Тут я мушу знов подати ті дані, які я вже подавав не раз про себе й про ті закиди, які робились петлюрівцями мені в цій справі. Вони ширили (та й досі ширять) чутку, що я виступав на суді на захист Шварцбарта проти вбитого ним Петлюри. Ці закиди є вияв усе того самого ставлення до мене цієї течії, тої самої моралі її, якої вони вживали проти мене. Я ще раз кажу: я на суді не виступав ніяк. До мене звернулись адвокати Шварцбарта з пропозицією виступити на суді свідком проти Петлюри. Я заявив їм, що виступлю на суді, якщо прокурор мене запросить, проти Шварцбарта і головне на захист українського народу, себто і проти Шварцбарта, але і проти деяких петлюрівців, які, щоб виправдати Петлюру, казали, що весь український народ був антисемитським, що весь народ був погромщиком. Я мав сказати, що Петлюра ніколи не був ідейним, чи іншим антисемитом, що він ставився негативно і з огидою до погромів, але через свою слабохарактерність не міг вжити радикальних заходів проти справжніх погромщиків. І в цьому його була вина. А Шварцбарта я вважав за простого убийника-злочинця, а не терориста і месника за свою расу, як його виставляли адвокати. Вважав і вважаю тепер за такого, бо він не мав ніяких підстав так судити Петлюру, він не мав права брати на себе суд і кару над ним, це було просто убивство. І зрівнювати вчинок Шварцбарта з учинком Мирослава Січинського, який убив польського губернатора, не можна, як те робили адвокати. Мавши таку мою відповідь, вони своє запрошення взяли назад. Але петлюрівці використували його по-своєму, зробили мене захисником убийника Шварцбарта і моїм іменем підтримували виправдування Шварцбарта у тих людей, які мали якесь довір'я до того мого імені. Чи брали в цьому убивстві участь большевики, не знаю. На суді цього не було встановлено, а суд тоді був не москвофільський, у Франції. Шварцбарт після звільнення виїхав до Англії, а не до СССР, де міг краще сховатись од помсти українців, якої він боявся.
Отже, з усього вищенаведеного вважати С. Петлюру за мученика за національно-державну справу нема об'єктивних, доведених даних. На мою думку, я повторюю, він упав жертвою своєї нещасливої вдачі.
Ще раз кажу: мені прикро завдавати багатьом щирим і гарячим борцям за визволення порушення їхньої віри, виявлення "ікони" в реальному світлі безмилосерд-них фактів, але я роблю це в інтересах нашого спільного колективу і може, отих самих іконоприклонників. Може, це світло фактів зменшить напруження боротьби між самими українцями, може, притишить фальшиво розпалені пристрасті й примусить шукати іншого прикладання їх, навчить плекати не обожнених осіб, а любов до колективу.
7. "ПРЕЗИДЕНТ" АНДРІЙ ЛІВИЦЬКИЙ.
А ще менше "обожнювання" заслуговує так званий "президент" Андрій Лівицький. Це "президентство" вже зовсім "самочинний" фантастичний витвір петлюрівської течії. Ні одна Конституція Української Революції, ні Центральної Ради, ні Трудового Конгресу не мають у собі такого інституту, ні такої назви. Іноді голову Центральної Ради Михайла Грушевського звали президентом, але ця назва була не офіційна. Трудовий Конгрес ніякого президентства не знав. За голову Держави він вважав голову Директорії і в такій якості та назві затвердив його. Мене запитують: звідкіля, коли й чого з'явився в українців "президент"? І чого, на яких підставах цим титулом величають Андрія Лівицького?
Точно вказати час і місце появи цього цікавого явища я не берусь. Знаю тільки, що з'явилось воно зовсім недавно, після того, як до Європи прибула Нова Еміграція. Так само знаю, що при Старій Еміграції Андрій Лівицький називав себе головою Директорії. Наскільки таке називання було "легітимним", наскільки воно виявляє ставлення цієї людини й його групи до основ демократії, до законів і постанов Української Революції, про це читачі цієї книги можуть судити самі. Я на запитання до мене про інститут Директорії й її голову відповідаю: За Голову Директорії один представницький орган Української Держави Національний Союз усіх українських партій одноголосно вибрав голову його, Володимира Винниченка. На цьому пості після вигнання німців і їхнього агента П. Скоропадського з України другий Вищий Орган Української Революції, представницький орган всього трудового народу, Трудовий Конгрес затвердив персонально Володимира Винниченка, з зазначенням, що ніхто інший без ухвали сесії Трудового Конгресу не може бути Головою, навіть інституту заступника не було йому призначено. Як сказано вище, політика військових керівників на чолі з Петлюрою примусила В. Винниченка тимчасово, до скликання нової сесії Тимчасового Конгресу, усунутись од участі в діяльності уряду. С. Петлюра, всупереч виразній постанові Трудового Конгресу, перебрав на себе титул Голови Директорії і в цій якості, стягаючи на Вищий Орган влади українського народу ганьбу, заключив злочинний акт з ворогом Української Держави. Володимир Винниченко свого часу і тоді і потім заявляв свій протест, протест Голови Директорії як проти тих договорів, так і проти узурпації титулу. Але, взявши напрям на нехтування всяких постанов і законів Української Революції, С. Петлюра і його однодумці на протест Володимира Винниченка реагували тим самим напрямом.
Після смерті С. Петлюри назву Голови Директорії, на підставі тільки отого взятого напряму, прибрав собі отой "якийсь" Андрій Лівицький. С. Петлюра для узурпації цього титулу мав хоч ту підставу, що він був членом Директорії й брав якусь участь у діяльності Центральної Ради. А Андрій Лівицький ніякої участі ні в Центральній Раді, ні тим паче в Директорії не брав.
Так само він не брав її в усій підготовній революційній діяльності українських політичних партій. Останнім часом у емігрантській пресі з'явилась біографія Андрія Лівицького. Теперішні керівники Національної Ради, через якісь, мені невідомі причини, знайшли потрібним пояснити, через що саме цю людину названо ними "президентом". В цій біографії її називають визначним членом революційних підпільних організацій, невтомним борцем, жертвою царату, страдником по тюрмах за свою революційну діяльність. Отже, назва "президента" українського революційного органу немовби ним цілком заслужена. (Цікаво, що ніяких інших цінностей чи заслуг, чи то політичних, чи культурних, створених цим діячем для української нації, не згадується).
Але,— леле! — і ця єдина цінність Андрія Лівицького є фальшива. Взявши на себе обов'язок довести до відому українського громадянства фактичні дані з історії нашого революційного руху, я мушу з тою самою безмилосердністю сказати, що я ніяких фактів революційної діяльності А. Лівицького не знаю. Так, в 1902 році він брав участь у Студентській Київській Громаді і навіть дозволяв нам, членам тої Громади, друкувати в його помешканні і на гектографі відозви до студентів. Я був одним із тих товаришів і з великою симпатією згадую того А. Лівицького. З того часу я ніколи його не зустрічав і ніяких ні політичних, ні особистих відносин з ним не мав. Мені було тільки відомо, що А. Лівицький по скінченню Університету вступив "чиновником" на судову службу і став мировим суддею в одному з повітів Полтавщини. Ні одна з тих політичних революційних організацій, про які згадується в біографії А. Лівицького (РУП і УСДРП), участі його в них не зазначала. Я маю право так твердити, бо я був членом керівних органів Цих партій з самого їхнього початку, я брав участь у всіх регістраціях членів, я їздив по всіх провінціяльних відділах і знав всіх видатніших робітників її. Ніколи ні на Полтавщині, ні Київщині чи інших губерній я не то що самого А. Лівицького, а імені його не зустрічав. Я чотири роки просидів (різними порціями, в різні часи) по тюрмах столиці України. До них царська жандармерія звозила всіх політичних в'язнів з усієї України. Я ніколи в тюрмах так само не зустрічав ні самого А. Лівицького, ні його імені. Коли б він був де-небудь арештований, так як розповідається в його біографії, то бути не могло б, щоб ми, члени одної братської родини "політичних" (в'язнів) не знали про такого видатного борця і страдника. А тим паче я, що був до 1907 року майже єдиним українцем, членом єдиної нелегалпартії (соціял-демократичної), яка існувала тоді на Україні, що сидів у тюрмах, щоб я не знав, що на Полтавщині сидів у тюрмах мій старий товариш по студентській організації, член немовби тої самої партії, що й я! Абсолютно неможлива річ.
Але мушу сказати більше. Товариші нашої партії, знавши, що на Полтавщині мировий суддя А. Лівицький був колись за студентських часів членом Української Студентської організації й мав, очевидно, деякі симпатії до визвольного руху, кілька разів звертались до нього по допомогу (грошима, квартирою і т. і.). Але А. Лівицький ставився до цих звернень з таким страхом і так "ухильчиво", що викликав гостре обурення у товаришів. За їхніми розповіданнями, А. Лівицький жив міщанським обивательським життям, "випивав", грав у карти зо своїми колегами, руськими чиновниками і судив селян. І було абсурдом звертатись до цього чоловіка по якусь поміч революції.
(Продовження на наступній сторінці)