— Дуже приємно, пане Шторе, що ви мене не зовсім забули. Пан Штор не чує коректно привітних слів — він підходить просто до пані радниці, несподівано обнімає її за обидва плеча, владно притягує до себе й мовчки, бурно, боляче, брутально цілує в уста, що пручаються й викручуються на всі боки. Потім випускає, покірно розкриває руки й виставляє розхристані сильні груди наперед.
— Тепер, будь ласка. Можеш навіть на летючу віллу мене брати. Куди хочеш, як хочеш. Будь ласка.
А очі п'яно закотисто регочуть. Регочуть із обурено-вражених очей телиці, з непорозуміння (в якому все ж таки тьохкають солов!їні, радісні нотки!), із червоних слідів його уст на випещеній молочній білизні лиць і шиї.
Сузанна мовчить, сліпо й зручно поправляючи на трудно дихаючих грудях якусь мережану прозорість, не зводячи пильних, шукаючих (і все ж таки вогких!) очей із загадкової, нахабно веселої покірності пана Штора.
— Ти не віриш? Правда? Маєш рацію. Неймовірно, фантастично, казково. Але факт! Дійсний, реальний факт. Ти розумієш: чудо є реальний факт, а вся так звана реальність є тепер ілюзія, химера, примара. От штука яка, Сузанно, моя здивована, моя дорога Сузанно! Ну?
Дійсно, Сузанна здивована, вона цього не хоче ховати. Вона здивована насамперед тим, що пан Штор після всього, що було, дозволяє собі являтись до неї в такому... неестетичному стані.
Цебто ти хочеш сказати п'яним? Так? Ні, кажи одверто п'яним? А проте, розуміється, я п'яний. Але хутко й ти будеш п'яна, і твій портьє, і твої геніальні друзі, і твій скульптор, чорт би його взяв, і навіть... О, вибач, я вилаяв скульптора? Ах, Сузанно, що тепер скульптори? Ти не можеш уявити собі, яка це тепер дурниця.
Сузанна впустила свою зброю, свій сміх, свою насмішкувату ласкавість. Вона вибита з сідла цим бурним наскоком, цією п'яністю, сміхом. Макс сміється, значить, він дужчий і вищий. Так, вона зробила помилку, це — ясно. Але краще виправити помилку, ніж тягти її далі. Це також істина, якої люди рідко додержуються.
Сузанна раптом посміхається. Вона дуже рада, що нарешті милий Макс зрозумів, що на світі є багато вславлених речей, які в дійсності не що інше, як дурниця. Наприклад, політика партії й тому подібні грізні Молохи. Правда?
Макс весело затріпує на потилицю чорно-синього чуба.
— Правда, Сузанно! І партії тепер дурниці. І Мертенси, і політика, і .парламенти.
— Чого ж, власне тепер, коли можна спитатися. Макс лукаво, сміхотливо, любовно мружить на насмішкувате лице віясті очі.
— Спитати можна, але знати — ні. Рано. Ще рано тобі, Сузанно! Я прийшов тільки, знаєш, чого? Щоб сказати тобі, що хутко...
Макс раптом хижо, м'яко підступає на кілька кроків уперед і витягує до Сузанни лице.
— ...що хутко ми полетимо з тобою на Гімалаї. Чуєш? Чуєш, я тебе питаю?!
Сузанна знову губить свою зброю — в цьому хижо, жагучо-загрозливому тоні є якась справжня серйозність, від якої слабнуть ноги. Але яка разом із тим самовпевненість: "Ми полетимо". А як поводиться з певністю й владністю завойовника. Де ділась лінива розвезеність, умисна глузливість амбітного бідняка серед чужих розкошів?
— Мені дуже приємно чути від... вас такі грішні слова, пане Шторе, але, на жаль, мушу вас розчарувати: на Гімалаї тепер летіти не можна.
— Чому?
— Війна буде, пане редакторе, дозвольте поділитися з вами новиною, відомою всій земній планеті.
Макс сідає в глибокий холоднуватий фотель і заплющує очі. Як дивно, дзвенить усе тіло солодко тужно, пробуджено-ніжно. Невже Сузанна не чує, як він дзвенить?
— Вибачте, пане Шторе, коли вам хочеться заснути, то я можу вам для цього запропонувати друге місце.
Макс розплющує очі й неодривно мовчки вдивляється в знайоме обличчя, на якому стоїть силуваний, неприємний, чужий усміх. Як вона може тепер так посміхатись? Ах, так: війна! Ну, від війни так не посміхаються.
— Ні, я спати не хочу. Я зараз піду. Я думав, ти інакше стрінеш мої слова. І я не п'яний, Сузанно. Тільки я... дзвеню. І шалію. "Я почуваю, що шалію".
Макс радісно сміється й гнучко стає на ноги.
— І я не божевільний, Сузі. Чуєш? Але ти ще не можеш мене зрозуміти. Потім. А тепер прощай, я страшенно поспішаю. Стривай! Іще одне запитання: ти дійсно закохана в скульптора?
Сузанна знизує плечима. Насамперед вона ніколи йому ні слова ні про яку свою закоханість у кого-небудь не казала. По-друге, коли б і була в кого закохана, то чого ради про це мала б саме з Максом Штором говорити? По-третє, поведінка пана Макса Штора така сьогодні дивна, що при найбільшому бажанні говорити з ним, як із нормальною людиною, їй це навряд чи вдалося б. По-четверте...
— А по-четверте, Сузі, пам'ятай, що хутко ми полетимо на Гімалаї, коли ти ще цього хочеш. Прощай. Скоро побачимось!
***
Дійсно, він п'яний. Він не перестає дзвеніти, сонячно, свя-течно, весняно дзвеніти. Дивно, що йому треба рухати ногами, коли так очевидно, що треба легесенько ворушити руками и летіти понад усіма тими аеропланами. І, власне, летіти, бо він же так страшенно мусить поспішати.
От і старенький чистенький Надель із своєю відірваною рукою й старечо рожевим рум'янчиком теж чудно поглядає. Він сумний, бідний Надель. З його Фріцом щось там сталося. Чогось затужив хлопець. Од того вечора, як вернувся додому, ні до кого не говорить, не їсть, не п'є, лежить увесь час на канапі лицем до стіни. Чи вчинив щось тяжке, чи образив його хто, чи на службі що скоїлось — невідомо, — ні на які питання ніякісінької відповіді.
— Ніякісінької відповіді? Хе! Відповідь! Забалакає. Ану, де він там, той лютий меланхолік?
Дійсно, золотисто-кучерява голова меланхоліка лежить лицем до стіни. Дійсно, вона не хоче ні на що відповідати, ні навіть повернутись навпаки — від Максового голосу вона ще дужче влипає в стіну.
Старий Надель сумно, непорозуміло знизує плечима. Порожній вузенький рукав висить йому так безнадійно та покірно.
— Нічого, товаришу Наделю. Сідайте, я вам розповім одну чудесну казку. Фріц теж послухає — і побачите, як він оживе й забалакає. Сідайте, сідайте. А я тут, біля меланхоліка, щоб йому чутніше було.
І Макс починає свою казку, стріпуючи чубом та регочучи віястими очима.
Справді чудодійна казка — вона робить магічне враження. старий Надель розкриває. якмога ширше свої синенькі маленькі очі, бо в голові його вона не вміщується, а Фріц злегка підводиться, і, хоч дивиться все-таки в стіну, слухає всією спиною й потилицею. Раптом він схоплюється, стає на канапі навколішки й повертається всім лицем до Макса.
— Правда! Я можу посвідчити! Він зовсім не був хорий! Ага-а, так он воно що! О, тепер я розумію!
Він стрибає на підлогу, як покроплений живою водою, і стає перед Максом.
— Ми мусимо його визволить! Негайно!
Старий Надель зовсім ошелешений! при чому ж тут Фріц? Сонячна машина, граф Елленберг і Фріц?!
Макс сміється. Потім, потім усе виясниться. Тепер же така річ: Рудольф безумовно цієї ночі буде визволений із божевільні. Про це не може бути ніякої мови. Але де його сховати? Розуміється, схованок багато може бути, одначе, йому, Максові, хочеться, щоб брат був близько від нього. Він не може нікому доручити охорону його. Через те він пропонує сховати Рудольфа у Наделів. Що скаже на це, товариш Надель? Га?
Товариш Надель, як на молитву, здіймає одну свою руку догори. Господи! Та що ж він може сказати на таку честь його вбогому домові? З дорогою душею, з радістю, з щастям! От тільки, чи зручно ж буде братові в їхньому помешканні?
— О, це дурниці! Але майте на увазі ще одну річ, товаришу Наделю. Рудольфа буде визволяти Інарак. Так, так, товаришу. Я вже юворив з одним знайомим інаракістом, і він мені обіцяв, що їхня організація це неодмінно зробить. Більше ж ніхто не зможе, ви ж розумієте самі. Треба людей рішучих, одважних, озброєних, готових на все. Розумієте? Отже, що це зробив Інарак, стане відомо всім. Чи не боїтесь ви прийняти в себе людину, визволену Інараком?
Старий Надель роздумливо чеше нігтем кінчик носа. Макс і Фріц швидко перезираються, і в обох блискають іскорки лукавого сміху.
— Хм! Інарак... Розуміється, причетність до Інараку може принести багато прикростей. Але... ми ж не повинні знати, що це зробив Інарак. Це — раз. Друге — всяке чесне діло є чесне діло, хоч хто б його зробив. Третє — коли справа в тому, щоб урятувати людину, яка дає людям таку велику річ, то за таку людину можна й на всякі прикрості піти. Четверте...
Але ні четвертого, ні п'ятого ні Макс, ні Фріц слухати не хочуть, вони просто обнімають з обох боків висхлу, маленьку, акуратненьку постать і мнуть її в обіймах. А після того Макс робить знак Фріцові — Фріц хапає піджак і похапцем натягає на себе.
— Ну, що, товаришу Наделю, ожив наш Фріц? Га? Ото? Ще не один Фріц тепер оживеї Правда? Ви розумієте, що мертві можуть ожити від такої машинки? Що?
— Мені просто не віриться. Вибачте, що я сумніваюся, але це, дійсно, тільки в казках бувас . Макс раптом виставляє проти Наделя свої могутні груди.
— Ну, а я — казка? Га? Дух безтілесний?
— Хм, це трудно сказати. Коли б у всіх безтілесних духів були такі груди, то хто знає, де б їх усіх помістила земля.
— Цілком справедливої А я вже — дух, бо я вже їв, товаришу, той сонячний хліб. Уже! А хутко й ви станете духом. Чуєте? Фріце, готовий? Гайда! Бувайте, Наделю! Для Рудольфа приготуйте ту кімнату, що над моєю. До побачення! Фріце, йдем!
***
(Продовження на наступній сторінці)