Кроки людей лунають дзвінко, самотньо у височенних колодязях вулиць — тут панує понура, врочиста тиша. Ще немає, мабуть, третьої години, а тут, на дні цих колодязів, уже вечір. Колись вони в цей час горіли вогнями ліхтарів, вікон, реклам, вивісок. Тоді їм байдуже було — чи день іще там, угорі, чи ніч, вони собі мали своє світло. Тепер, закутані в моторошну тишу, вони стоять мовчазні, суворі, темні, дивовижні, покинуті тунелі, якими колись пливли гуркітливі потоки людських тіл, екіпажів, світла, крику, гомону. Тут і возиьів менше, і перехожих зовсім мало, тільки мляво, безнадійно риються в купах сміття голодні здичавілі собаки. Де-не-де в понурих вікнах блимає жовтенька крихітна плямка світла — свічка чи каганець.
Біля річки знов людніше: то тут, то там, то гуртками, то поодинці, важко ступаючи, поперегинавшись набік, несуть люди воду у відрах, у великих кухлях, глечиках для вмивання, В бляшаних коритах. І теж вираз їхніх постатей і облич діловитий, серйозний, наче все життя вони носили воду з річки та каналів.
Лунко, занадто голосно, порушуючи мертву гармонію абсолютної тиші, лопотить старенька машинка доктора Рудольфа. Але кварталів за два від дому графа Елленберга вона раптом підозріло чхає, закашлюється й стає. Стає рішуче й остаточно, не відгукуючись ні на які підштурхування й підкручування доктора Рудольфа.
Тоді він обнімає її за роги стерна, як поранену, і потихснь-ко веде далі Все ж таки послужила сіаренька — і за те спасибі.
Мур саду такий самий рідний, теплий, дорогий. Порох дощу обвіває його мокрі боки, на ребрах лежать купки жовто-червоного листя; віти дерев поріділими гіллячками спускаються з-за муру на вулицю.
Іржаво, хруско відчиняється хвіртка — давно ніхто не ходив нею. З-під неї з мокрим шелестом туго відсувається вбік наметена купа осінннього листя Фасади лабораторії й буднику оголені по-осінньому, тьмяно дивляться в сад зачиненими вікнами.
Доктор Рудольф спирає об стіну оранжереї мотор, витіїрас рукавом лице, по якому розвозяться налиплі бризки болота, і йде до будинку, шкутильгаючи й застібуючи щільніше комір коротенького пальта. В саду нікого; дощик мирно шелесливо шепотить між пожовклим рідким листям; лежать позгрібані купи листя, дбайливо прикриті брезентом — очевидно, дідусь Йоганн хазяйнує.
Доктор Рудольф на хвилинку зупиняється перед будинком, щоб перевести дух — чогось йому тісно, трудно дихається. Потім помалу підходить до закритої веранди помешкання батьків. Там колись він, іще хлопцем, отакої самої осінньої пори готувався до своїх лекцій. Тепер усі вікна на ній щільно по-зачинювані.
Якась жіноча, схилена над чимсь, постать. Вона ритмічно, сильно рухає ліктями й спиною в синій блузі, неначе пере. Так, дійсно пере. Біля неї на стільці лежить купка мокрої викрученої білизни. Голова пов'язана білою хусткою, щоб на волосся не ляпало, стан запнутий фартухом. Хто це може бути? Не мати — стрункіша, молодша постать, хоч теж майже такого самого росту.
Доктор Рудольф заходить збоку. Праля на рип його кроків повертає голову й раптом швидко випростовується. Просто в лице Рудольфові злякано, вражено дивляться зелені широкі очі принцеси Елізи. З-під білої хустки над чолом видно два червоно-золотих серпа волосся. Лиця зашарені від роботи. Вона якось чудно, не помічаючи, випускає з рук на підлогу білизну, якийсь мент стоїть, заціпенівши, потім задом одсувається до дверей і швидко виходить ними. На стільцях сиротливо лишилася купка випраної, спіральне повикручуваної білизни й маленька ванна з синюватим милинням.
Доктор Рудольф проводить тремтячою мокрою рукою по мокрому лиці, ще більше розмазує бруд і нерішуче відчиняє двері на веранду. На нього пашить теплом, вогким, миляним духом.
В цей самий мент двері, якими вийшла принцеса, вихором розпанахуються, і в них з'являється висока, сяюча, палаюча радістю постать пані Штор. Вона кидається до доктора Рудольфа, мовчки обхоплює його голову, мовчки жадно, сильно вкриває мокре, брудне лице теплим натиском уст, мовчки горне до себе мокре тіло його, вбирає в себе, обмацує руками, знову тисне, знову цілує в очі, в щоки, в голову, з якої звалюється долу мокрий капелюх. Говорити вона нічого не може, тільки болюче, жадно, щасливо часом стогне й мугиче. Потім ратом одпускає сина, відвертається й тихо плаче.
— Мамо! Мамуню! Люба, дорога! Ну чого ж? Чого?
— Од щастя, сину, од щастя!
Вона швидко, енергійно витирає очі й знову повертається до доктора Рудольфа. Він, це — він. Здоровий, живий, трохи ніби схуд, але ті самі чисті, ясні, прозоро-щирі очі, та сама прекрасна, трошки винувата посмішка, все те саме, брудне, але те саме, безмежно дороге й любе.
Тепер вона може говорити, рухатись, бачити, чути. Вона веде його до кімнати, роздягає, умиває, витирає, як у дитинстві. І розпитує, і лякається, і вимагає показати зранену ногу, і знову мовчки хапає голову.
Батька нема — він пішов по харчі. В кімнатах усе так само, як і було, — чисто, затишно й трошки занадто все в строгому порядку.
— Ну, а як же тут у вас, мамо? Все добре?
Докторові Рудольфові хочеться насамперед щось інше спитати що значить оте, що він бачив щойно на веранді?
Пані Штор ухильно, не дивлячись у вічі синові, злегка знизує плечима. Чи добре? Як і з якого погляду дивитись на речі. Для одних, може, добре, для других — гірше, для третіх, може, і погано. Як раз у раз у житті за всяких порядків Звичайно, змін багато. От чужі люди, наприклад, оселились у домі Весь горішній та майже весь долішній поверх позаймали.
— Як?! А принцеса ж де?
Принцеса перейшла вниз, до графині. Граф, графиня й принцеса мають тепер усього три кімнати та ще невеличкий салон із роялем — салон насилу випрохали. А решта покоїв зайнята різними людьми. У принцесиних кімнатах живе швець із родиною — жінкою й трьома дітьми; в покоях графівни Труди дві пари молодих людей із друкарні Майнерта; у великій залі живо двоє малярів, у бібліотеці — якийсь худенький, милий чоловічок, який називає себе вченим, кабінет графа займає бухгалтер із якогось банку; у великому салоні живе технік із жінкою. Народу повно тепер у домі. Прислуга розійшлась, але Иоганн лишився. Внизу, в кімнатах прислуги, ніхто оселятися не хоче.
— Ну, а як же... годуються принцеса, графи, батько?
— Графиня і я їмо сонячний хліб. А принцесі, графові й батькові мусимо готувати іжу. Варимо всі по черзі, навіть принцеса. Вона нізащо не хоче, щоб за неї хтось робив, її вірна Софі покинула її. З шофером Германом, разом із авто мобілем, виїхала кудись. І сама тепер усе робить. Аякже, сама! Оце ж ти бачив: білизну свою пере, їсти варить, кімнату свою прибирає, хоче сама й воду носити, але батько до цього вже ніяк не може допустити. Оце носить їй тепер на прання воду. Все ж спинилось тепер, Руді, — ні водопровід, ні каналізація, ні електрика — ніщо тепер не функціонує. Живемо, як колись за старих-старих часів.
І мати так обережно, заспокійливо погладжує доктора Рудольфа по плечу Звичайно, це неприємно й трудненько без звички, але якось перетерплять люди й житимуть і серед таких умов. Воно, розуміється, все трохи не так виходить, як сподівалося, а все ж таки не так уже й страшно, як дехто думає. Може, дасть бог, якось направиться життя.
— А де ж Макс?
— Макс живе десь разом із графівною Трудою. В її віллі.
Побрались?
Пані Штор знову не дивиться в очі Рудольфові. Бог їх знає, чи побрались, чи які в них відносини Макс сміється й каже, що ні, а хто його тепер може розібрати, які відносини між молодими людьми. От живуть у цьому домі дві парочки, а хто вони — нічого зрозуміти не можна Коханці, подружжя чи так собі. Раз у раз сварки, сміхи, то в такій парі ходять, то в другій, то ще якісь приходять, і дівчата з тими гуляють. Ну, та що там у чужі відносини заглядати. Аби людям добре було.
І знову, немов заспокоюючи, немов потішаючи, пані Штор гладить сина по голові, розправляючи волосся.
В кімнатах по кутках стоїть темний присмерк. Хтось грає нагорі.
— Грає наша графиня. Переродилась людина. Грає цілими днями. Така мила, така добра стала! Нічого, сину, якось воно все буде. Де ж ти оселишся, сину?
Доктор Рудольф обережно зводить материну руку з голови й підводиться.
— В лабораторії, мамо. Вона вільна? Ніхто не хотів зайняти?
Пані Штор посміхається.
— Та де не хотіли! Стільки охотників находилось. Та ми з принцесою відборонили. Ну, та й твоє ім'я помагало "Це лабораторія Рудольфа Штора". "А? Рудольфа Штора?" Ну, і відставали Дуже хотілось малярам оселитись там.
Доктор Рудольф одходить і дуже пильно дивиться у вікно
— А принцесі ж.. що до того.. чого вона відбороняла?
— А вона чогось усе ходить до лабораторії. Працює, каже, там, читає твої кяижки.
Пані Штор виймає з шафи свічку в старовинному срібному підсвічнику й запалює її принесеною з кухні запаленою трісочкою. І знову винувато дивиться на сина.
— Сірничків уже не можна дістати. Піддержуємо вогонь у кухні та так і світимо.
Світло свічечки скупеньке, мерехтливе, тіні гойдаються від нього посмиканими смугами.
Грюкають двері в другій кімнаті. Чиїсь важкі, повільні кроки.
— Мабуть, батько. Ти вже, сину, будь із ним трошки...
(Продовження на наступній сторінці)