Мусташенко. Так-так. Ні, панно Людо, вам безумовно треба хоч трохи гуляти. За три тижні, що ви в нас, ви не більш, як двічі ввечері виходили з дому. Це не годиться.
Люда. Та мені нема куди ходити! Та й не хочу я.
Мусташенко. Ну, як-таки нема куди? Дівчина ви молода, вам треба розваги. Познайомтеся з молодими людьми, ходіть до театру, в кінематограф, у сад. До себе в гості покличте. Ви не в тюрмі, ви маєте повну волю. А так не можна, як ви живете. Через те ви й помилки робите.
Люда. Мені знайомих ніяких не треба. А помилок я буду старатись не робити. Їй-богу! От побачите!
Мусташенко. Та не в помилках річ, чудна ви дівчино! А... а річ в тому, що вам же нудно так жити в нас.
Люда. Мені нудно в вас? (Схаменувшись, кидається писати).
Мусташенко пильно дивиться на неї, похмурюється й починає читати аркуші. Люда непомітно погляда на Мусташенка.
Мусташенко. От і тут помилка...
Люда. Ой господи! (Схоплюється й підходить).
Мусташенко (з посмішкою). От бачите? Значить, треба розваги, спочинку.
Люда. Та, їй-богу ж, то не через це!
Мусташенко. А через що? Раніш ви далеко менше помилок робили. Або ви втомлені, або ж... закохані в когось, і нема тої уваги.
Люда (соромиться). Ну от, закохана! Я просто й сама не знаю, що це таке.
В вітальню під час цієї сцени входить Інна; тихо, навшпиньках, прислухаючись, підходить до дверей у кабінет, слухає, потім входить за портьєру між дверима й лишається там.
Мусташенко. Ну, не знаєте. Скучили, мабуть, за "ним", думаєте про нього багато, от і... Люда. За ким "за ним"?!
Мусташенко. Ну, за тим, у кого ви закохані, кого покинули там десь.
Люда (зневажливо кривить губи). Кого я могла там покинути? Дуже вони мені потрібні... А з помилками — я просто не розумію... Здається ж, я... Дозвольте мені цей аркуш.
Мусташенко (помалу простягаючи аркуш). От і зблідли ви в нас трошки. (Немов не навмисне бере її за руку). Мені сумно, що ви можете своє здоров'я в нас попсувати...
Л ю д а. Та я здорова зовсім... А тут також треба відмітити олівцем? (Легко пробує визволити руку).
Мусташенко (неуважно). Еге-еге, розуміється, відмітити... Безумовно, відмітити... Так закохані, га?
Люда соромливо посміхається, визволяє руку й іде до свого столика. Мусташенко з усміхом читає аркуші. Í н н а виходить з-за портьєри, тісно стуливши вуста, відходить і сідає в фотель, одкинувши голову назад.
Мусташенко (раптом змітає посмішку, похмурюється, швидко витягає пенсне й одягає, встає й зовсім іншим — поважним, серйозним тоном). Так-так. Жарти жартами, панно Людо, а вам треба моціону, руху, повітря. Здоров'я насамперед. А потім... Чи не можна, що(5 деякі речі ви переписували в себе в кімнаті? Тут я вам заважаю. І взагалі... я гадаю, що тут, у кабінеті, треба писати тільки те, що я диктуватиму.
Люда (стурбовано дивиться на нього, несміло підводиться). Мені зараз же перейти туди?
Мусташенко. Ну, зараз... я не знаю. Я хочу тепер вам іще дещо продиктувати. Але завтра ви можете працювати в себе.
Люда (сідає). Мені взяти чистого паперу для диктовки?
Мусташенко (підходить до неї). Чекайте, ви на чому зупинились? (Скидає пенсне, нахиляється над плечем Люди, читає про себе). Умгу... Так... Тут іще трохи лишилося? Ну, це вже ви допишіть зараз...
Люда хапається писати.
Мусташенко. Та ви не спішіть так. Вас ніхто не жене звідси.
Люда мовчки так само поспішає, Інна підходить до дверей і знову входить за портьєру.
Мусташенко. Та не хапайте ж так, кажу... (Бере Люду за руки вище ліктів, притримує). Тихше, тихше. Повільніше... Поспішать не треба. (Не випускаючи її рук, нахиляється до її плеча так, що його лице приходиться зовсім близько до її лиця, й ніби дивиться в аркуш). Ну, пишіть так. Я буду вашу енергію регулювати. Ну?
Люда (тихо). Мені так незручно писати...
Мусташенко (хвилюється). А то не треба спішити. Га? Спішити не треба, коли вам кажуть. Ну?
Люда. Але ж ви кажете, щоб я швидше йшла звідси.
У дверях кабінету з лійкою в руці з'являється Марія Андріївна: бачить сцену й одсувається назад, слідкуючи далі з-за дверей.
Мусташенко. Ну, я не сказав "швидше". І швидше писати не треба. А оттак... Повільно, спокійно, помаленьку. Оттак... (Раптом сильно стискує Люду за руки, так що кінці їх аж догори здіймаються, і рвучко відходить до свого столу).
Люда зараз же починає швидко писати.
Марія Андріївна (входить). Та квітка зовсім засохне тут у вас. Інна поставити поставила, а поливати нема кому. (Поливає, пильно непомітно оглядаючи Люду й Мусташенка).
Інна відходить од дверей і сідає на канапу з болючою посмішкою.
Мусташенко (ніби зайнятий аркушами, байдуже, спокійно). Полийте, полийте. Панно Людо, будь ласка, дайте мені той аркуш, що ми вдвох тільки що переглядали.
Люда. Цей?
Мусташенко. Не знаю, покажіть.
Люда підносить.
Мусташенко. Так, цей. Дякую. Я тут зроблю вставочку...
Люда відходить, сідає писати. Марія Андріївна, оглянувши ще раз Люду, виходить. Мусташенко, провівши Марію Андріївну очима, сидить якийсь час непорушно, гидливо скрививши губи й дивлячись в одну точку. Потім похмуро підводиться і, не глянувши на Люду, рішучим, поважним кроком виходить
у вітальню. Люда стурбовано дивиться йому вслід. Інна, зачувши рип дверей, швидко міняє позу й немов щось шукає в кутках
канапи.
Мусташенко (йде рішучою ходою, але, побачивши Інну, зупиняється). А, ти тут?
Інна. Шукаю мого гребінця з коронкою. Ти не бачив, Пан?
Мусташенко. Ні, не бачив. Але я тобі скажу, Інно, що я далі цієї твоєї вигадки робити не буду. Як собі хочеш... Інна. Через що?
Мусташенко. Не можу й не хочу. От і все. Я зараз вийду хвилин на десять перейтись, а ти в цей час, будь ласка, відпусти цю панну на всі чотири вітри. Чуєш?
Інна. В чому річ? Невже вона...
Мусташенко. Інно, не будемо про це говорити. Все це — негарне, гидке, понизливе, образливе! Розумієш? Я не хочу, й більше нічого. Здається... (Змовкає).
Входить Марія Андріївна з лійкою.
Марія Андріївна. Квітки мати — всі люблять, а послідкувати, щоб поливати, ніхто не догадається. (Йде до квіток).
Мусташенко. Яз тобою ще сьогодні хочу поговорити. Інна. Неодмінно.
Мусташенко (виходить у кабінет; сухо до Люди). Ви ігут дописуйте, я хутко прийду. (Виходить).
Люда дивиться йому вслід, задумується, раптом xana себе за щоки, потім починає швидко писати.
Марія Андріївна (поливаючи квітки). А треба, треба тобі з ним поговорити. Треба.
Інна (пильно глянувши на неї). А про що, Тамуню?
Марія Андріївна. Та про що ж: про високу мораль, про філософію, про любов. Він же в тебе такий моральний, чистий чоловік. Професор, не якийсь собі легковажний студентик. Людина поважна. Аякже!..
І н н а. Ой Тамуню, я боюсь! От уже твої брови кусливо сміються.
Марія Андріївна (мовчить, підходить до Інни). Хочеш спокій у домі мати? Інна. Хочу.
Марія А н д р і ї в н а. То поклич сюди зараз оту машинкову панночку, дай їй за місяць, дай за десять, двадцять місяців уперед, і нехай вона йде собі писати деінде.
Інна (здивовано). Через що?
Марія Андріївна. Через що? Через те, що твій філософ дуже пильно придивляється, як вона пише. Удвох уже починають писати на машинці.
Інна (сміється). Ну, Тамуню, бог з тобою!
Марія А н д р і ї в н а. Зо мною бог був і є, а от хто з професором твоїм, то це вже не так смішно. Кажу тобі: випровадь її сьогодні ж.
І н н а. Та за віщо?
Марія А н д р і ї в н а. За те, що твій чоловік обнімає її за плечі і пригортається щока до щоки. Буде з тебе? Інна. Коли ж це було?
Марія Андріївна. Три хвилини тому назад. Ти собі тут сиділа, а вони за отою стіною пригортались. Навіть дверей у кабінет добре не зачинили.
Інна регочеться, обнімає Марію Андріївну.
Марія Андріївна (визволяючись). Тобто так віриш у свого морального філософа, що аж смішно тобі?!
Інна. Тамуню! Абсолютно не вірю. Постривай, постривай! Що ти бачила, як він близько нахилився до неї, я в це вірю. Але, Тамочко, це пояснюється просто: він без пенсне здалеку погано бачить. Запевняю тебе! Зо мною це раз у раз бувало, як я йому переписувала. Бувало ввесь ісхилиться над моїм плечем. Щоб Пан?! (Сміється).
Марія Андріївна. Ну, скажи мені, коли ти така мудра: як люди пишуть на машинках?
Інна. Ну, як? Пишуть собі, та й годі.
Марія А н д р і ї в н а. А ти бачила, щоб їх хто-небудь ззаду ще за лікті підтримував?
Інна (весело, жваво, здивовано). Та невже Пан підтримував?! Правда?! Ну, який же, дивись!.. Виграв! Уяви собі, Тамуню, ми побилися об заклад: він жалівся, що панна Люда занадто старається, спішить, хоче показати, що вона справжня переписувачка, й через те робить багато помилок: "Просто, каже, хоч бери за лікті її притримуй". А я йому сказала, жартом, розуміється: "А ти візьми коли-небудь та й притримай її". А він на це: "І, їй-богу, притримаю". Я почала сміятись. Ну, уяви ти собі Пана з його соромливістю, який бере панночку за лікті! А він образився, що я сміюсь, татарська кров спалахнула: "А давай об заклад, що притримаю!" — "Давай!" І так-таки тримав за лікті?! Як слід? І довго? Бо я сказала, щоб не менше хвилини тримав, навіть тоді, як вона писатиме. Довго тримав, Тамуню?
Марія Андріївна (збита з пантелику). Гм!.. Може, й... Ну, коли ти кажеш, що бились об заклад, то, може... Тільки щось воно...
Інна. Але ж який Пан, виграв!
(Продовження на наступній сторінці)