— Галю, йди спати, я кажу тобі! — говорить Панас Павлович, і я бачу, як усе його лице заливає червоним.
— Не піду! Ти не маєш права! Це гидко, це паскудство, це мерзота! Пусти Діму!
Лице Галі кривиться від плачу і злости. Панас Павлович іде просто на неї, бере її за руку й тягне вбік. Галя хапається руками за двері, голосно кричить і відбивається ногами. Тоді Панас Павлович покидає Діму, обіймає обома руками Галю й сильно відриває її від дверей. Я ніколи не бачив такої люті в цього м'ягкого чоловіка. Діма в страху пригортається до мене. Я беру його на руки й несу в сіни. Галя злякано замовкає й, одкинена вбік, стоїть і дивиться широкими очима на Панаса Павловича, який тихо каже їй:
— Битиму! Отут битиму, паскудна ти дівчино!
І коли ми одягаємо Діму й виходимо, вона так само стоїть у вітальні, притуливши міцно руки до грудей і широко дивлячись на нас.
— — — —
— Костю, не лізь до вікна!.. Костю, не чіпляйся до Якова Василевича!.. Костю, даю тобі слово, що відішлю тебе назад!..
А сама вся сяє, світиться тихим захватом, раюванням, незнаним спокоєм. Особливо їх обоє хвилює й тішить те, що ми їдемо в окремому купе, що ми маємо в цьому поїзді свою хатинку, маленьку, затишну й цілком-цілком окрему. Клавдії це до душі, вона почуває себе вільно, легко, а то б усе щулилась і боялась людей. Вона всіх боїться: придверників, кондукторів, пасажирів, носильників. Придверникам і носильникам вона дає зо страху стільки на чай, що ті тільки дивляться на неї й не дякують від здивовання. А її те тільки й турбує, чи не дала вона за мало. Досить якомусь нахабі сказати: "Е, пані, трохи ніби мало!", як вона зараз же страшенно соромиться, бере за гаманець і дає стільки, скільки попадеться в руку.
Зате в купе нам не страшно нічого, ми самі собі пани. Я показую Кості танок лісів і ланів. Дерева, побравшись за руки, врочисто й поважно танцюють перед нашими вікнами. Коли поїзд зупиняється, зупиняються й вони. Коли йде швидче, то й вони поспішають. Костя горнеться до мене, дивиться мені в очі вохкими, вдячними, сумирними оченятами. Клаві душно, й ми на кожній станції беремо по кільки пляшок ріжних напитків. І це тішить їх незмірно. Вони їдуть, як важні пани. Ніколи вони не мали такої роскоші.
А вночі я кажу собі казку й тихо засипляю під гуркіт коліс. Костя щось говорить у сні, й я, не перериваючи казки, думаю про Андрійка.
Море, фезки, смугляві обличчя, чудернацькі слова, пекуче, ясне сонце, непорушні, чорні, немов із грубого картону вирізані кипариси, — скільки радощів для них! Я почуваю себе щедрим, благодушним богом. Коли ввечері Клавдія стає переді мною на коліна й цілує мою руку, я навіть не протестую, розуміючи її побожний настрій. Я сам стояв би на колінах перед тим, хто дав би мені стільки простодушної, чистої, дитячої радости.
Вранці ми спимо довго й безжурно. Потім лежимо на піску, жмуримо очі, бовтаємось у воді. Довкола нас усі люде також лежать, жмуряться й бовтаються. Небо жмуриться вдень теж сонно, стаючи сірим, ніби укриваючись, як і ми, потом. Сплять кипариси. Навіть море дихає сонно, ритмічно здіймаючи і спускаючи мереживо берегових хвиль. Через це не віриться, що десь є галасливі, грюкітні міста, трамваї, суди, тюрми; ввесь світ уявляється сонним, з прижмуреними очима, в сонці й безжурности.
— — — —
Їх троє: Ваня, Крошка й Віра. Ваня найстарший, йому років чотири, а тим, мабуть, по три. Вони всі сидять під моїм вікном на землі. В Вані в руках дзвіночок без сердечка. Вони по черзі б'ють по йому трісочкою й задоволено сміються, слухаючи приємні згуки. У Крошки в руці бублик. Вані він дуже смакує, але Крошка не хоче поділитись. Тоді Ваня, як найстарший, одсилає її додому.
— Іди собі, йди!.. Ну, так дай бублика!
Крошка вибірає менше зло й дає бублика, але дає більшу половину. Ваня не хоче бути свинею й не користується своєю владою; він вертає більшу половину й бере собі меншу. Задоволений таким розв'язанням спірного питання, він сідає на землю й витягає ноги. Крошка, Бог її знає, через що, зараз же робить те саме. Але Ваня тут же схоплюється, біжить до стовпчика і кличе за собою Віру. Зручно видряпавшись на його, він сідає й пацає ногами. Віра з захопленням сміється і здивовано показує на його Крошці. Але у Крошки самостійність і ініціятива: вона лізе на дошки, що обгороджують купу глини, і кричить:
— Ой, упадю! Ой, упадю!..
Вона не боїться впасти, але хоче перетягти увагу Віри на себе. Це все ж таки їй не вдається. Навпаки, Ваня кричить їй:
— Крошка, подай бублика! Впав!..
Крошка ніби не чує.
— Крошка, я кому кажу?!.. Ну, так іди додому, йди!
Крошка, мовчки сопучи, злізає й подає деспотові-мужчині бублика.
Цілими днями ці три голівки копаються під моїм вікном. У Вані гостре підборіддя, на яке можу дивитись годинами. Коли Клавдія входить до мене в кімнату, я вдаю, що працюю, й вона виходить навшпиньках. А я знов слухаю щебетання голівок. Треба б, власне, їх прогнати зпід мого вікна, перешкаджають робити. Але Крошка така втішна, що хай собі ще трохи покопаються. Тут холодочок, затишок, а там така спека, що носики миттю почнуть лущитись.
Клавдія потрохи чогось пригасає. Не розумію, від чого це. Не цілує мені рук вечорами, иноді плаче чогось. Костя пропадає від ранку до вечора десь на березі, й мені треба ходити вишукувать його. Я перестаю почувати себе милостивим і добрим богом. Здається, я більше стаю подібним до чоловіка хворої жінки, з якою треба панькатись. Ця роля мене захоплює менше. Загалом, пора, здається, припинити свою добродійність, — нудновато вже від неї тай смішно трошки.
— — — —
Як мало женщині треба для того, щоб стати жінкою: — поспати з мужчиною в однім ліжку. Цього досить! Клавдію, очевидячки, вже не задовольняє становище фіктивної дружини. Тільки цим можна, як видко, пояснити незрозумілі сльози, зітхання, болі голови, вигляд мучениці. Це нудно, без ніякого сумніву! Нудно й більш нічого!
Хазяйка помешкання, стара Караїмка з закарлюченим, як у сови, носом і оливковим коліром лиця починає вже дратувати своєю солодкавою усмішечкою. Клавдія шопочеться з нею цілими годинами. Про віщо вона може говорити з цією жінкою? Очевидячки, про мене; про мужчин, які зводять чесних жінок із розуму, а потім покидають їх.
І сама Клавдія вже дратує мене. Ані трішки не втішно, що вона боїться людей і зо страху тикає їм колосальні суми на чаї. Чорне, скромне убрання черниці також сердить. Якого чорта, справді, вдавати з себе щось таке, чого в дійсности немає! До моря вона вже майже не ходить, пролежуючи всі дні на старій кушетці. Вікна запнуті в неї чимсь темним, — хустками, пледами, — і тільки згори пробивається гарячий, жовтий промінь, сіючи по хаті золотисту півтемряву. Раз-у-раз пахне в хаті якимись краплями; завсіди душно й тепло, як в оранжерії. Коли я входжу, Клавдія Петрівна винувато підводиться й чіпляє на ніс пенсне. А як застаю, що спить, то, прокинувшись, вона хапливо затуляє одною рукою очі, а другою спішить намацати на столику пенсне, щоб закритися ним. Цим вона постійно нагадує мені, що в неї негарні, маленькі, зморщені очі. Раніше, хоч жаль ставало її, а тепер досадно й неприємно.
І плаче вона, плаче без перестанку. Чорт би взяв ці сльози! Звідки вони беруться в такій скількости? І мовчить…
— Та скажи ж, нарешті, чого ти плачеш? Що це таке? Чи я образив тебе чимнебудь?
Ні, цього вона не може сказати.
— Ну, так у чому ж тут річ?
— Не знаю!.. Так!
І вона починає простісінько ридати. Чорт забірай! Це може роздратувати найдобродійнішу людину! Невже я не можу бути в поганому настрою? Та й з якої речі вона плаче, яке вона має право плакати? Хиба я присягався любити її? Хиба ми коли навіть балакали про любов? Невже вона не розуміє наших відносин?
Я нічого цього не кажу їй, але все ж таки даю зрозуміти, що вона не має ніяких підстав вимагати від мене, щоб я переживав тільки раювання від її товариства й не смів ніколи ні на що розсердитись.
— Я й не вимагаю! Я й не вимагаю! О-о… — ридає вона ще дужче на мої натяки й одвертає вбік спухле, набрякле від сліз лице.
Нарешті я починаю без ніяких жартів дивуватись.
— Господи Боже мій! Це, нарешті, стає неможливо! Та скажи ж ти мені, ради самого Бога, що сталось, через що саме таке?!
— О, нічого, нічого! О-о!
— Ну, знаєш, як собі хочеш, а це щось просто фантастичне!
— Дай мені спокій, дай мені спокій!
— Та спокій я тобі можу дати, але ж… це, чорт-батька-зна-що таке. Хоч би ж я знав свою провину, а то…
І нарешті я таки взнав її: Клавдія — вагітна. От і все!
Коли вона це каже мені, я настільки не допускаю такої можливости, що спочатку просто не розумію її. Одначе не треба було багато часу, щоб переконати мене.
— Але ж ти… ти обіцяла мені! Ти взяла на себе! Ти, значить, обдурила мене?!
— О, не турбуйся! Я зроблю викидень. У тебе не буде від мене дитини. Від мене!
І вона гірко сміється, потім плаче і вкінці зовсім ридає.
— — — —
(Продовження на наступній сторінці)