засинав,— я тихенько,— скажіть: на кого ви мені похожий? От похожий, і все: голосом, походкою, словами... Не вгадую, не вгадую...
День йшов до вечора. Хати в Соколівці від шиферу по вікна взялися рівною синню, на білу піскову дорогу від лісу вистелювалась темна щербата соснова тінь, мукнула Маня, жовту циганську кульбабку з невинних уст кинула через озерце у Десну.
Мій і кумів "Прогреси" при березі на мілкоті щось говорили носами на дрібній хвилі. Тільки мій говорив золоте, а кумів — темне. Сонце сідало, сіло, і мій теж заговорив про темне...
Валентин, вже програний більше як на половину, лежав під копичкою і рябою губою пирхав на сонних мушок.
— Кому-кому, а програвати, я бачу, то це вже мені,— сказав Семен Семенович.— Беріть Валентина і мене у рабство у Київ беріть, я вам у Києві буду холодець варить. О.
— Ви що: вже на людей граєте, грулі? — жовтий парашут "Приходь до мене у печеру" так раптово розкрився над нами, що Семен Семенович злякався і прикрив карти картузом.— У вас вазелін є? У мене губа тріснула.
— В палатці на стіні в кишеньці... Малий наче спить.
Її мандрівні очі сухо пройшлися по Десні, вона пригнулась, щось у ній наче тріснуло, і впала в намет.
Брови Семена Семеновича росли зверху сивим, сиве переходило на вицвіло-біле, на дикий овес, а те межувало з чорним. Чорне налізало на попелясті очі, а ті питали мене: що, мовляв, за одна?
— Хто роздав, Семеновичу? Ви.
(Продовження на наступній сторінці)