Панас Павлович стоїть, немов заціпенівши від думки, що це, справді, може статися. Але на мій рух до телефону він злякано кидається до мене й хапає за руку.
— Та що ви, що ви?… — шопоче він, з страхом зиркаючи на телефонну трубку, немов у ній сидить сама Варвара. — Ото яке! Так з вами, бозна, чого наробиш! Хиба ж можна так?
— Та чому не можна? Ну, чому?
— Це чорт-батька-зна що вийде. Раптом зірвались, і маєш!.. Ні, серденько! Я бачу, що ви занадто захоплюєтесь романтичним боком справи. А мені, знаєте, не до романтизмів. Тут треба зважити, підготувати ґрунт, а не так, що в один мент…
Але я не хочу впустити слушного моменту й серйозно, поважно, власне так, як йому бажано, починаю переконувати його. Панас Павлович змагається, вигинається, ховається за що-найменший захист, але я без жалю виганяю його звідусіль і все більш та більш припираю до стіни. Нарешті, він вичерпує всі свої арґументи і в якійсь ізнемозі злякано дивиться на мене. Одначе я розумію, що цей страх є майже згода.
— Добре! — вмить робить він з одчаєм іще одну спробу. — Я згоджусь, я визнаю все, і так далі, але не сьогодні.
— Ні, сьогодні, зараз! Це слабість, Панасе Павловичу! Слабість! Так, або так. Треба покінчити!
Панас Павлович знову скидає пенсне й витирає спітнілі від хвилювання скла. Очі кліпають, як ніколи; він дихає так, неначе робив ґімнастику Міллєра, якою займається що-ранку.
— Ну, от що!.. — він починає і блідне. — От що! Коли вона дома, ми не їдемо.
— Добре! — згоджуюсь я. — Але, коли нема, зараз же смалимо туди. Так?
— Дзвоніть!.. — не дивлячись на мене, каже він тьмяним, слабким голосом.
— Ні, відповідайте: так?
— Та добре… Ну, звичайно…
— Чудово!
Я йду до телефону, а Панас Павлович із виглядом людини, яка чекає постанови консиліума лікарів, починає ходити біля мене.
Коли якась жінка каже в вухо мені "слухаю", я міняю свій голос і питаю:
— Варвара Хведорівна дома?
Панас Павлович швиденько підходить до мене навшпиньках, немов бажаючи почути відповідь, роззявляє рота й так застигає, не дихаючи.
— Ні, їх немає вдома. А хто спрашує?
— Скажіть: добрий знайомий!
На лиці Панаса Павловича пробігає радість, неначе в лісі промінь на світанню.
— А як сказать? — добивається голос.
— Так і скажіть. А давно пішла?
— Ні, оце тільки. Вони поїхали в театр.
— В театр? Ага, дякую!
І я кладу трубку. Панас Павлович розгублено дивиться на мене.
— А як же… А мені здавалось, що вона дома, — бурмотить він.
— Пішла в театр! — серйозно кажу я й діловито озираюсь. — Ну, значить, можна їхати.
Набіраю циґарок у портсиґар, замикаю шухляди стола, зазираю в гаман, чи досить грошей, неначе ми вибіраємось у далеку дорогу. Панас Павлович блукає по хаті і змерзло потирає руки.
— Ну, та що ж, їдьмо! — каже він, силкуючись усміхнутися.
— Так, їдьмо! — відповідаю заклопотано й поважно.
В автомобілю Панас Павлович сидить, забившись у куточок і всю дорогу мовчить. Я починаю думати, що він уже покінчив з сумнівами. Одначе, коли ми вже під'їжджаємо до його колишньої кватири, він починає неспокійно рухатись, визирати з вікна, потім раптом хапає мене за руку і благаюче, судоржно говорить:
— Слухайте, Якове Василевичу!.. Я розумію, голубчику, але… скажіть, щоб він зупинився. Так не можна. Ми не обміркували. Ми не маємо ніякого права. Я вас прохаю. Це несерйозно.
— Панасе Павловичу! — кажу я з притиском. — Постановили ви, а не я. Отже ви маєте змогу й перерішити. Я тільки помагаю вам. Хочете вернутись? Будь ласка! Я не хочу робити на вас ніякої пресії. Це тільки ваше особисте діло. Рішайте самі!
В цей мент автомобіль зупиняється. Панас Павлович на віщось трівожно визирає, метушиться, впускає пенсне, й ми обидва шукаємо його під ногами. І коли пенсне знаходиться, невідомо, через яке натхнення, Панас Павлович рішуче, жестом владаря, розчиняє дверці й кидає до мене:
— Ходім!
І ввесь час, що ми йдемо по сходах, він має рішучий, гордовитий вигляд. Я не встигаю ступати за ним. Але біля дверей, на яких іще висить мідяна табличка з його прізвищем, він стоїть довго, дихаючи важко й одсапуючись, так довго, що я, нарешті, питаюся:
— Ви подзвонили?
— Ах, так! Я й забув.
І він підносить руку до ґудзика дзвоника. Але зараз же віднімає її й шопоче до мене:
— А як прислуга не даватиме? І наробить галасу?
— Не забувайте, що ви — хазяїн цеї кватири й батько цеї дитини! Дзвоніть! Ніяково так стояти…
Панас Павлович коротко тикає пальцем у ґудзик. Довго не чути за дверима ані згуку. Аж ось швидко біжать чиїсь кроки, хтось, поспішаючи, відчиняє двері. Ми входимо й бачимо перед собою… Галю. Вона стоїть із розплетеною косичкою й, закинувши її лівою рукою за спину, тримає незастібнуту суконку.
— О, Господи! — вражено, з переляком каже вона.
Ми також збентежені. Про Галю ми зовсім забули, немов би її й на світі не було.
— Таточку! — раптом нещиро скрикує вона й кидається до його, але старається не стати до мене спиною.
Панас Павлович машинально цілує її й питає:
— А мама дома?
— Ні, пішла в театр. Роздягайтесь, будь ласка!
— Шкода, шкода!.. — розгублено бурмотить Панас Павлович і хоче роздягатись. Я зупиняю його за руку.
— Ми ж тільки на хвилинку. В справі. Зараз підемо.
— Але чому? — здивованим, салонним тоном говорить Галя. — Тато так давно не був у нас. Я скажу наставити самовар. Ви, будь ласка, не дивіться на мене, я маю такий страшний вигляд!
Їй усього тринацять-чотирнацять років, але вона поводиться так, як замужня, молода, гарненька дамочка. Поява батька хвилює її тільки на хвилину. Її замішання проходить, і вона починає жвавенько щебетати. А ми стоїмо й, неначе слухаючи її, думаємо, як бути. Я вже знав, що ми підемо собі, не зробивши нічого, — при Галі він не відважиться.
— Ах, та зайдіть же хоч у вітальню! — раптом перебиває себе Галя й пурхаючим жестом повертається спиною до дверей, їй подобається грати ролю господині. Довгасте, вузьке обличчя та холодні, з нещирим сміхом очі нагадують мені Варвару Хведорівну.
— Ні, дитино, ми не ввійдемо… — стомлено говорить Панас Павлович.
— Ну, які погані! — робить вона ображену ґримаску. — А з твого боку, тату, так навіть негарно. Я розумію: звичайно, можуть бути всякі родинні непорозуміння, але так закинути своїх дітей, як ти це робиш, це, вибач мені, дуже негарно. І тепер, коли ти вже прийшов, не хочеш навіть кілька хвилин побути з нами. Але знаєш що? — раптом робить вона великі очі. — Маму можна викликати. Я пошлю Катю в театр, це п'ять хвилин звідси. Вона пішла на оперетку. Сьогодні йде "Орфей у пеклі". Кондратський пропонував узяти й мене з собою, але мама сказала, що мені ще не можна дивитись на цю п'єсу. Хочеш, таточку? — Я пошлю Катюшу. Вона знайде маму, вони сидять у партері в четвертім ряді, я сама читала білети.
— Ах, так вона пішла на оперетку! — усміхається Панас Павлович. — Із Кондратським?
— Ну, таточку, будь ласка, не вигадуй ніяких паскудств! І не суди по собі!
— Так… Ну, так от що: Катю можна потім послати, а я хочу подивитись на Діму. Ти побудь тут із Яковом Василевичем, а я піду до Діми.
І Панас Павлович уважно, строго й мовчки зиркає на мене. Він видається мені трохи блідим, але цілком спокійним.
— Добре, таточку! Тільки ви, Якове Василевичу, посидьте тут трошки без мене, я мушу зробити коло себе порядок…
І Галя задом виходить із вітальні, роблячи милу й соромливу посмішку.
Я стараюсь уявити собі, як Панас Павлович увіходить у спальню, як будить Діму. Діма зпросоння не розуміє нічого, усміхається сонно, думаючи, що йому сниться тато. Панас Павлович хвилюється, хоче одягти Діму, але від хвилювання все плутає, а Діма регоче й поправляє його.
Галя вертається. Сукня застібнута, косичка заплетена. Вона сідає проти мене й починає розважати, безупинно оповідаючи про якихсь там "подруг-дівчат", про класних дам, про прочитані книжки. Вона висловлюється, як доросла, з правильним уживанням чужоземних слів, очевидячки, милуючися сама собою.
Довгенько сидимо так. Я вже починаю думати, що Панас Павлович змінив свою постанову. Але от чуються кроки і дзвінкий голосок Діми.
— Боже мій! — сплескує руками Галя. — Тато підняв Діму. Мама буде сердитись!
У вітальню входить Панас Павлович, тримаючи Діму за ручку. Діма ввесь сяє і кричить до Галі:
— А ми з татом на томобілі поїдемо кататись!
— Тату! — з жахом питає Галя. — Це правда?
— Так. Я хочу трошки покатать його… — каже Панас Павлович. Він зовсім спокійний, навіть занадто спокійний.
— Тату! Я не пущу Діму. Мама казала, щоб…
— Іди спати, Галю, й не говори дурниць!
Але Галя кидається до дверей у передпокій і рішуче затуляє їх собою.
— Я не пущу! Можеш бити мене, я не пушу. Ти хочеш украсти Діму. Мама казала, що ти хочеш це зробити.
Діма лякається, зачувши, що його хочуть украсти, але не плаче.
(Продовження на наступній сторінці)