Макс і Клара жадно дивляться в негрський рот, який помалу, обережно жує сонячний хліб. Дві пари очей напружено ловлять найменший рух розмореного, почервонілого, знов уже покритого потом лиця із слухаючими себе, босими, маленькими очима, з натертою, розчер.вонілою смужкою на переніссі. Воно, це лице, гидливо не кривиться, не спиняє руху жування. Ні, ні, воно жує обережно, навпомацки, але охоче. Це видно — охоче! Воно смілішає, яснішає, воно здивовано перебігає з одного обличчя на друге оголеними оченятками своїми, щелепи його рухаються жвавіше, охотніше.
О, він бере пальцями ще шматок хліба! Він хоче ще!
— Ну? Ну? Ну, Йозефе? Ну, скажи ж, ради бога! Як?
Йозеф спочатку заплющує очі, потім по черзі дивиться на обох, ковтає хліб і тихо серйозно говорить:
— Незрозуміле прекрасно.
Макс обома руками хапа себе за волосся й з усієї сили мне його й трусить головою, неначе скидаючи щось зайве, чого їй несила витримати.
— Надзвичайний смак... Щось неймовірне... Я почуваю, що зможу з'їсти цілий вагон.
Тоді Клара рішуче простягає руку до шухлядки й бере пальцями шматочок маси. Вона теж хоче спробувати. Вона хоче спробувати, хоч і сказано, що тільки споріднені організми можуть їсти хліб, зроблений другим. Хоче й більше нічого!
Рожево білі чисті пальчики, хвилюючись, підносять зелену м'яку грудочку до повних, злегка розкритих уст. Червоний кінчик ячика обережно зустрічає її на порозі рівних білих зубів. Усі а замикаються, рухаються і... гидливо кривляться. Брр, яка гидота!
Клара прожогом біжить до балюстради и випльовує зелену масу в сад, конвульсійне витираючи уста хусткою.
Макс у захваті, в екстазі сміється. Яке щастя, що Кларі так гидко від того, від чого в раюванні застигло ошелешене чудом і насолодою дороге лице з маленьким пітним носиком і блискучими очима. Ах, та хіба ж дійсно буде диво, коли людина впаде на коліна й цілуватиме землю, траву, комаху, жорстку кору дерева, коли здійматиме руки до Великої Матері, одне дихання, один крихітний погляд якої дає йому життя? І хіба ж не можна обнімати тепер найлютіших ворогів своїх, хіба не можна тепер говорити найбезглуздіші речі, ї не ходити п'яними ногами по танцюючій землі? Хто ж божевільний: ті, що сміятимуться й жахатимуться цього, чи той, хто впізнав незнану досі радість повного визволення?
Ах, Кларо, ах, дорога, прекрасна істото! Несмачне? Погане? Ну, розуміється! Ну, звичайно! Та як же може бути інакше: це ж чужий піт; не свій, не зароблений. У сонячному хлібі він страшенно несмачний, він просто отруйнуй, цей чужий піт.
Але Клара хоче зробити собі свого хліба. Вона мусить.
І ось жовтопухната голова з розтріпаними шовковими пасмами вже теж у чорній коробці, а повна з золотистим пушком рука крутить корбу валка.
— Ради бога, товаришко Кларо, та не так же сильно! Ви поламаєте машину! їй богу, обережніше, Кларо, я вас прошу! Лишіть же й для мене.
Шпіндлер, як діти конфітури, змазує з тарілки найдрібніші крихітки хліба пальцями й сл-існо обсмоктує їх.
— Ні, знаєте, Максе, я почуваю, що шалію! Серйозно, серйозно! В мене в голові якісь вихори, а сам — як цілковитий ідіот. Фу, чоррт! Але що за смак, що за смак! Слухайте, зараз же треба засідання! Негайно! Чекайте: значить, вони його запакували в божевільню? Розуміється, тільки божевільний може винайти таку річ. А в яку саме, знаєте?.. Чудово. Божевільні часто бувають хитріші за нормальних. Зараз же засідання. Зараз же! Я біжу телефонувати. Кларо, будь ласка, як зробиш собі хліба, витри Машину, я зроблю тобі ще. Тіле те-пер на службі? Правда? На яку годину? На третю встигнемо? Ні? На п'яту? Чудесно! Тут у нас, розуміється. Ну? Кларо?
Клара нашвидку рукавом блузки витирає лице й вихоплює з машини шухлядку. Ура! Черпоно фіалкові хвильки переливаються по зеленій утоптаній масі! Клара зараз же лопаточкою складає пальці, набирає хліба й ловить його з руки широко роззявленим ротом. І в той самий мент напруженість, роз'ятрена хижість, мовчазна завзячість лиця розтоплюються, як грудочка масла на гарячій сковороді. Блаженне здивовання забиває дух, ширить очі.
— Боже, що за смак!!
— А правда? Правда? Ти чуєш? Максе, голубчику, побіжіть зателефонуйте ви, я хочу ще невеличку порцію хліба накрутити собі...
Іншим разом Клара такого егоїзму, розуміється, не стерпіла б, але тепер вона нічого не чує; вона витрушує хліб на Йозефову тарілку, так само, як він, пальцем вимазує з шухлядки всі рештки, обсмоктує палець і з тарілкою біжить у сад — вона не хоче. щоб на неї дивились. Але Макс бере за плечі кудлатого жадного пуделя й випихає його з тераси — тепер черга на Машину його, хто вже мав хліб, той повинен телефонувати.
І от уже на його траву падає через коминець жовто-червоний снопик променів, уже і його голова дихає терпким солонкуватим і свіжим духом розтертої трави, який стає все ніжніший та ніжніший. Валок із м'яким смаковитим хруском душить стеблини, з веселим хурчанням крутить, мне їх, тре їх. В очах стоїть миготлива зелено-червона тьма апарата. Лице пашить вогнем, вкривається потом; краплі лоскітно котяться по носі й висках, спадаючи вниз у зелено-жовто-червону мішанину світла, в таємний, дивний процес сполучення з Великою Матір'ю. Годі!
Шухлядка повна. Грає, міниться фіалкова червоність на зеленому хлібі. Ніжний, сонячний, неземний дух парує з нього в нахилене гаряче лице. Ось уже тепла, ніжна зелена вага легкою піною лежить і в нього на пальцях.
Макс сам на терасі, сам наодинці з сонцем. Але очі йому так само поширюються блаженним здивованням, криком гострого, моторошного раювання. Горлом прокочуються невтримні, ковтаючі спазми, по шлунку пролітає радісний голодний зойк, і весь шлунок, як на руках, підтягається вгору. Тепер тільки Макс чує, що він нічого не їв од учорашнього дня! І тепер він розуміє, чого Клара з тарілкою побігла в сад, чого Шпіндлер, забувши всю свою скептичну вищість, свої посмішечки й сарказми, всю книжкову мудрість свою, хотів одняти в нього поза чергою Машину. Йому тепер хочеться забігти під кущі, кудись у найтемнішу нору, і там, сласно гарчачи, жадно глитати цю ніжну, теплу, п'янючу масу. По тілі проходить золотий, п'яний дзвін. Дивно й моторошно: дзвенить усе тіло, дзвенить, як ударений серцем дзвін. У голові золотий вихровий чад — радісний, легкий, повний весняного бджоляного дзижчання.
— Кларої Шпіндлере! Гей!
Шпіндлер, маленький, засушений, з великою, набитою тисячами томів головою, кудлатий Шпіндлер із п'яним, верзякаючим, блаженно-насмішкуватим голосом сидить перед ек-ранчиком телефона (порушивши постанову про екран!). А в екрані здивоване, худорляве, строге обличчя Гоферта. Ха, непомильна арифметика сьогодні посковзнеться. Сьогодні закони багатьох арифметик задриґають ногами. Сьогодні... Ах, стій!
Макс б'є по плечі Шпіндлера.
— Так, значить, о п'ятій? Тут? Добре. Буду. Тепер тільки дванадцята. Встигну. Бувайте, Шпіндлере. Глядіть тільки, Машини не поламайте. Я спішу, спішу! Потім!
***
Макс спішить, через те найбільша швидкість автомобіля є швидкістю кузочки, що сунеться стеблинкою; через те всі екіпажі стараються перерізати дорогу або скупчитись на перехрестях у безнадійно заплутану купу; через те шофер — апатично байдужий, а Берлін — скажено довгий. Але слава богові: палац Сузанни на місці. Стоїть так само в усій своїй омнеїстичній пишності, з усіма своїми банями, баштами, те расками, шпилями — точнісінька копія в мініатюрі Мертенсо вої незграби.
Ага, і величний портьє на своєму місці? Значить, і Сузанна не вилетіла ще на Гімалаї. Ну, розуміється, не вилетіла! Куди вона може вилетіти, куди може рухнутись, знаючи, що хтось десь не скорився її волі? Абсурд, неприродне явище!
Величний портьє, побачивши розхристану, розкудовчену, розмашисто-нетерплячу, п'яно-веселу постать, моментально губить усю свою монументальність, гумово м'якшає, осяюється інтимною привітністю й низенько вклоняється. Пані радниця в таку годину нікого не приймають, але для пана редактора, звичайно, може бути зроблений виїмок. Пан редактор так довгенько вже не були тут, що високоповажана пані радниця будуть дуже втішені. (Дано наказ: у всяку годину дня й ночі приймати цього паливоду).
— Ге? Так думаєте, дядю? Та ще й як будуть утішені, майте на увазі!
Паливода боляче хляскає долонею по спині пана портьє, потім (отаке дурне!) обнімає за плечі й разом із ним іде нагору сходами. Оце була б історія, коли б пані радниця побачила таку сцену! Слава богові, цього зайдиголову бере нетерплячка, він кидає пана портьє й біжить сам уперед. А портьє поспішає до телефону попередити пані радницю.
Сузанна зустрічає його в діловому кабінеті, у строгій, холодній, естетичній келії. Сама теж суворо спокійна, поважна, строга черниця. От, на жаль, тільки сукні відповідної не встигла одягти — занадто багато прозорості, фарб, оголеності, легкості. І очі молодої телиці—занадто чисті, вогкі й великі. Вони силкуються бути строгими, ах, так щиро силкуються! Але бідні вони, бідні із своїм силкуванням.
Макс розмашисте йде просто на черницю, просто на її строго-чекаючі очі, просто на її тісно стиснені уста, які іншим часом уміють так лукаво-нахабно, насмішкувато й хвилююче сміятися, його пухнаті стрілчасті очі не бачать ніякої строгості, діловитості. Його уста безжурно, п'яно вивернули свою м'ясисту червоність і блискають підібраними в ювеліра новенькими молочно-білими зубами.
(Продовження на наступній сторінці)