"Встану, краще встану! — тим часом думав Микола. — Все одно прибіжать помогачі, почнуть гойдати на руках... Встану!"
— Николай Степанович! Вставайте!..
— М-м-м... — замурчав Микола й підвів трохи голову. — Что такое?.. Я спать хочу...
— Вставайте, Николай Степанович, нельзя, вас все просят на ужин...
— Все? — здивувався Микола і повернувся до його. — Чего ради?
— Так... нужно... — зам'явся Фомушка, якось таємниче всміхаючись.
— Но для чего? — похмуро спитав Микола. — Еще смеяться?
— Что вн! — злякався Фомушка. — Да разве... Господи! Да никто про это й помыслу не имел... Да разве я пошел бы звать вас на такое? Друга?!
— Да для чего я вам?.. Я красный, заспаный, пьяный.
— Вовсе нет! Напротив!
— Эх, что вы мне говорите!
— Эй! Фома Лукич! — почулося з їдальні. Микола перелякався. "Прийдуть, потягнуть... треба йти!"
— Ну, Николай Степанович, идемте, зовут! — благав Фомушка. — Все ожидают вас.
— Идемте, — рушив безнадійно Микола плечем і оглядів себе згори донизу. На грудях прилипло пір'ячко з подушки, — він зняв його, глянув на пом'яті поли сюртука, махнув рукою й вийшов з кімнати.
"Пропадать так пропадать! — понуро рішив він. — Але чого всі хотять бачити мене?" — вмить вискочило звідкись питання.
— Да в чем дело, скажите мне! — нетерпляче зашепотів він до Фомушки. Але той наче недочув і з тою ж таємничою усмішкою поспішив уперед.
"Щось непевне!" — подумав Микола й почув, як серце чогось приємно забилось, хоча зараз же за цим облилося цілим морем сорому й ніяковості.
Вони вступили до їдальні.
— А! Как чувствуете? — добродушно крикнув Сухобрієв, — Садитесь, за вами остановка!
— Сюда, сюда, Николай Степанович! — потягнув його за собою Фомушка. Микола нічого не бачив, крім ясного світла від ламп, сили тарілок, шклянок, якихсь голів, лиць і ради чогось з усіма подробицями вазу з яблуками і грушами посередині стола.
Кліпаючи на світ очима, почуваючи на свойому "йолопському, п'яному рилі" погляди всіх, він поспішав за Фомушкою, ще більше дивуючись словам Сухобрієва — "за вами остановка".
— Вот здесь! — торжественно показав йому місце Фомушка і сам забіг і сів з другого боку.
"Галя!" — аж здригнувся Микола, тільки тепер побачивши свою сусідку, і знов почув, як серце дуже-дуже забилось.
"Господи! Невже?.. — несміло, але наче вогнем прорізала його мозок недокінчена думка. — Ні, ні, не може бути!.."
— Ну-с, теперь друг Фомы Лукича уж єсть... Господа! — почав був голосно "принципал", але зараз же зупинився і звернувсь до Фомушки: — Ну, теперича можно? А то еще что вам...
— Нет, нет, теперь можно! — радісно відповів той і кинув якийсь загадковий погляд на Миколу.
"Але ж не може бути! — думав Микола, не сміючи й поглянути на Галю. — Вона й не дивиться на мене... Ні, ні!.. Але ж..."
— В таком разе, господа! — знов гукнув Сухобрієв. — Позвольте вам... То єсть спервоначалу надо вам сказать, что это будет для вас большой, выходит, суприз... а потому уж не больно рты раззевайте! Д-да!
Микола нахилив голову й завмер. Галя якось нетерпляче повела плечима і стала м'яти серветку.
— После, значит, первого объявления жениха й невесты... у нас... то єсть, будет сейчас й второе.
Всі справді здивувались.
Микола похолонув, але те приємне, що хвилювало в йому, ще дужчим вибухом прокотилося по грудях.
"Але це ж — свинство, це ж страшенне свинство! — літало у його в голові. — Який же я жених?.. Хоч би ж упередив... "Не будете сердиться, что бы я ни сделала?" — згадалось йому вмить. — Так он що! Голубко моя, радість моя!.. Значить, не сердиться на мене!.. Але ж такий сюрприз!.. А може, ні?"
Він боявся глянути не тільки на всіх, але й на Галю. Він тільки бачив скоса, як рука її, що м'яла серветку, злегка тремтіла.
— Да-да! — тим часом любував Сухобрієв на здивовані обличчя гостей, що мовчки, чекаючи, дивились на його. — Д-да! — почав він знов і кинув оком у той бік, де сиділи Галя, Микола й Фомушка. — Позвольте вам, честные господа, предложить... поздравить... э... другую парочку, каторая... з... в той же... в том же святом храме э... а... примет обручение...
Він ще зупинився. Микола побачив, що Галя стала вставати й навіть кинула серветку.
"Значить, вставать?" — ще не ймучи собі віри, насмілився він подивитись на Галю і навкруги. Всі дивилися в його бік здивовано й ласкаво, йому здавалось — усміхаючись і ніби бадьорячи його поглядами. Галя вже стояла й дивилася просто перед себе.
"Боїться за сюрприз! — ніжно й радісно подумав Микола і став потиху вставати й собі, силкуючися здержати щасливу усмішку, що проти волі розливалась по всім його лиці. — Треба серйозним бути. Галя ж серйозна! — доводив він собі. — В таких хвилинах торжественність повинна бути".
Але щастя так і світилось, так і вибивалось наверх. ... — А именно в каком храме, то это в Кресто-Воздвиженском... — тягнув далі "принципал". — Надеемся, что благородные гости посетят в следующее воскресение свадьбу моей дочери Лидии Сухобриевой й Анатолия Ламазиди й...
Він на мент зупинився, кинув оком у Миколин бік, — у Миколи серце зовсім завмерло, — і скінчив:
... — Анны Леванской й Фомы Лабазникова! З-поза Галі зараз же виглянуло біляве, облите щастям лице Фомушчине й нашвидку кинуло:
— Я вам говорил, что скоро! — і сховалось. "Що? — ледве не заревів Микола не своїм голосом. — Фома Лабазников?! Фомушка?!"
Він дико, розпачливо подивився на Сухобрієва, на старого Лабазникова, що весело сміявся свойому "супризові", на Галю, що, одвернувшись, стояла спиною до його, на валку людей, що щось кричала, кудись лізла з чарками в руках, і зразу якось похиливсь, зімлявів.
"Так що ж це, господи! Що ж це таке?.. Як же це?.. — думав він, не почуваючи нічого — ні гніву, ні злості, а тільки якесь болюче, тяжке нерозуміння. — Що ж це таке, боже мій?! Фома Лабазников..."
— Ур-р-ра-а!! — вмить загриміло у його над вухом, і валка ще більше стала товпитись біля Галі та Фомушки, ще далі відпихаючи його до дверей.
"Але ж навіщо все то було?.. Сьогодня навіщо?.. Любить же... "Будешь мой!.." Що же це, господи?.."
В ушах у його шуміло, дзвеніло, в голові стукало, ноги трусились, а на губах застигла крива, повна болю й нерозуміння усмішка.
— Ур-р-ра! — грохотіло в їдальні.
Микола, одіпхнутий валкою, опинився в залі. Машинально ступаючи, дивлячися вперед себе якимись скляними очима, він вийшов у сіни, постояв трохи, спустивши безсило руки, як побиті, й автоматично став шукати свою одіж та одягатись.
— Ур-р-ра! — не затихало в їдальні.
Микола так само автоматично відчинив двері, вийшов на східці і спустився на вулицю. Було тихо, темно, і накрапав дощик.
"Навіщо ж, навіщо ж?! — якось одноманітно-понуро стукало у його в голові. — Була ж така люба... Цілувала... Кусала... А-а-а! — вмить наче все освітилось у його, і з цим світом разом так тяжко, так гірко-боляче здавилось серце, що Микола навіть зупинився, щоб передихнути. — "Сашенька-Машенька, душенька Наташенька! У меня свой капитал... Распутная..." Галя? Моя Галя?.. Моя чиста, свята?.. Господи, що ж це?! Навіщо ж усе це сьогодня?.. Як же це?.."
І весь минулий вечір, розмова з Галею, з Фомушкою стали якимись шматками, в якімось дикім неладі приходити йому на пам'ять. Він ніяк не міг схопити думок, зв'язати їх, з'ясувати собі все; вони пролітали вихором без жодної логіки, без зв'язку, але такі важкі, такі пекучі, що, здавалось, ніби за кожною думкою хтось проводив гарячим залізом по мозку й по серцю. Він не розумів усього, він тільки всією істотою почував, що зробилось щось таке неможливе, що все останнє не варте було уваги.
Він зупинився серед тротуару і став дивитися просто перед себе, нічого не бачачи й не чуючи. Проходили люди, опасливо обходили його, здивовано озираючись; проїжджали ізвощики, іноді закликаючи — "свєзті", а він стояв нерухомо. Думки крутилися, били по черепу, стукали в виски й потроху починали упорядковуватись. І довго він стояв, розставивши ноги і схиливши голову, потім тихо пішов: він почав розуміти...
"Так... В "друга дома" готувала... "Будешь мой, несмотря ни на что. Я хочу, чтоб ты сделал подлость..." Он що!.. А я... Хе!.. Свята, непорочна... Господи! Хто ж думав?.. За що ж? Як же так можна?.. "Дядя" книжки давав, сміялась... з Фомушкою!.. Для чого ж, для чого ж?.. Ах, треба, треба було!.. "Средство!.." По-українськи говорила... А я... За що ж?.. Як же так?.. А я ж як?.. Як же я?.. У номерок?"
І від цієї думки у грудях так тяжко здушило, так сумно защеміло, що він вмить зупинився й пошукав очима, де б спертися на що-небудь або сісти. Скрізь було мокро й темно. Він поводив очима навкруги, постояв трохи й сів на тротуар, спустивши ноги на дорогу. І замер.
"Як же тепер?.. Що ж?.. Як же жити?.. Що ж далі? — підвів він раптом голову і з мукою подивився на ліхтар, — Як же жити?.. Жити як? Знов у номерок?.. Навіки вже?.. І таргани, і... Навіки?.."
А дощик сік собі дрібненько. Миготіли ліхтарі, жовтіючи десь далеко маленькими плямками; прохожих щось не було, і тиша стояла на вулиці; тільки від зігнутої, темної постаті на тротуарі розлягалося сухе, хрипле, повне відчаю й муки безнадійної ридання.