Я вже згадував не раз про такі вчинки цієї групи щодо моїх праць. У мене члени нової еміграції запитували, які саме мої праці були перекладені на чужинні мови й які п'єси мої ставились в Європі. Під час війни, в перетурбаціях її мій архів загубився і тепер я віднаходжу тільки рештки його. З них я можу подати тільки часткові дані про переклади моїх книг. Вони видавались на німецькій, болгарській, румунській, сербській, італійській, французькій, голландській і ін. мовах, "Чесність з собою", "Талісман", "Голод", "Віють вітри" та інші дрібні оповідання. Перекладались вони й видавались без мого відому, не знаю навіть ким. П'єси мої виставлялись в Німеччині, Балканах, Італії, Голландії, Іспанії, Франції ("Брехня", "Чорна пантера", "Гріх", "Закон", "Пісня Ізраїля"), Головні ролі гралися найкращими артистами тих країн у найкращих театрах і мали великий лесний для українського імені відгук у пресі. (Частина цих друкованих відгуків на різних мовах відзнайшлась). Про це ніде в петлюрівській пресі ніколи не було ні одної згадки, ні один українець про такі культурні виступи українського імені в Європі не довідався. Та вже хоч би для того самого, щоб лишити по собі ті дані в історії нашої революції, які ховаються моїми противниками, щоб не дати цілком безоглядно деформувати нашу історію, я мушу подати їх. Прихильники С. Петлюри за весь час свого перебування на еміграції замовчували або викривляли факти революційного руху нашого, неприємні для них. Але як я силою обставин брав у ньому участь, то вони ім'я моє раз у раз перепускали, або мої деякі добрі дії приписували С. Петлюрі. Тактика не нова. Як Сталін викидав Троцького з історії большевицькоі революції, як приписує собі те, що добре робив той, як ім'я Троцького або замовчується, або оголошується огидним і як самого його, як небезпечного і грізного противника, було вбито, так само за цими рецептами сталінської моралі діють і наші бідні петлюрівці щодо мене. Отже, поки ще не зовсім пізно, я мушу дати свої зізнання історії, так як моє сумління їх підказує мені.
Та більше. Ось тепер видано на французькій мові мою нову працю "Нова Заповідь". її було взято на артистичний і науковий аналіз в інституції французької інтелектуальної еліти "Клуб де Фобур". Аналіз висловив дуже лесну для українського імені опінію, автора праці названо "особистістю світової ваги" за неї. Ні в петлюрівській пресі, ні оті преси нової еміграції, яка є під її впливом, про цей факт не було ні слова, навіть про появу книги на французькій мові в багатьох не згадано. А тим часом ці люди так гаряче говорять про необхідність вияву українського імені на інтернаціональному форумі. Візьмемо тепер другу течію, течію орієнтації на внутрішні сили, на "всебічне визволення" української нації. До неї належали такі ліві соціялісти-революціоне-ри, а так само ті демократи, які ставились негативно до орієнтації на зовнішні сили, а надто на "польський" віз.
Ця течія ні до яких чужинних сил не зверталась за допомогою в боротьбі проти московського імперіялізму. Вся її орієнтація була на внутрішні сили, на український народ, вся мета її була: давати йому по мірі сил своїх допомогу в його боротьбі за свою національно-державну та соціяльно-політичну незалежність і самостійність. І тому, коли московський советський уряд після перемоги над поляками звернувся до українського народу з закликом до конструктивної праці й до мирних відносин з Росією, обіцяючи Україні державну незалежність і допомогу в відбудові її держави й господарства, коли з цим закликом звернувся до течії всебічного визволення, а зокрема до мене, пропонуючи мені керівний пост на Україні, ця течія по довгій нараді постановила відгукнуться на такий заклик, а мені прийняти пропозицію.
Згідно з цією постановою я виїхав на Україну (1920 р.). В Москві, через яку лежав мій шлях, я мав попередні переговори з советським урядом, як представник України. Повторюю: постанова Центрального Комітету ВКП і його Політбюро про мир з Україною й визнання її самостійносте була реальним фактом і через те був і той заклик і та пропозиція мені, і те ставлення до мене, як до офіційної особи Української Держави. В цих переговорах я, так само як і наш посол, не відступав ні на один крок од постанов і Скрижалів Центральної Ради та Трудового Конгресу. Я не тільки не віддав, як течія однобічників-петлюрівців, частину її ворогові, а ще домагався поширення її території коштом суміжних з нею земель, які до того не входили в склад української території (Кубані, Криму, Вороніжчини, частини Дону). З цього приводу я мав довгі і трудні торги з Чічеріним та з членами Політбюро ВКП. Троцький, тодішній міністр війни, визнаючи самостійність України в усіх інших галузях, настоював на тому, щоб армія була єдина. Я стояв на тому, що й українська армія повинна була бути так само самостійна, як і російська, тільки на час війни проти наших спільних ворогів, руських реакціонерів та їх союзників, мало б бути об'єднане командування. Суперечка була довга й кінчилась вона незгодою з Троцьким (який узагалі був проти визнання самостійності України) і характерним для большевицької моралі трюком. Перед початком розмови по суті питання Троцький при мені запитав телефоном Народний Комісаріят
Шляхів: "Потяг товариша Винниченка готовий?" — "Готовий!" — була відповідь. "Отже, товаришу Винниченко, ви можете хоч сьогодні їхати на Україну і брати владу в свої руки". Але, коли я, незважаючи на готовий потяг, свою згоду на спільну армію не дав, і погодження з Троцьким не сталося, він цим самим телефоном при мені дав наказ: "Поезд товариша Винниченка отставить!" І мойому секретареві довелось робити велике зусилля, щоб добути нам білети до Харкова в простому потязі! В Харкові так само ніякі переговори, хитрування і пресі! керівників КП(б)У не зсунули мене з позиції цілковитої самостійности й незалежности Української Держави та її Уряду. Але, на жаль, сприятливий момент для здійснення мирного договору було вже пропущено. Такий момент, кажу ще раз, був тоді, коли Москва була в скруті, коли контрреволюційні руські армії били большевиків і коли С. Мазуренко провадив мирні переговори. Тоді Москва мусила б не тільки визнати нашу самостійність, а всіма силами зміцняти її. Тепер же совецька армія почала на всіх фронтах перемагати своїх ворогів, скрута і потреба в спілці з українством стала меншою, а до того договір не був Директорією ратифікований і тому противники договору на чолі з Троцьким почали перемагати партію Леніна й доводити в Політбюро, що підпис мирного договору сили не має і що можна з самостійністю України не рахуватися. Я почав бачити це нерахування і домагатись держання умови.— Але течія противників самостійности України все більше і більше забирала сили і на мої домагання відповідь Москви ви-рисовувалась усе негативнішою та негативнішою. Політика економічної експлуатації України, національного гніту, політичного терору почала виявлятись все одвер-тіше. Беручи участь у уряді, я мусив би своїм підписом на декретах, своїм іменем санкціонувати всі акти насильства над Українською нацією і брати на себе відповідальність за такі вчинки. Я заявив свій протест проти політики ВКП на Україні і відмовився від дальшої участи в уряді. Керівники КЩб)У та РКП умовляли мене не робити цього і спокушали мене різними особистими привілеями та "лакомствами нещасними". Я всі ці їхні "аргументи" відхиляв і стояв на своїх позиціях. Мої прихильники й навіть деякі товариші по партії теж умовляли мене не виходити з уряду і старатись у ньому захищати наші позиції. Але я доводив їм, що мій протест буде корисніший для української справи. Так,— особисто я мав би й окремі потяги, і авто, і гроші, оплески, овації, моїм іменем були б названі улиці, міста, фабри-ки, мої книги друкувались би мільйонами примірників і приносили б мені мільйони карбованців. Але моя участь в уряді, моє підпирання моїм іменем політики Москви на Україні, було б таким самим злочинним поводження щодо України, яким було підпирання петлюрівцями іменем Директорії, політики Польщі на Західній Україні. Москва, не добившись моєї згоди, вислала мене за кордон, боячись і вбити мене, і лишити на Україні. І мої позиції цілком виправдились. Мої однодумці по виїзді моїм з України доносили мені, що мій приїзд на Україну, потім мій протест і висилка за кордон дуже корисно відбились на боротьбі українства за національні здобутки. В самій урядовій партії КП(б)У здійнялись гострі дебати, суперечки й трохи не дійшло до збройної боротьби в ній... Москва мусила піти на уступки, на зміну своєї національно-культурної політики. Звідси пішло скасування "диктатури руської культури на Україні", свого часу проголошеної Раковським, проти якої я повстав на першому ж засіданні в харківськім уряді, звідси почалось сприяння українській літературі, мистецтву, почалась перемога української течії в уряді партії. Так само позначились уступки в галузі економічної та соціяльної політики. І наскільки великі були наслідки мого протесту і ті уступки в напрямі самостійності, що українські політичні діячі почали цілком одверто проголошувати клич "Геть од Москви!" (Хвильовий та інші).
Приїхавши за кордон, я зараз же здав відчит своїй групі. Він був оголошений на різних європейських мовах у брошурі під заголовком: "Революція в небезпеці", в якій гостро виявлялась реакційність національної та соціяльно-політичної політики московського уряду, як на Україні, так і по всій Росії. Москва за це на скликаному нею З'їзді Рад провела постанову про поставлення мене поза законом, оголосивши мене зрадником, запроданцем буржуазії, ворогом народу. На підставі тої постанови кожний советський громадянин мав право і обов'язок вбити мене, де б він мене не зустрів.
(Продовження на наступній сторінці)