Занадіо спокійний, занадто рівний цей голос серед клекітливих, пінистих голосів. І тому з шипінням, як хвиля од берега, спливає галас:
— Панове! Мені донесено, що в сусідній віллі банда грабіжників убила власника вілли, його стару матір і двох синів. Тепер там іде розгром і грабіж. Ви можете чути крики звідси, коли вийдете на терасу дому. Я раджу всім, у кого дома лишився хтось близький, поспішати додому.
Голос спокійно замовкає. Велично закам'яніла голова Сузанни повертається і, не хапаючись, випливає з храму, як артистка із сцени за куліси.
І знову вихор, але дикий, жахний, сліпий. Він кидає тілами, жене їх через стільці, через скелі, грати, квіти до дверей, гримить зваленим на мармур підлоги посудом, видушує істеричн" крики, миготить смертельно блідими обличчями.
Макс плигає на землю і, розриваючи руками скорчені, збиті жахом тіла, видирається з храму.
На сходах в істериці б'ється напівголе ніжно біле жіноче тіло, задерев'яніло розкинувши ноги й боком ізсуваючись униз. Через нього стрибають ноги мужчин у шовкових модних штанях із мереживом на кінцях.
Небо темно-сіре. Колючою мрячкою поспішає дощ. З-за дерев !парку чується важкий ритмічний гупаючий іуркіт, потім одразу брязкіт і гомін рявкаючих радісних голосів. А побіч них — виючі передсмертні зойки.
Макс вибігає на вулицю, біжить ліворуч, розпихає спини цікавих. Але щодалі, то цих спин щораз більше, густіше, непролазніше. І це вже не цікавих спини, це вже не мовчазні, хмурі, скупчені страхом обличчя, а блискаючі п'яним простором очі, роти, пороздирані мстивим сміхом, вузлуваті руки, зарослі груди. Це вже гудучий, грізний, невпинний розлив.
І це ж — квартал магнатів і королів!
Макс зупиняється й нарешті озирається — але куди ж тут шукати рук, що взялися б спинити цю повідь!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Ліктя безвільно, байдужими вихилясами опадає з мокрих дерев. Сонце мокро блищить на дахах містечка, на закурених шибках фабрики сонячного скла. По горах меланхолійно блукають отари сивих хмарин, залягаючи по межигір'ях.
Доктор Рудольф навмисне не поспішає з лісу додому, щоб напевно вже застати звістку з Берліна.
Не може ж бути, щоб одправлений, навантажений два дні тому потяг був останній! Не може бути, щоб Каесем лишив його тут із усім персоналом, інженерами, службовцями, з жінками їхніми. Хай не роблять йому ніякої зустрічі, але на можливість вернутися додому він, здається, заслужив.
І чому має припинитися залізничий рух? Чому немає повітряного? Чому не працює ніякий ні телеграф, ні телефон? Що там діється? Чому так невиразно, заплутано, ніяково відповідали останніми днями на запитання звідси?
Доктор Рудольф ізнизує плечима й шкандибає до лабораторії. Фабрика стоїть. На подвір'ї у вагонах чекає відправки сонячне скло. В величезних майстернях також купами лежить воно навіть не підраховане: Німеччина переповнена ним.
Порожньо, тихо, смутно тут. А ще ж позавчора стояв веселий завзятий гуркіт праці. Палали печі, совались велетенські руки-корита з переділами, з яких так рівно, точно, як краплини з ринв, випадали готові жовто-червоні стекла.
В лабораторії нетерпляча, досадлива тоскність. З Берліна нічого.. Всі знизують плечима, і всім ніяково за нього, Рудольфа Штора Ну, хай до них неувага, але до нього все ж таки можна б і не такими вже бути. Доктор Рудольф крутить головою.
— Ні, панове, там щось сталося. Щось несподіване й раптове. Я не можу чекати. Третій день ніякого сполучення. Ми відрізані від усього світу. Коли хочете, лишайтеся дожидати, а я полечу до Берліна. Майстер Кін пропонує мені свою машину. Я зараз же, сьогодні ж сповіщу вас.
Правда, вже нерано, але майстер Кін береться до присмерків бути вже в Берліні.
Літачок — старенький моторовий — по старечому, з кректінням і шипінням із розгону підноситься вгору. Гори, димарі, фабрики, іржаво-червоні дахи містечка гойдаються й пливуть назад, під аероплан. А потім, погойдуючись, пропливають унизу такі знайомі сільські гірські хатинки, кози, корови з дзвіночками та брязкальцями. В лице поколює порох дощу, вітер гостро голить щоки.
Нічого злого не могло статись у Берліні!
Сонце то визирне з синюватої набухлої хмари, то сховається, як мати, що грається в піжмурки з своєю дитиною-землею. По дорозі зустрічаються люди з торбами на спинах — по формі видно, з Сонячними машинами.
Ні, ні, нічого злого не могло статись у Берліні. Окупація Союзу Східних Держав? Не може бути. А як і так, то що ж, ненадовго. Адже ж Сонячна машина — найдужча гармата, як пише любий Макс.
Вечір помаленьку запинає землю сірою полою низини гір — Мати спати йде. Але спина майстра Кіна такою певною, масивною, волохато-футеральною купою випинається попереду на тлі безмежного неба, що сумніватися нема чого: на вечір літак буде в Берліні.
І раптом залізне тіло машини струшується несподіваним корчем. Доктор Рудольф машинально хапається за поруччя сидіння, а товстелезна рука майстра Кіна швидко перестрибує трошки вгору на блискуче держальце й сильно крутить його вбік. Але залізнокрилате тіло знову здригається, потім починає стрибати вправо, вліво, вгору, скажено, корчево пручається, рветься, лютує. Спина майстра Кіна неспокійно, розгублено совається то в один бік, то в другий. Дихання мотора — нерівне, задихане, передсмертне.
І вмить настає моторошна мертва тиша. Голова майстра Кіна озирається, синювато-бліде лице хоче сказати щось, крикнути, але не встигає и зараз же швидко відвертається: апарат прожогом, нахилившися носом униз, летить до землі. Доктор Рудольф чує тільки, як його пронизує дика, кричуща тоскність, як голова його нахиляється щораз нижче й нижче, а в очі стрімголов летить темно-зелена маса землі. І все зникає.
І знову все з'являється. З'являється через те, що в лице гостро, холодно коле дощ. Доктор Рудольф розплющує очі: вгорі — темносукняні купи хмар, збоку — задерте догори крило літака, за літаком — височенна похила стіна лісу. Доктор Рудольф хоче підвестися, але чує в коліні такий ріжучий біль, що мимоволі скрикує й іірииадає до землі, як ховаючись од кулі. Вся нога щемить ниючим, крутячим болем, і по тілу проходить мороз од самої думки про той біль, що тільки по був.
Зломив удруге ногу? Перервав сухожилок? Доктор Рудольф лежить і не сміє рухнутись, щоб обмацати ногу. Його починає невідомо від чого трусити, як у пропасниці Він рішуче повертає ногу й згинає її. Але біль із такою силою ріже в мозок, що доктор Рудольф почуває, як м'якнуть йому руки й ноги і душна млосність хилить його на землю.
І знову доктор Рудольф розплющує очі й здивовано озирається він в якійсь хатинці з косою стелею, спущеною до вікна. На столі горить маленька старовинна лампочка. Ліжко просте, білизна груба, селянська. В лівій нозі не чути болю, але, коли він хоче нею поворухнути, біль з'являється, а з ним почування якоїсь ваги й занадтої теплоти на нозі. Він обмацує й розуміє нога забандажована. Ким? Коли?
Нікого не чути. Знову починає трусити від болю. Як це ні до чого й нудно!
Знову прокидається доктор Рудольф і знову дивується: у віконечко сіється сіре нераннє світло дня. А трусити не перестає, і млосність огидними холодно пітними хвилями переливається, як болото, у грудях. Це не гарячка, а щось гірше.
Потім знову на столі з'являється жовтеньке світлечко лампи. З'являються якісь обличчя, кивають йому, говорять неприємними голосами, від яких рвучко відгукується у вухах. Балакають про похорон майстра Кіна, але докторові Рудольфові від цих слів тільки гупає у вуха. Потім хтось скидає ковдру з нього й обережно, але певними рухами обмацує ногу, пообкладувану дощечками й пухло обмотану, чужу, огидну, ворожу ногу, від якої починає трусити.
— Нічого-нічого, пане добродію, невеличка катавасія. Тижнів три-чотири доведеться пролежати й тоді можна вдруге бити А що поганенько вам, нічого — струс. Хорому б, пане Кравтвурсте, слід би давати сонячного хліба. Це дуже помагає.
Цей чоловік говорить про сонячний хліб так, наче він його вже років десять уживає в своїй медичній практиці.
Якийсь хриплуватий, заморожений голос справедливо завважує, що хорий навряд чи може сам скрутити собі хліба, а ніхто інший не може ж зробити йому.
— Хм, так, рація. Шкода, пане добродію, що наш славетний Рудольф Штор винайшов цю Машину з таким обмеженням Доведеться вас через те молоком годувати, на старий режим переводити. Немає ради Пане Кравтвурсте, у вас тепер із молока можна купіль дочкам робити. Так ви хорого заливайте ним. Просто заливайте. Ну, скоро навідаюсь іще. До побачення! Лежіть, не рухайтесь і молочко попивайте. Ви сонячний хліб уже вживали? Ну, до молока все ж таки легше знов вертатися, ніж до м'яса. Нічого, все буде добре, навіть нога вам лишиться.
Доктор Рудольф почуває, як на лиці йому виступає дурна, непотрібна, чужа посмішка й чиїсь губи в нього кажуть:
— Спасибі, пане докторе.
— Нічого, нічого Лежіть собі! До побачення!
(Продовження на наступній сторінці)