Марія Андріївна. Ну, то я раджу тобі все ж таки не битися об такі заклади. Коли б ти бачила його очі після того, як він "об заклад" тримав лікті тої дівчини, ти б була обережніша.
Інна (з веселою цікавістю). А які, які очі, Тамо?
Марія Андріївна (сердито). А ти з мене забавки не роби собі! Молода ще. І дурна...
Інна. Тамуню, їй-богу ж, я не з тебе сміюся! Мені з Пана смішно. В його після пенсне бувають раз у раз такі якісь не то сонні, не то наче п'яні очі. Правда, неначе п'яні?
Марія Андріївна. Еге ж: "після пенсне"!
Інна. Ну, Тамочко! Не думаєш же ти, що я...
Марія Андріївна. Я думаю, що ти занадто віриш у твого Пана. От що! А я вже давненько помічаю, що щось між ними є. Ой, є! Хоч мої очі й старі, але я й без пенсне ще вмію дещо бачити. Може, він із тобою для того й об заклад побився, щоб...
І н н а. Ну, Тамуню, я ж тобі кажу, що я сама перша накинула йому цю думку! Ти, їй-богу, супроти Пана несправедлива. Ну, хіба ти можеш сказати, щоб за вісім літ він коли-небудь чи поглядом, чи рухом, чи як-небудь зрадив мене з якою-небудь жінкою? Можеш?
Марія А н д р і ї в н а. Та ні, цього не можу сказати, але ж...
І н н а. Ну, так як же ти можеш раптом такі підозріння до якоїсь переписувачки? Скільки було всяких жінок, і раптом тільки ця... їй-богу, мені аж образливо за Пана й за себе. Тобі щось здалося, а ти вже...
Марія Андріївна. Ну-ну, добре. Нехай так. Може, й справді помилилась. Вибач. А йому нічого не кажи. Ще через цю дурницю та неприємності можуть вийти. Мабуть-таки, й мені доведеться загнуздати в пенсне свої очі,— щось вони вже...
І н н а (сміється, обнімає Марію Андріївну). Ми тобі, Тамуню, знаєш, такі великі, круглі, як у шоферів, окуляри купимо. Добре?
Марія Андріївна. Та не інакше... Ну, піду я вже спати, нехай очі спочинуть, може, краще бачитимуть. На добраніч, професорше! (Цілує Інну).
І н н а. Добраніч, Тамуню. Спи добре.
Марія Андріївна. А все-таки поглядай за професором! (Виходить).
І н н а. Добре, добре! (Сміється, голосно наспівує, підходить до рояля, бравурно грає з нахмуреним, задумливим лицем).
Люда то швидко пише, то, задумавшись, непорушно сидить. Зачувши спів і гру Інни, повертається всім тілом у той бік, потім схоплюється й рішуче йде до вітальні, немов із якимсь твердим наміром. Але на півдорозі зупиняється, схиляє голову, стоїть так і тихо вертається назад. Сівши за столик, кладе голову на машинку й сидить. Інна встає і швидко йде в кабінет. Люда хапається писати, зачувши стукіт дверей.
Інна. А Панас Михайлович іще не прийшов? Люда. Ні, немає. Панас Михайлович казав, що зараз прийде.
Інна (привітно). А ви все пишете? Пізно ж уже.
Люда (не дивлячись на Інну). Треба неодмінно на завтра переписати...
Інна. Ну, як пишеться тепер? Панас Михайлович вами нахвалитись не може. Каже, що нізащо не розстанеться з вами.
Люда (раптом підводиться і, не дивлячись на Інну, з усиллям). Я, Інно Василівно, хочу вас просить... Я не можу більше служити в вас. Я прошу мене...
Інна. Що-о?! Оце маєш! Через що? Важко вам?
Люда (живо). Ні-ні, мені зовсім не важко!..
Інна. Образив вас хто-небудь?
Люда. Ні, ніхто не образив. Усі зі мною так, як із рідною... І ви... особливо...
Інна. Ну, так у чому ж річ?!
Люда. Я... Мені треба додому... Я скучила...
І н н а. За ким же ви скучили? У вас, може, наречений є?
Люда. Ні. Але... Ну, я просто не можу... Я поїду додому.
Інна (пильно вдивляється в неї). Ну що ж, коли не можете, то силою не вдержиш. Мені дуже-дуже шкода, що ви хочете йти від нас. А я вже думала: от ми літом виїдемо на село, на дачу, вам там буде вільніше. Ну, що ж робити? Але я все-таки сподіваюсь, що ви ж не сьоґодні-завтра покинете нас. Тиждень-два ви ще поживете з нами? Ми ж мусимо знайти іншу переписувачку. Правда?
Люда. Я б завтра вже хотіла виїхати...
Інна. Та чого ж так раптово?!
Входить Круглик.
Інна. Ну, ми ще побалакаємо. Добре?
Люда сідає до писання.
Круглик (з порогу кричить). Інно Василівно! Вибачте за пізню візиту, але вечір такий чудовий, що я насмілився приїхати спокусити кого-небудь із вас проїхатись на автомобілі за місто. (Цілує руку Інні). Панні Люді моє вітання! А де ж Панас?
Інна. Вийшов трохи пройтись. Він зараз прийде, підождіть.
Круглик (уважно поглядаючи на Люду). Нема коли ждати, дорога Інно Василівно: місяць такий бездоганно прекрасний, бузок так пахне, що аж моторошно, що ви сидите в хаті. Панно Людо, кидайте ви тарабанити оту філософію, та їдьмо з Інною Василівною та зі мною в поле!
Інна. Панні Люді нема часу, а ми ходімте звідси, не будемо заважати їй докінчити роботу. Ходімте! (Бере його під руку й веде з кабінету в вітальню).
Круглик. Ну що ж, мушу скоритися такому насильству. (Пильно дивиться на Люду).
Інна. Розуміється, мусите! (Виходять).
Люда кладе лікті на стіл, бере голову в руки й сидить так, потім береться писати і знову задумується.
Інна. Ну, сідайте, де хочете, й розповідайте, що новенького. Цигарки маєте? Дайте, будь ласка.
Круглик (поквапом подає портсигар). З охотою! Прошу дуже. Що — ви, очевидячки, в маленькому підняттю?
Інна. Чого так думаєте?
Круглик. А цигарочку треба закурить. Жінка, яка не має постійної звички до куріння, курить од кохання, від гніву, взагалі від хвилювання.
І н н а. А я ж чого: від гніву чи кохання?
Круглик. А ви... від Панаса та панни Люди.
Інна. Що за дурниці?! Що ви мелете?!
Круглик. Вибачте, Інно Василівно; я розумію, вас ображає, що вас можуть підозрівати в хвилюванню через якусь там панну Люду, але що зробиш: факт. Хіба ні? Га?
Інна. Серйозно, Круглику, ви часом не випили занадто багато вашого рюдесгаймера?!
Круглик. Ні, Інно Василівно, я тільки зайшов оце на хвилинку до Марії Андріївни. Як свому старому приятелеві, вона мені в секреті дещо розказала. Ви ж, ради бога, не видайте мене!
Інна. Ах, он через що! (Весело сміється). Так, так, уявіть собі: Пан і панна Люда вдвох на машинці пишуть! Що ви скажете? Пан за лікті тримав панну Люду, а вона так писала. Тама, як побачила це, так трохи не зомліла.
Круглик. А знаєте, Інно Василівно, цікаве явище: от вуста ваші сміються, а в очах видно біль.
Інна (сміючись). Та не може бути?! Оце лишенько! Що ж мені робити?
Круглик. Так, ваше становище дійсно погане. Така ідеальна вірна любов, восьмилітнє родинне бездоганне щастя, й раптом... якась міщаночка... А головне: вас обдурюють і вас жаліють. Вас, ви подумайте це! Га?
Інна (сміючись). Слухайте, любий Круглику: я вам не раз казала, що ви не фабрикант, а поет, Жюль Верн, Фенімор Купер. їй-богу. Вам би тільки фантастичні поеми писать.
Круглик. Але ж і гордість у цієї жінки!! Але ж і гордість! Мене це просто захоплює. Панас на моїх і на ваших очах цілуватиме другу жінку, й ви все-таки будете мені казати, що ні. Не сміє цього бути — й кінець! Правда?
Інна. Жюлю Верне, не хвилюйтесь.
Круглик. Але, на жаль, це є, Інно Василівно, є. І давненько вже є, коли хочете знати. Я вже з тиждень, як помітив це в очах Панаса. А я ж у його очах, як у книзі, читаю. Ну, так що я вам кажу, коли ви це краще за мене знаєте. А от, хочете, я вам краще скажу, що з цього всього буде?
Інна. О, та ви ще й ворожбит? Ану-ну, поворожіть. Дати руку?
К р у г л и к. Ні, я й без руки скажу. Так от, слухайте: ви... будете моєю.
Інна (вражено дивиться на нього й вибухає щирим реготом). Ой Круглику! Ой милий! Ви вже Фенімора Купера перегнали...
Круглик (спокійно посміхаючись). А от послухайте спокійніше,й ви побачите, що так воно й мусить бути. Це дуже цікаво. Любов ваша вже скінчилась.
Інна. Уй, боюсь!
К р у г л и к. Любов скінчилася. Ви ще якийсь час будете нічого "не помічати", боротись і так далі. А потім одного чудового дня...
Інна. "Бездоганно чудового!.."
К р у г л и к. Бездоганно чудового дня ви раптом помститесь на Панасі. Але жорстоко, болюче помститесь. А для цього... ви зрадите його зі мною. Так-так, не смійтесь, власне зі мною. Бо я — його друг. Це раз. Я — такий негарний. Це — два. З кимсь іншим зрада не буде для нього така болюча, а зі мною... надзвичайно болюча й образлива. Далі: ви — горді, ви до останнього будете старатись, щоб ніхто не знав про ваш скандал. Правда ж? Через це ви знов-таки зі мною зрадите, бо знаєте, що своєю помстою ви дасте одній людині біль, а другій — надзвичайне щастя, про яке вона мріє довгі роки, за яке на всяке злочинство готова піти. А це притягає. Бачите, як витворюється логічна, фатальна необхідність? І це буде! Інно Василівно, побачите, це мусить так бути!
І н н а. А знаєте, Круглику, треба признати, що ви досить хитро провадите свою гру: під виглядом одвертості чи нахабства ви вмовляєте в мене зарані певні вчинки. Ви просто гіпнотизер.
Круглик. Ні, Інно Василівно, я тільки трошки знаю душу людини. Щоб перемогти панну Люду, цю нову й через те бажану для Панаса женщину, вам треба самій стати для нього новою й бажаною, треба викликати жадність самця, яка тепер звернена на панну Люду... А це...
Інна раптом починає про себе закотисто, довго сміятись.
Круглик. Можна знати, що вас так смішить?
Інна (серед сміху). Ні, тепер... не можна... Колись... колись, може, й довідаєтесь.
Круглик. Шкода, шкода, що не можу з вами тепер посміятись.
(Продовження на наступній сторінці)